Катька Смик замарьяжіла прокурора…» Піп здивовано, якось боком подався, притушуючи кадило, видавалося, що навіть із симпатією зирив на гурт підстаркуватих, у твідових піджачках чоловіків. Костя Бутус із Козачої, шморгнувши рукавом по губах, пускаючи сивушного дракона, — «єх ма мнє би дєнєг тьма» — поліз цілувати батюшці хреста, — не дали. Опісля, — холодом низати почало зі сходу, але втихомирилося, — замалим не три двори порозсідалося за столи під акаціями: голосно бряцкали чарками, передавали пляшки, гукаючи когось через три-чотири голови, одсовували пахучі букети айстр — «на який біс понаставляли», — поминали останнього сталінського вурку Нікандрича. Марія пригублювала з чарки, душачи в собі притоки нудоти, а то несподівано проймало її нестримне бажання затопити комусь у пику або зняти вереск на всенький квартал, і вона начеб забувала, скільки їй років, — усе мацала там, де за давньої пам'яті були у неї дівочі кіски.
По тій осені, з небом, прогнутим у невідомість, пекучим багряним листом на деревах по Васильківській, із німуванням птахів — лише горобці, жебочучи, сірими буруб'яхами сипались на висірілі тротуари: із непорушним громаддям будинків, навислим над обрієм різнобарвним горбом Голосіївського лісу, оперезаного схолодим, невигрітим асфальтом зі сліпучою білою кулею сонця, що губило тепло на очах; тієї пори, підсвіченої ліхтарями кольору розлитої жовчі, безпросвітньо омитій сівкими дощами, де мов у мушлі поховалися подвір'я, обійстя з бурим міським багном, замішаним десятками підборів, — ще не пора до порядку, робота, жарка пора для Сталінки, — цими дворами, спертий дух яких перебивався терпкою анашею й невистояним кислим запахом браги, по продутих колючими східними вітрами схованках-хазах, прошитих звуками старих лампових магнітофонів, звідки, захлинаючись, лунав протяжно «блатняк», — приходилося змужніння Горіка Піскарьова. Приходилося воно якраз на смерть Нікандрича та хворобу Марії — біда одна не ходе; на балконі, поплетеному кільцями дикого винограду, поперезаному мотузками для білизни, під сизувату маячню світанку по вікнах, повернувши з гульні — дні погожі тоді плуталися з холодними, він, причаївшись од матері, хотів був викурити у спокої цигарку й заодно послухати, як у квартирах навпроти поцокують чайними ложечками, вгадати у пролітаючій тіні Нілку, — але нічого не було, отож згадав, як вони в непогоду — Васька Гліцерин, Хома Передєлмашка, Вовка Череп, він же Мойдодир, а ще Містер Пепс Кобиляче Око — різали в «двадцять одне» у підвалі на Ломоносова, захаращеному старими порваними матрацами, в тому підвалі, з танцзалом навпроти, де часто ховались повії та їхні коти-сутенери од дебело підпилих нарядів народної дружини, хоч загалом ця схованка по праву належала ватазі Горіка Піскарьова, котрий тепер, йорзаючи по мокрому поруччю балкона, думав якраз про ватагу, що на ту пору зазвичай цмулила кисле пиво, добиваючи на кодло косяк анаші й теревенячи про жінок та майбутні дворові бійки. Говорилося на кшталт такого: «Та ти що-о-о, блонда чудо нєзємной красоти і в моноклях падруга… Я гавару йешо мол парень я то що надо нє інтелєґєнтний. но побольше вашіх хлюпіков умію… ну і сьо-то гаваріл втірал по ушах… віжу вєдьотся… во-о зуб отдаю за не…» — «Горбатого лєпіш…» — «Ну і вжаріл нє снімая штанов…» — «Та ти що-о-о» — був сльотливий осінній ранок, калюжі взялися тонкою плівкою криги, водярня з гуркотом котила пару, гайвороння, крешучи крилами, просмикувало тінь над прибитою памороззю землею, гублячи крики у порожнечі ранку, стягуючи петлю лету коло за колом, — аж поки порозсідалося на гілляччі осик, виставивши горбаті носи на двори та дитячі майданчики. Сірома дедалі гускла, сонце борсалося промінням у чорних дірах дворів і, вирвавшись, скупо гріло ліплені карнизи; бездонними колодязями зяяли прохідні арки домів, — мертвяк лежав горілиць, проти кам'яних сходнів водярні, заламавши під себе руку, наспіх покритий червоною цариною, що її кинули на покійного од набридливих поглядів; короткий протяг стріляв, напинаючи щільну тканину, піднімав обруси, відтуляючи вощане, без жодної зморшки, обличчя Нікандрича, і в осклілих очах жовтими клубочками мерехтіло листя. Цілу ніч, сповнену звуками пролягаючих птахів, тривожну од вологого східного вітру, люто рвалися з ланцюгів собаки, намахано гребучи кігтями землю, а під зорю — сліпучо над горбом Голосіїва пропікся золотий шпиль; у товщі туману проявилися громіздкі будівлі Виставки народного господарства, — пси захлипали і втихли, скавулячи, порозповзалися по будах. «Швидка» хурчала трохи осторонь, викидаючи гази, а калюжі лежали синім димом, лежали широко, злипалися з тонкою рискою горизонту, і по миті, хилкій, мов яскравий, короткий слід комахи, згорілої на вогні, Горіка несподівано пробрало м'яке, лагідне тепло, що запитувало венами, забило дрижаками жили на ногах, наповнювало, таки прямо поїло солодкою слиною рота. Понесло Нікандрича десятеро корешів у твідових піджачках, спіткаючись, поскулюючи пісні, задираючи догори обличчя з натягнутою шкірою кольору пергаментного паперу, — повз перекошені курники, що у зимову пору слугували для куріння самогону, утримання квартирантів, а в підпіллі ховався контрабандний товар; повз десятки зелених воріт і притихлі, з коробками голуб'ятень двори, де Нікандрич брав вуркаганські побори й де не одна вдова заламала перед портретом свого годувальця руки, бо суділки Нікандрич правив швидко й жорстоко, але справедливо; подейкували, що порятуватися від його праведної руки — то річ марна. Хазяїном ходив Нікандрич у тих місцях. У місцевої шпани був за вчителя і повчав Горіка: «Од тебя сантіментом отдайот, мальшонок», — і все гладив голову Горіку, а той сахався, бо поговір снував між людьми, що старий блатяга так не одного хлопця звів, — надушить, обпившись кукнару, й товче під чадом на лежаку із куфайок. Потому, обтираючи червоне, бурякове обличчя, сяде, видихаючи із себе, хрипло видавлюючи віддих, складе на колінах руки, — куці, рожевими ковбасками пальці, — і довго й протяжно дивиться у рудому напівмороці на замусоленого портрета Сталіна, буркне щось вроді: «Да-а-а, плохіє врємєна насталі. А ти, мальшонка, помалківай… Биваєт…» — куций пальчик посвариться на чергового хлопчика, що, підтиснувши ноги, без штанів, скулився на лежаку. Про ті діла доносили майору Сироватку. Той довго пітнів, пошкрьобував кабінетом, хтось чув, як говорив до себе: «А може, брешуть… А може, то зовсім…» — посмоктував біломорину, врешті виписував на білому папері круглими літерами бумагу про затримання.
