Павлов, налаштований добряче мене поганяти. Тож, думаю, затягнеться надовго. Повертайся до своїх справ і не вимикай зв’язок. Коли звільнюся, відразу зателефоную.
— Ти хвилюєшся?
— Ще б пак!
— Боїшся?
— Ні… А втім, таки боюсь. Та нічого, впораюся. Побажай мені удачі.
— Ні пуху ні пера тобі, Сашко.
— До біса! — відповів я. — Ну все, мені пора.
Елі встала навшпиньки й поцілувала мене в губи.
— Будь молодчиною. Покажи їм усім.
— Неодмінно покажу, — пообіцяв я.
Чорний „еридані-б’юїк“ вирулив зі стоянки й пригальмував біля нас. Дверцята з правого боку відчинилися, запрошуючи мене зайняти пасажирське крісло. Капітан Павлов, що сидів за кермом, підкріпив це запрошення словами:
— Хвилина спливла, кадете.
— Слухаюсь, сер! — відповів я і, усміхнувшись наостанок Елі, просковзнув до салону.
Щойно я захряснув за собою дверцята, як машина різко зірвалася з місця й помчала до розташованого за п’ять кілометрів від штабу космічного порту.
— Маєш чудовий смак, кадете, — сказав капітан, дивлячись на дисплей заднього огляду, де ще видно було Елі, яка стояла на тротуарі й махала мені вслід рукою, а вітер грайливо тріпав її волосся і нижній край сукні. — Гарну дівчину собі відхопив.
— Вона не моя дівчина, — бовкнув я цілковито бездумно. — Ми просто живемо разом.
Павлов трохи спантеличено зиркнув на мене, але промовчав.
5
Заїхавши на територію космодрому, Павлов спрямував машину вздовж шеренги зачинених ангарів до сріблястого фрегата, що стояв у секторі передстартової підготовки, гордовито розкинувши крила і спираючись усією своєю велетенською вагою на численні шасі. Повіддалік виднілися й інші кораблі, як більших, так і менших габаритів; проте на них я уваги не звертав. Я вже збагнув, що наша мета — цей красень-фрегат, і тепер буквально поїдав його очима.
Я ще ніколи не керував кораблями третього класу, астропарк нашого коледжу складався з катерів і шатлів — що належали відповідно до п’ятого та шостого класів. Певна річ, як і інші курсанти, я неодноразово літав на пасажирських та вантажних лайнерах, але тільки як спостерігач — до їх керування, навіть на третьорядних ролях, нас не допускали.
На фюзеляжі фрегата, ближче до носової частини, великими червоними літерами було виведено слово „Маріана“. На відміну від цивільних суден, які носили здебільшого назви географічних пунктів та планет, і військових, що називались, як правило, на честь історичних діячів, а також зірок і сузір’їв, в Ериданській Астроекспедиції кораблям давали, за рідкісним винятком, жіночі імена. Вочевидь, у шкіпера, що відповідав за будівництво цього фрегата, дружину, доньку або матір (чи, може, сестру) звали Маріаною.
Павлов зупинився на безпечній відстані від корабля, і ми разом вийшли з машини.
— Ну що, кадете? — запитав капітан. — Гарна пташка?
— Чудовий корабель, сер. Дослідницький фрегат серії „Артеміда“, спроектований на базі бойового крилатого фрегату „Томагавк“ з незначними функціональними змінами. Загальна довжина — двісті сімдесят метрів, ширина фюзеляжу — тридцять вісім, замах крила — дев’яносто один, вага — сто двадцять тисяч тон. Наразі це найважчий корабель, здатний здійснювати аеродинамічні маневри в атмосфері планет земного типу. Озброєний за категорією „D“ — як сказано у специфікації, „на випадок зіткнення з ворожим позаземним розумом“. — Тут я дозволив собі іронічну посмішку: позаземні цивілізації, ворожі чи дружні, досі залишалися цариною фантастів та ще всіляких параноїків-уфологів, схильних вбачату у будь-якому невивченому космічному явищі прояв діяльності нелюдського розуму. — Фрегат оснащено надсвітловим рушієм Ронкеті модельного ряду 641-KW і двома парами асинхронних вакуумних емітерів S-74 з трирівневим захистом від збоїв. Номінальна глибина занурення — десять у тридцять п’ятому ступені, гранично припустима — десять у сорок другому. Крейсерська швидкість при номінальному зануренні — 8200 вузлів[3]. Час розгону в звичайному режимі — від трьох до п’яти годин залежно від стану вакууму; у форсованому — в межах тридцяти хвилин.
