мовби скло розлетілося на друзки, освітивши на мент усе зеленими бурунчиками, і до Горіка раптом доходить, що це за сьогодні вже вдруге приходить таке: він, плутаючи ногами, іде, учепірившись за батькового пальця, а батько у лівій руці тримає букета айстр, і він дорослий — у голові дорослий, тіло дитяче, а на них, наганяючи густі хвилі спаленого, смердючого духу солярки, повзе ланцюговий трактор. Горік бачить попереду мокре, з одстовбурченою шерсткою кошеня, земля двигонить під ногами, гуркіт наростає, кошеня піднімає голівку, — небо над батьком, над Горіком, над Васильківською високе, тінь чорна, схожа на чоловіка, заступає жовтий диск сонця — чорна тінь; Горіку ввижається, що тінь не придивляється до нього; трактор харчить, вибиває шматки асфальту гусеницями: кошеня щезає під вагою чавуну, шматочки шерсті, клаптики гарячого м'яса та крові липнуть до лиця Горіку, кров юшить на білий комірець теніски, гіркотою заповнює рота, й він прокидається од солодкого тягучого присмаку, — сонце навскіс б'є у шибку. Поволі переставляючи ноги, з дурманом у мізках, плететься до умивальника, під скреготіння міста за вікнами, — здавалося, цілу вічність падає рука на дно раковини, щось шепелявило в ньому, картаво обгризаючи слово за словом, шаламкало беззубим ротом, та він не слухав, а може, плутав той непослух зі страхом; несподівано його пойняло: камінні леви, ліплені з алебастру жінки на балконах, і наче звіддаля угледів Нілку — худу, з напнутими вилицями; увімкнув світло, чуючи кожною жилкою, як склеюються контакти у вимикачеві; поволі подавався тілом, немов хотів перестрибнути струмінь води, і, коли витягував із дна раковини розчепірену долоню, сонце поповзло, викреслюючи проміння випнутими фалангами кісток, і він не знати чого уявив високе, начеб весіннє, поцятковане купками бавовняних хмар небо, й ото зараз Горік був готовий — як то трапляється після сну — викинути з себе нічне жахіття, — та воно стало в ньому, вперлося, зайняло місце; однак це не злякало його, щось одвело страх усупереч сподіванням — легко зробилося; він погледів на кістки руки, напнутої од утоми, короткої та в'язкої, невідомо од чого утоми; мовби востаннє пробив годинник, шаткуючи тишу. Горік замружив очі, аж іскрами посипало, на горлі забігав борлак, стиснуло груди, застріляло у скронях. Встромив назад у воду руку, відчуваючи ніжний, лоскітний, до самого серця холод: дивився, як пергамент шкіри беруть бульбахи — беруть і лопають. Він звів очі, і Марія Піскуриха зустріла його погляд, але нічого не втямила, бо сама помутніла в голові, — ворушкий, схожий на двійко звіряток жах доповз до горла, щось теленькнуло в ній: Горік нараз прибрав подоби Михайла, якраз таку перед смертю мав, тільки очі горіли рівним крижаним сяйвом — два олов'яних розтоплених блюдця із чорними, дрібненькими цяточками зіниць. Марія скочила з дзиґля, обхопивши руками голову Сьо-Сьо, а той почав заслинявленим ротом шукати пазухи, Піскуриха чукикала його під глухе, уперте ревище. Тут несподівано почула ізгори спів — тихий, що нагадував джеркотіння води повесні або травневу зливу; вона не годна була збагнути, звідки ті голоси, лупила все очі на високу стелю, — аж дивись, угледіла гурт хлопчаків та дівчаток років п'яти-шести, що тримали в руках по аркушу й витягували тоненькими, чистими голосами: «Ох ти, Галю, Галю молодая…» — нараз усе увірвалося, окрім ревища Сьо-Сьо. Вона зіп'ялася на опухлі, у гнійниках ноги, не відриваючи погляду од Горіка, що вперся у запітніле скло, де дощ косо нарізав осінь, вимивав сірий асфальт, де шкварчали шинами авто, трусило листом уздовж бордюрів, і нараз зрозуміла — все минуло: воно пролинуло, те довге життя, котре вона ліпила якось докупи. Зойк, подібний до розпачу, вихопився з запалих грудей.
