Гельдерлін та майбутнє

божественного ладу, але його свобода обмежена: божественний лад упорядковує хаос. Перемога духів порядку обов’язкова — таким є послання поета. Розрив із божественним, бунт титанів за своєю суттю приречений на поразку. Це ілюзія, що ослаблена влада небожителів. Навіть витісненням божественного зі світу і самим світом, позбавленим божественного, світом без Бога, керує закон. Наприкінці гимну до Рейна, де поет намагається осмислити Бога, ми читаємо:

Ні вдень, коли
Лихоманковим і закутим
Здається життя, ні вночі, коли
Все змішано безладно й знову вертає
Прадавнє сум’яття.

(«Рейн, переклад М. Бажана)

Мітичний світ Гельдерліна є на диво цілісним, тому міт про титанів можна поєднати з іншими мітами, які поет створив у більш ранньому вірші «Природа і мистецтво, чи Сатурн та Юпітер»:

Ти царствуєш високо у блиску дня,
Закон Твій квітне, Ти ще сильний,
Сатурна Сине!
Ти долі роздаєш і спочиваєш у славі
Безсмертного мистецтва влади.
Але, розказують співці, у безодні
Старого батька маєш Ти, Свого
Вигнанця батька, й чути плач отут у низині,
Отут, де варвари у праві більшому, ніж Ти;
Давно вже Бога Віку Золотого
Безвинного і безсилого тут чути плач;
Наказів не дає уже ніхто
Зі смертних на його ім’я,
А тому згинь! чи вдячним бути не соромся!
І, як залишитись захочеш, то
Старшому від себе послужи
Й завидуй, що його, не інше божество,
Чи чоловіка співець назвав!
Бо як із хмар злітає твоя блискавиця, так усе від нього,
Що маєш Ти, поглянь-бо. Ти від нього маєш
Усе, що ти здобув, та із Сатурна
Вся сила миру проросла.
І якщо чув я у серці хоч колись
Життя і сутінки того, що ти створив
І у їх колисці у насолоді
Заснув той плинний час,
То чую я тебе, о Кроніоне! І знаю я Тебе,
О, Сивий Майстре, що, як і ми, є Сином Часу,
Тебе, котрий роздарює закони
І те, що сутінки святі ховають, провіщає.

Мітологічні події, які складають канву вірша, пов’язані з мітом про титанів. Юпітер позбавив влади свого батька Сатурна і зайняв його місце на Олімпі. «Отут, де варвари у праві більшому, ніж Ти» — у безодні, куди потрапили титани, бог золотого віку є «невинним». Юпітеру нагадують, щоб він його звідти звільнив і віддав йому належну шану. Напрошується порівняння з Прометеєм Есхіла, котрий молодому володарю Олімпа теж бажає поміркованости і миролюбности. Зевс повинен стати справедливим державцем не після докорів Прометея, а коли єднається час сутінків, Сатурн, із законом Юпітера для того, щоб закон став тривким. За панування Сатурна у дні сатурналій люди у блаженстві й без жодних зусиль зазнавали радости існування. Сатурн обходився без наказів, керував без зусиль, як природа. Натомість Юпітер — це мистецтво панування, свідомі постанови закону і принципи. І саме цей новий порядок і має узгодитись із протікаючим часом. Кроніон (Юпітер) стане мудрим майстром лише тоді, коли:

…як ми, син часу
Обдаровує законом і віщує,
Що криє свята Вранішня Зоря.

Союз Сатурна і Юпітера, природи і мистецтва, висловлює дещо застарілою мовою те саме подолання суперечности ночі й дня, яке ми знаходимо у гельдерлінівській версії міту про титанів. Для того, щоб дати основу денним порядкам і зробити їх міцними, не досить пихи бога-переможця. Потрібно ще й «розуму», тобто знання природи — потрібно визнати, що ми залежимо від темних часів і з них виходимо. Титанів цілком заслужено було вкинуто до безодні, бо вони є «варварами», котрих світло не зносить. Але Сатурн не є силою, котра протиставиться богам, він є природою, тобто справді божественною, керуючою всім силою. При всіх своїх перевагах мистецтво влади лише виявляє цю силу. У вірші говориться, що лише той є властителем, хто це розуміє, лише знаючи це, можна чинити опір бунту безодні. Продовжуючи думку, можна було б ствердити, що такий властитель не знає поразки саме тому, що він дозволяє титанам руйнувати і лише у кульмінаційний момент бунту знову встановлює порядок. Він не дотримується абстрактно порядку речей (і людей), що його сам же й установлює; «розум» радить йому поступатися волі «дозріваючого часу» і неписаним законам, які й керують «природою». Тому він і не протиставляється ганебному занепадові сучасности.

Легко зрозуміти, як ця мітологічна інтерпретація дійсности, здійснена поетом, може бути сприйнята тими, до кого він звертається. Для того, щоб зрозуміти приховане значення символіки Гельдерліна, не варто сприймати її у формі, цілісної системи чітко визначених понять. Ці приховані значення є лише мітичною формою того, що переживає кожен, зіткнувшись із поезією Гельдерліна і що робить її такою актуальною. Гельдерлін настільки наставлений на майбутнє, яке бачить і про яке свідчить, що повертає функції поета щось від покликання провидця.

Античний провидець — і поет, що знає свою місію vatis — не є чудотворцем, котрий вдається до вгадування майбутнього; він просто знає. Намагається прочитати знамення того, що надходить, що колись було, і знає, як є завжди. Але — тоді байдуже, чи античний провидець або поет просто говорить, чи остерігає, чи нагадує, чи проклинає, чи освячує — він завжди вважається речником Бога, котрий явно править усяким існуванням та історією, — натомість ситуація західного поета є іншою, і навіть ті елементи, які нагадують античну традицію, пов’язані між собою по-іншому. Слово Гельдерліна теж є словом того, хто знає, хто є втаємниченим. І з сердечної, оберігаючої вдячности, у якій живе стара божественність, для нього народжується майбутнє. «А минуле, так само як і майбутнє, святим є для співців». Тобто він володіє знанням — бо він знає, що було і що може бути. Він осліплений божою потугою, яку ніхто інший не зауважує. Та ще й страждає від повної небезпек самотности, що спричинена його покликанням.

І водночас усе у нього по-іншому, і власне ця відмінність і говорить про винятковість долі Гельдерліна