— Температура за бортом — десять у п’ятому ступені, — оголосив я.
Поки лише сто тисяч градусів — справжня дрібниця, хоча й у десятки разів гарячіше, ніж на поверхні більшості зірок. Хоча насправді таке порівняння некоректне, бо зараз ішлося не про молекулярну температуру, а про міру збудження енергетичних рівнів віртуальних часток у вакуумі. Ще в далекому XX сторіччі науковець на ім’я Дірак припустив, що вакуум зовсім не порожній, а буквально напханий різноманітними частками з негативними енергіями. У подальшому його проста модель зазнала значних змін, насправді все виявилося значно складніше й цікавіше, але засаднича ідея залишилась незмінною — вакуум не є пустка, це фундаментальний стан матерії. Тому нерідко вакуум називають Морем Дірака.
— Температура — десять у сьомому ступені…
Десять мільйонів градусів, це вже на рівні зоряних надр.
— …десять у восьмому… у дев’ятому…
Мільярд градусів. Доти невидимий кокон довкола корабля зажеврів слабким блакитним світлом: це частина високоенергетичних гамма-квантів, народжених від анігіляції електрон-позитронних пар, розсіювались на присутніх у довколишньому просторі атомах водороду, гелію і мікроскопічних частках космічного пилу, в результаті чого виникало випромінювання видимого спектру.
— Температура — десять у десятому… в одинадцятому… в дванадцятому…
Тепер з вакууму почали народжуватися вільні кварки й антикварки. Корабель, поряд із жорсткими гамма-променями, стали бомбардувати різні типи мезонів. Проте наше захисне поле було розраховане й не на такі навантаження. А енергетичний кокон сяяв уже так яскраво, що затьмарив не лише всі зорі, але й наше сонце, Епсилон Еридана.
— Десять у чотирнадцятому… в п’ятнадцятому… в шістнадцятому, — рапортував я. — Скипає слабкий бозе-конденсат… Є повне занурення! Ми в апертурі!
Для стороннього спостерігача „Маріана“ просто щезла з простору, ніби здиміла. Приблизно так само можна сказати і про занурену під воду субмарину, коли забути про те, что море має не лише поверхню, а й глибину. У вакууму також є глибина, але вимірювана не в одиницях довжини, а температурою. Ми перебували на глибині десяти тисяч трильйонів градусів, у так званій апертурі — прошарку, де частина віртуальних бозонів уже перебувала в хаотичному стані, а решта лишалась у сконденсованому вигляді. Тут була відсутня різниця між слабкою й електромагнітною взаємодіями, та все ще окремо існувала сильна.
Блакитне сяйво енергетичного кокона зникло — в апертурі не було ані космічного пилу, ані інших матеріальних часток. На оглядових екранах знову з’явилися зорі й планети — точніше, їхні електрослабкі відображення. Ми могли вільно проходити крізь будь-які об’єкти, що перебували у звичайному ейнштейновому просторі, без ризику зіштовхнутися з ними. Щоправда, в місцях великого скупчення матерії були присутні сильні збурення вакууму, що становили певну загрозу для корабля.
В апертурі ще неможливий рух з надсвітловою швидкістю, проте в ній міститься необмежений запас дармової енергії, яку можна використовувати для подальшого занурення, підвищуючи температуру довколишнього вакууму за рахунок самого вакууму — звучить парадоксально, але факт. З цієї миті емітери не отримували жодного ерга від бортового реактора, проте занурення продовжувалося ще стрімкіше — десять у сімнадцятому ступені градусів… десять у двадцятому… десять у двадцять п’ятому…
— Увага! — промовив я. — Температура — десять у двадцять шостому. Скипає сильний бозе- конденсат. Ми в інсайді!
Ми опинилися під нижнім шаром упорядкованої структури вакууму, в так званому інсайді. Тут сильна взаємодія об’єдналася з електрослабкою, тут матерія втратила масу спокою, тут зникло поняття світлового бар’єру, тут не було нічого, крім океану чистої енергії.
Краєм ока я помітив, як офіцер зв’язку підвівся зі свого місця, Томасон кивнув йому, і той попрямував до виходу з рубки. Його коротка вахта скінчилася; тепер він знадобиться на містку не раніше, ніж ми прибудемо в систему Тау Кита.
— Продовжувати занурення до номінальної глибини, — розпорядився шкіпер. — Навігаторе, передайте штурманові курс.