Вранці витягував її з шухляди, клав перед себе, а за хвилину, відвернувшись до вікна, шматував, кидав до корзини і, матюкнувшись, брів до кочегарки. Довго тирлувався, смоктав нервово дудку цигарки, рвучко кидав недопалка: «А може, не на зміні той бісів Нікандрич», — залітав до котельної, бігом — одна нога ще бовтала повітря — випалював попередження, нарешті, зібравшись, поправляючи борти синього кітеля: «Скока тєбє, старий хрєн, скока можу попереджувать… Я тебе не на зону одправлю, а на тріпдачу, на Саксаганського доправлю». — «За што напрасліну наводіш, нашальнік? Вєк волі не відать, Савєліч…» — розводив руками вурка. Сироватко знімав картуза, обтирав внутрішнім боком долоні чоло, забиваючи віддих од несподіваної хоробрості; сідав на плетеного китайського стільця, закурював, м'яко вже крадучись, майже шепотів, наче замовлявся: «Не взищи, Нікандрич, але скаржаться. Манька Фоменкова. У Петьки її сифіліс знайшли…» — дитинно, безпорадно Нікандрич розводив руками: «Нашальник, ти мнє лапті нє плєті. Мало лі гдє єйо Пєтька всунул?… Да і Маньку знаю: когда-то мої корєша после откєда на хор ставілі… ілі слєдующего года? В каком году ето било, нашальнік? А, Савєліч? Да-а-а-м, она там по казармах шлялась. Мнє, нашальнік, нєчєго хлєстаться…» — «Да куди б він всунув, Нікандрич, пацану то, пацану дванадцять годків всього…» — «А тєбє скока, Савєліч? А-а-а-а? Що-о-о, малчіш, — хрипів, присьорбуючи сміхом, вурка; обличчя несподівано важчало, очі скляніли, полишаючись того знайомого, єхидного прискалу. — Вот то-то… Жізнь такая штука красівая, — обертав круглу долоню Нікандрич, і можна було легко вгадати, як він уявляє ту «красивую жізнь», — май на уліце, да-а-а-м, як згадаю свої літа молоденькі. Давай поначалу, Савєліч, чіфірку поганяєм, ми-то, кажись, одногодкі с табой… да і нє только, — тут Нікандрича обличчя набирало того звичного вигляду, — це трохи заспокоювало майора, — вєрьовочка нас стянула, вєрьовочка… і много, ой как много та вєрьовочка знаіт… Мне-то что… Мнє-то домой всьо равно»… — Нікандрич розливав кукнар або чифір, а Сироватко задом до дверей: «Ну, я тебе предупредив», — витягував із себе майор, переляк сіпався в очах, але добавляв: «А патретік зніми, зніми… Значить, Леоніда Ілліча надо… А нащот дома, то сам знаєш — там ти, яко і я, не жилець…» Волошкові очі Нікандрича крижаніли: «Ти-то не отиграєшся, Савєліч. Вєк волі нє відать». І так ні з чим плентав назад майор Сироватко.
Після кожних відвідин Нікандрича заявлялася до Сироватка Марія й усе говорила, щоб він посадив «того проклятого вурку»; напочатку те видавалося чудернацьким — потім пообвикся дільничий, хоча подивлявся на Марію якось незрозуміло.
Горіку було байдуже, що помер Нікандрич; хоч по смерті його й подейкували довго і всіляке — не переймало. Мало чого напатякають лихі язики. Горіка такі розмови, які торкалися різних прихованих, заборонених за небіж — чикового життя речей, трохи лоскотали — сповнювали тихим, сумовитим, начеб на празник, душевним дзвоном; туманом очі сповивало; майже дитинне ставлення, убита повага до старого, заматерілого вурки. Мучився він чимось незрозумілим, невтямки самому — починалися дворові бійки, якраз пора, бо Носач, котрий підпрацьовував улітку на танцях, заклав ціну в двісті карбованців за підвал на Ломоносова, і якраз під цей час на Горіка щось найшло: днями ходив мов у воду опущений. А тут іще мати