— Все правильно. Либонь, гралися з цією моделлю у віртуальній реальності?
— Ну, власне… Так, сер. І на учбових тренажерах, і в себе вдома.
— Проте „Маріана“ зовсім не віртуальний корабель, а цілком реальний. І я пропоную вам не вправи на тренажері, а справжній політ до Тау Кита на виконання отриманого від штабу завдання. Ви готові виконувати обов’язки помічника штурмана[4]?
Мені аж подих захопило, а серце закалатало в скаженому темпі. Проте я знайшов у собі сили відповісти твердо і впевнено:
— Так точно, сер, готовий!
— Що ж, побачимо.
Біля корабля не було ні техніків, ні машин обслуги, що свідчило про його повну готовність до старту. Ми підійшли до трапу, стали на ексалатор і по рухомій доріжці піднялися на п’ятнадцятиметрову висоту до відкритого люку. Там нас зустрічав чоловік років на п’ятнадцять старший за мене з погонами командора[5].
— Шкіпере Томасон, — сказав капітан, — дозвольте представити вам кадета Вільчинського. За розпорядженням Головного Штабу його тимчасово включено до складу вашої команди.
Зі спокійної реакції Томасона було зрозуміло, що для нього це не стало несподіванкою. Міцно потиснувши мені руку, він запросив нас на борт „Маріани“.
Ми проминули шлюзовий відсік і тамбур, вийшли в коридор і піднялися на головну палубу, де розташовувалася рубка керування — яку зазвичай називали просто містком.
У просторій рубці знаходилося зо півтора десятка осіб, з-поміж яких я нарахував одинадцятеро членів літно-навігаційної служби — на лівому боці їхніх формених сорочок були значки з золотими крильцями. Для повного комплекту бракувало ще одного льотчика — може, він просто був відсутній, а може (тут моє серце знов закалатало), його місце вільне і я маю шанс його посісти, якщо успішно складу іспит.
— Пані та панове, — промовив Томасон. — Прошу знайомитися з кадетом Вільчинським. На час польоту до Тау-Чотири й назад він буде одним з нас. Це все. Оголошую передстартову готовність. Всім вільним від вахти залишити місток.
За якісь півхвилини присутніх у рубці значно поменшало. Окрім мене, Павлова й Томасона, зосталося ще п’ятеро — зв’язківець, стюардеса і троє з літно-навігаційної служби. На цю трійцю я, зі зрозумілих причин, звернув особливу увагу. Двоє хлопців близько тридцяти років, один високий і худорлявий, інший гладкий коротун, у званні суб-лейтенантів та струнка молода жінка з ранговими відзнаками повного лейтенанта[6]. Про її справжній вік я міг лише гадати. Вона була невисока, з ладно скроєною фігурою, а її обличчя, хоч і не вражало особливою правильністю рис, було досить приємним, навіть симпатичним. На перший погляд вона здавалася лише трохи старшою за мене, але, придивившись уважніше, я вирішив, що їй під тридцять. Чи навіть за тридцять, зважаючи на її звання. Вона явно належала до того типу жінок, які у проміжку від двадцяти до сорока років існують ніби поза часом.
Павлов відійшов убік і сів у крісло перед деактивованим пультом другого помічника штурмана — цей пост на військових і цивільних суднах такого класу, як „Маріана“, призначався для стажистів, а на кораблях Астроекспедиції рахувався за резервний. З байдужим виразом на обличчі командир бригади запалив сигарету, демонструючи тим самим, що головним на фрегаті залишається Томасон. Сам шкіпер улаштувався в своєму капітанському кріслі й промовив:
— Отже, у складі вахти на містку відбулися зміни. Штурман — лейтенант Топалова, навігатор — суб- лейтенант Вебер, оператор вакуумного занурення — суб-лейтенант Гарсія, помічник штурмана — кадет