— Є, сер! — відповів Вебер. — Курс готовий.
У цьому рейсі в нього була найпростіша серед нашої четвірки робота. Тау Кита знаходилася на відстані всього п’яти світлових років від Епсилон Еридана, це була найближча до нас населена система, і між Октавією та Тау IV постійно ходили кораблі. Маршрут був досліджений уздовж і впоперек, тому Вебер склав курс, що називається, лівою рукою — якщо взагалі не лівою ногою, перекинутою через голову.
Втім, тут був один нюанс — по прямій між нашими системами знаходилась зона вакуумної аномалії. Цивільні кораблі оминали її, роблячи гак у два з хвостиком світлові роки. Проте розвідники космосу не звикли відступати перед труднощами, тому навігатор, навіть не звернувшись за порадою до шкіпера, запропонував найкоротший шлях, що вів навпростець через аномалію.
Коли фрегат занурився на номінальну глибину в десять у тридцять п’ятому ступені градусів, штурман Топалова запустила рушій у форсованому режимі. За двадцять три хвилини ми досягли крейсерської швидкості, і я нарешті зміг перевести подих — на форсажі корабель так і рвався пірнути глибше, тому мені знай доводилося позбуватися надлишків енергії в емітерах. Певна річ, усі необхідні розрахунки проводив комп’ютер, але від мене залежав вибір оптимальних рішень. Машина, яка б розумна вона не була, не має свободи волі й інтуїції — а без цих якостей з вакуумом не впораєшся, скільки б секстильйонів операцій на секунду ти не виконував.
Завершивши розгін, Топалова переключила рушій з форсованого в звичайний режим, і наступні три години польоту пройшли спокійно. Як і раніше, Павлов ні у що не втручався, залишаючись стороннім спостерігачем. Чус від часу він зникав у суміжній з містком капітанській рубці, і там, мабуть, переглядав записи окремих епізодів, оцінюючи мої дії.
Вже на підході до аномалії командор Томасон несподівано наказав:
— Штурман — помінятися місцями з оператором занурення.
Цього разу я чомусь нітрохи не здивувався. Спершу навіть подумав був, що шкіпер не ризикує довірити мені контроль над рівнем занурення в аномальній зоні простору — адже там, без сумніву, заноситиме ще дужче, ніж при розгоні. Та якби це було так, він повернув би назад Гарсію, а не садовив мене в штурманське крісло, фактично призначаючи головним на вахті. Найпевніше, це капітан Павлов непомітно для мене дав Томасону знати, що хоче перевірити, чи зумію я втримати корабель на курсі при проходженні аномалії.
Хвилюватись я вже перестав і з цілковитою незворушністю, яка вразила навіть мене самого, перебрав на себе керування фрегатом. Аномалія виявилася не така страшна, як я очікував, і мені без особливих зусиль вдавалося вести „Маріану“ точно за курсом. Саме зараз, коли енергетичні завихрення знай намагалися жбурнути корабель то в один, то в інший бік, я переживав надзвичайне піднесення. Я не знав, чи задоволений моїми діями капітан Павлов, і наразі мене це нітрохи не цікавило. Я керував кораблем і насолоджувався цим. Нарешті я повною мірою відчув себе справжнім пілотом. А в ширшому розумінні — зореплавцем. Минуло вже поняд п’ять сторіч, як було створено перший надсвітловий рушій, а люди досі не придумали єдиної назви для всіх, чия професія — міжзоряні подорожі. Нас називають і астронавтами, і космонавтами, і зорельотчиками, і космольотчиками. Але найправильніше буде зореплавці. Бо ж ми, по суті, моряки-підводники, а наша стихія — глибини Моря Дірака…
Приблизно за годину аномалія скінчилася, і корабель знову пішов рівно. Томасон звернувся до Вебера:
— Навігаторе, корекція курсу потрібна?
— Схоже, що ні, шкіпере.
— Схоже?
— Я цього певен, сер.
Командор замислено потер своє гладко виголене підборіддя.
— І все ж перевіримо. Штурман — переключити рушій у холостий режим. Оператор — підйом в апертуру.
— Рушій призупинено, — відзвітував я.
— Починаю підйом, — озвалася Топалова.
В інсайді ми були майже сліпі через відсутність будь-яких надійних орієнтирів, і нам доводилося покладатись лише на суто математичні розрахунки навігаційного комп’ютера. Проте з часом похибка таких
