призводить лише до нещасть. Коли божественне відійшло, то їх уже не може стримати чи знітити жодна сила:
І саме тому ніяке потрясіння основ, навіть найвідчайдушніше зухвальство бунтівників ніколи по- справжньому не загрожують батьківській владі Бога:
І лише у момент найбільшої загрози, коли «йдеться уже про самого Отця»,—
Це є ніби останнім попередженням, яке поет може прочитати по знаках. Власне ніч, цей наріст «предвічного хаосу», приносить безпосереднє пророцтво майбутнього. Знаки неба, побачені поетом як ознаки повернення богів, не є якими-небудь усім зрозумілими «актами землі». Ні, їх знає лише поет, тобто вони проявляються лише у словах, котрі складаються у поета у пісню.
Міт про титанів є настільки актуальним, що навіть поетові-тлумачеві загрожує спокуса і небезпека бути проклятим через звинувачення у титанізмі. Поет відчуває небезпечну спокусу забігати вперед, судити, слухаючи «голосу власного гніву», «звитись до висот», щоб «у неспокої й потребі» наблизитись до достатку божого столу. Такій спокусі протистоїть переконання, що віра у те, що надійде божий порядок, який посоромить збунтованих титанів, є недоказовою. «Адже розумний Бог не любить невчасного розквіту». Тоді поет говорить сам собі, що він покликаний не завдяки своїй «вартості, а для навчання», натомість те, що слова укладаються йому в пісню, від нього не залежить. Поет не може висловити цього словами і тому пісня стає знаком:
Скіпетр пісні — паличка, яка є знаком рапсодів, — повинен будити померлих, «котрих ще не поглинув хаос». Ці слова криють у собі двоякий сенс. Пісня є лише порухом палички, вона будить і вибирає лише декого — «бо ніщо не є всім доступним»; але вона володіє цією пробуджуючою силою, вона водночас і визволяє, і зв’язує: витягає з хаосу та варварства, але й зв’язує, бо сковує загальнообов’язковістю слова і завдяки їй зберігає і доносить до всіх те, що переповнювало «замкнуті у мовчанні груди» обранців. Свідченням божественної природи вина для поета було уже те, що присвячені йому пісні співалися «серйозно», тобто їх джерелом була не завчена мітологія, а відчуття живої сили вина, що визволяє і розпалює дух.
Однак можна запитати, чому те, що слова укладаються у пісні, є свідченням близького повернення богів? Звичайно, це думка не лише поета, а воля вищої інстанції. Але чому воно повинно бути свідченням загальної зміни світу? Мова, наш колективний набуток, звичайно, є сама собою тоді, коли вона не висловлює поглядів якогось індивіда, а стає у своїй поетичній структурі самостійною і, виходячи з самої себе, визначає спосіб, яким би її слід сприймати. Як структура, не залежна від індивіда, поетична мова є буттєвою дійсністю, вищою від нього, це ж стосується і митця; вона є не просто чарами, а спадком минулого. Але це піднесення буттєвого порядку світу на рівень вищий від людської свідомости, власне, і є поверненням втраченого зв’язку богів та людей, про який говорить поезія Гельдерліна. Тому пісня не є знаком у тому сенсі, що вона вказує на щось інше, якесь майбутнє, якийсь план, — власне, у ній самій і постає майбутнє.
Це можна проілюструвати фраґментом, що походить із пізнього періоду творчости:
Поет об’єднує ці два поетичні мотиви: грецький міт про титанів та історію будівництва вавілонської вежі й спричиненої цим мішанини мов. Мовлення на непоетичних мовах, ця аномалія мовного космосу, разом із тим є й порушенням божественного ладу. Говорити непоетично означає нічого не знати про Бога. Епоха, у яку люди мовлять непоетично, є епохою бунту, епохою титанів.
Ми маємо чітку відповідність між спільною для всіх мовою, якою говорить поет, і спільним для всіх днем. Слово поета робить переживання божественного сталим і загальним. Твердість, вірність на шляху змін теж знаменує день на противагу хаосу, дикости, мороку, безладу ночі. Причому день і ніч переживаються не лише як протилежності, а й як елементи внутрішньо взаємозв’язані. Слова: повинні поставати «як квіти», народжуватись без зусиль, але, як і вони, на рідному ґрунті («напередодні самі тягнути мусять»), подібним чином денне існування співвідноситься до ночі, коли «все, що живе, є ніби у лихоманці й ланцюгах», «коли світло є чистим і боги сп’янілі від істини, що кожна істота є такою, якою є?» Однозначність світу, який отримав свою форму і свій божественний порядок, весь час співвідноситься з безформністю:
У міті цей зв’язок відображається як поганьблення титанів силою Зевса, котрий скидає на них велетенські гори. У баченні поета деструктивний титанічний елемент весь час нуртує, навіть у межах