Так вона, горопашна, подалася на вулицю: падала з липких од бруду сходнів, роздирала гнійні виразки на ногах, говорила до когось, то враз умовкала, позираючи через гору поверхових маршів, — а як зійшла, то на вулиці, під будинком, біля їдальні, куди заходили «на самшедші гроші» іноземні туристи та студенти, — сіла на мокру лавку під замурком, загинаючи пальці на руках: рахувала, скільки років Горіку, плутала його зі старшим братом. А Сьо-Сьо тикався по-телячому писком у коліна, повзав у калюжі. Й так година по годині; несподівано зірвалася, охопила голову руками, скинула кофтину, деручи горлянку до навіженого вереску: «Ой-ой-ой, лишенько… голівонька моя… Голівонька… Хробаки поїдом їдять…» — і справді зусібіч, завбільшки з людську руку, сповзалися на неї жовті черви, і Марія топтала ногами, відтак подалася перевальцем, мов на роботу, упродовж висірілої вулиці, забалакуючи до перехожих, видно, плутаючи їх із кимось, а може, й справді були знайомі, бо Сталінка — що село, в магазині всіх продавщиць приймала за коханок Михайла: Сьо-Сьо бутить, обтираючи руки об оторопілих громадян, падає, плазує, а звівшись, бреде, виставивши руки, мовби іграшковий, перевальцем за Марією, тримаючи в лаписьках ручку від чайника. Біля «рибного» гастроному на неї накинулась Ритка Кулеметниця: тягала за патли, все намірялась укусити за лице, а Сьо- Сьо ззаду бив поперемінно обох бабів ручкою од чайника, витягуючи божевільне, моторошне «у-у-у-у», — накрапував сівкий дощ, і блукала Марія під тією мжичкою до ранку — так її й підібрали під пивницею: лежала на голому асфальті, над нею Сьо-Сьо складав слова якоїсь незрозумілої мови. Підібрали Марію люди майора Сироватка, привезли додому в жару. Викликали лікаря, — приїхав молодий, із зажуреним донизу поглядом, трішки з рота коньяком попахувало; зробив укола і, протираючи руки спиртом, звернув увагу на виразки: «Давно таке у неї?» — «Та не дуже, — баба Піскуриха почула щось неладне й розводила руками, тільки очі перелякано бігали. — Може, з тиждень буде…» — «Треба неодмінно зробити аналіз крові…» — й, загнавши у вену Марії грубезну голку, натягнув цілого шприца, — Сьо-Сьо загорлопанив на квартал, — а лікар тим часом поїхав, залишивши купку рецептів. Марія лежала у темному закуті, там, де колись баба Піскуриха чіпляла ікону, яку дід весь час обривав, лежала, тихо посапуючи, про себе розмовляла з Михайлом, із притуманеним поглядом відганяла руками щось у повітрі. А незабаром, днів за п'ять, приїхала «швидка»; санітари в затяганих до зеленого халатах поклали на носилки Марію — вона вродь потямилася, смиконула головою, затягла протяжно — санітари занесли до карети, а бабі Піскурисі тицьнули цупкого аркуша паперу, де вона, пітніючи од поваги «за дорученого дохумента», поставила хрестика; Горік розмашисто, не дивлячись на санітарів, поставив підписа; молодий санітар, роками не набагато старший Горіка, по-добросердному сказав, що у матері його, тобто Горіка, сифіліс, і треба всьому їхньому сімейству перевіритися, бо діло підсудне, — а не захочете, то потягнуть на налигачі. Горік у відповідь оскалив ікло, плутаючи в голові думки про справедливість та помсту, — замаячила криваво, пахнула, накотила, в очах темно зробилося, але одхлинуло: тільки пружно та холодно люттю напнулося в грудях; знадвору лементувала ґавами, смерділа прохідними дворами та закутами, стелилася полуднем пізньої осені прошита шипінням автомобілів Сталінка; залягало оманливе передзим'я.
Наприкінці осені, десь під жовтневі свята, коли небо натягувалося свинцевою повстю, злипалося хмарами над домами, коли повсюди — по тісних, напівтемних крамницях, громадських убиральнях, пивницях, де за карбованця можна випити гранчак вина, а то й горілки, — кишма кишіло збудженим, вічно жуючим і п'яним, захмелілим від однієї думки про три вихідних, одірваним од повсякчасних турбот людом; того кінця осені, забарвленої коханням та смертю, сірої під моросінням мжички й туманом, що клубочився Васильківською й, визміюючись, чіплявся шматтям між ошатними будиночками, обгородженими парканом у три зрости, — пощез Васька Гліцерин, котрий останнім часом не ладнав із Містером Пепсом Кобиляче Око. І справа була не в тому, що вони якось різнилися: Васька Гліцерин носив білі або строкаті випрасувані штани, ясно-оранжеву хустку-краватку і промишляв «щіпачеством», тобто пробував потрошити кишені в метро та натоптаних електричках, — м'який і привітний, за що й отримав прізвисько Гліцерин; щодо Пепса, «міністра без партфеля при Клику», то той одягався виключно у дорогі румунські костюми, і то віднедавна, бо завше був нечупарою й полюбляв травичку. Ота любов до анаші звела Пепса з дівкою із пригорода Чабани — Інкою, дочкою заможних батьків, котра підторговувала травою по ломоносівських гуртожитках. Як глянути, то не було на що ласитися: тонконога, живіт видимається, мов у вагітної, так і не добереш, де кінчається стан, а починаються ноги; на додачу мала вона прищаве, вуглуватої селянки лице, що здобрювала улеслива, банальна, з претензією на білозубу, посмішка. Та попри все, для Черепа єдиною чеснотою цього блідогубого, вимученого лихоманкою грошей створіння, котре лихом виділилося з десятка пісних гидуль, було те, що мала вона грошовитих, іменитих батьків і зодягалась на кілька тисяч. Та коли Містер Пепс Кобиляче Око похопився закрутити з Інкою роман, коти-сутенери, а з ними й Носач, по-доброхотському його попередили: «Ти у нас, Пепс, как граф — скока імьон носіш… но учітивай суборді-націю: манджлай на полусогнутих страпілах, братішка…» — що дослівно означало: ти, Містер Пепс Кобиляче Око, не сунь свого цапиного писка у чужу грядку, — Інка, невдала одноденка Черепа, підробляла у котів наводчицею: підчепить якусь намазану дурепу, що тільки й марить Ален Делоном, білими пароплавами, мармуровими східцями до моря: «кампанья що надо і рібята інтілігєнтниє нє то що наше жлабйо», — та й запросить, між іншим, на уродини, на прогулянку за місто: «да там всьо так шикарно схвачено умєют жіть нє то що наші», — дурепа одкриє рота, початком віре й не віре; а як підпоять дівку, то і забалакують про Кардена та про те, як котрийсь із компанії з Жераром Депардьє горілку пив, а як не з Жераром, то з Володькою Висоцьким, точно. Дурепа слухає, бо де ще такого почуєш; а після п'яного марева очунюється десь посеред глупої ночі у ліжку
