з арабом, що лається й посилає її — вчорашню принцесу — варити каву. Розкинувшись горілиць у ліжку, що тхне мускусом, амброю, де тисне на міз-ки чорне щось, уткнеться в подушку, повторюючи про себе «приснилося, приснилося», а по ранку — каяття, ревище, скрип зубовний. Та здебільшого пізно: Інка мала той рідкісний дар підбирати таких, котрі кидалися у полум'я безоглядно, і чим більше їм не таланило, тим безоглядніше згоряли. Васьці Гліцерину, однак, поталанило: доля підкинула йому «джокера», дурень не відає, де бродить щастя, тому й щасливий. Гліцерин, надибавши Інку, слухав її розмови про доброчесність, сім'ю, теплі капці; дивився і з нудьги позіхав, пропускаючи мимо вух Інчині просторікування про курси англійської мови: «Надо за граніцу єхать… що здєсь дєлать…» — потому підхопив її й поволік до ленінської кімнати, навпроти двох забитих сміттєпроводів — студенти човпикали облущеним, занехаяним коридором, із безліччю дверей по боках, освітленим однією лампочкою, — байдуже позирали на плетиво сухих, мов гілляки низькорослого деревця, рук та ніг: напівпорухи сплетених тіл, приглушене шикання, чаламкання, вовтузня, прошита тоненьким, наче комариним, писком; для студентів то не новина: купа напівроздягнених тіл, де не добрати рук, ніг, — дві пари очей нишпорять обдертою ленінською кімнатою, з горою переламаних стільців, брудних прогнилих матраців, просяклих тлінням та сечею, з рядами портретів вождів, затулених видутим бракованим склом, Інка виляглася на столі, від чого пиптики грудей сховалися зовсім — так вона боялася за ті недорозвинені, дитячі груди, — совалася, спиналася на лікті «ах, неудобно», — то ховала мініатюрного свого зада, то випинала його, а Васька Гліцерин дріботів то праворуч, то ліворуч, не знаючи, як підступити. Нарешті Інка вляглася спиною на віяла зіжмаканих, вижовклих брошурок «Маніфесту комуністичноі парти», зачепила гострим коліном дірявого транспаранта, засопіла незадоволено носом, виставивши наперед квадратне, синюшне од вичавлених прищів підборіддя, вискнула сучечкою, закусивши й без того бліду, тоненьку, шнурком губу: перший чоловік, треба терпіти, хто б міг подумати, що вона, Інка, така респектабельна, така охайна, — що так довго берегла себе для когось ліпшого, потрапить у лапи до цього наркоші, ну, хай би Клику… — її думка вигнулася дугою, натягнулася тонкою плівкою зненависті та відчаю, хай це буде вперше й востаннє; вона ненавиділа всіх дівчат і жінок, яких знала: з повними, по-ляльковому гарними ногами, правильними грудьми, міцненькими стегнами; вона поскрипувала зубами, поруч, по сусідству пихкав струменями од спеки, переливався, гудів смарагдово-зеленими мухами смітник; червона вода од помиїв, сукровиця з розмерзлої яловичини сягала кісточок, кілька негрів на засаленій, у патьоках, газовій плиті готували люля-кебаб, шашлик чи запіканку «по-руминскі»; а Інка та Гліцерин хвицалися на перекошеному реманенті ленінської кімнати, вона — з натужною досадою, що зміючилася з очей, хлюпала хвилями виношеної мрії про першого чоловіка, а тепер ось лускала плівою; він — тупо борсався у жмені кісток та м'яса, що називалося Інкою, навіть гадки не маючи, що йому, бачите, поталанило, і по тій хвилі, коли Інка випросталася, витягнулася сухорлявим тілом, засудомилася, покрутивши карком, випнула яремну вену на шиї, тріпонула солом'яним чубчиком хлопчика — в очах зелено поробилося: глибоко уривчасто задихала, мовби здивування пробігло; біль пропав, розчиняючись у млосній хвилі налетілого шалу, — заверещала Інка твариною, блискаючи гострими колінами, опечено подалася назад, свідома того, що вкоїла, а тим розпалена — терзання та втіха рвалися з напівоголеного тіла, розтулених блідих губ. Тут обом у голові покаламутніло: стіни, стеля, одвірки, повали, портрети відпливали в тумані, охопило їх безміром насолоди, — теплими хвилями накочувало; і тільки ґелґотіння негрів за ленкімнатою, по коридору, по номерах насторожувало, зупиняло Гліцерина, гамувало, змушувало нашорошувати вуха: нараз Інка зіскочила, втягнувши живіт — сяйнули випнуті ребра, труснулися складки лона, жадібно лошицею сапонула гуртожитські нечистоти, де вгадувався, домішувався її власний дух, за яким вона начеб погналася: вони з Гліцерином прудкіш завалавдалися на купі газет, новеньких брошур, зачитаних, покреслених олівцем журналів: гучніше заторохтіли транспарантами. Інка піднялася на рівні, судома покрутила тіло; упрілими долонями перебираючи побиті куцими волосками ноги Гліцерина, упала на підлогу гострими колінами…
Подибав таке Месаїб, араб із Марокко, мовби ненароком прочинивши двері; й не те, щоб обридло слухати з кухні ту вовтузню, навпаки — пеклом пекло, крутило мухою в скроні од заздрощів, бо бажання до білої жінки палахкотіло не тільки в грудях Месаїба, а він одбував усього лишень перший курс сільськогосподарської академії.
З тієї пори почалася прихована ворожнеча, войнуха Містера Пепса Кобиляче Око і Гліцерина. Вовка приходив до підвалу, скидав піджака: акуратно, рубець до рубця, розвішував на стільцеві; вилягшись на протухлих матрацах, закурював пахучу мальбору, придобрюючи її пивом, облизував товсті губи — чи то в усміхові, чи то глуз бігав лицем; притумленим поглядом ловив Черепа — той червом звивався під безтямкуватим поглядом: не добереш, що ховається за тією каламуттю; білий накрохмалений комірець зі зламаними лініями відтіняє зеленаве обличчя; Містер Пепс Кобиляче Око не витримує — гнеться, кришиться, теше іскрами: «Ти то так нє сматрі на мєня. А то ґолаву поламаю. Нє сматрі, Гліцерін, на мєня», — а Гліцерин смачно затягнеться, пустить дим кільцями й починає розтягувати, м'яко оповідати, наче пережовуючи, про Інку; Череп б'є кулаками по стегнах, зігнувшись, гасає підвалом, а Гліцерин не спускає погляду — веде своє: як вона вчора стояла, як була вбрана у середу або п'ятницю; Пепс, харкнувши, не втримується: «падьом, Гліцер, буцньомся», — та Клик осадив обох, садонувши під диха: «за бабу не варто», — Мойдодир глянув на нього, дивно так глянув: мовляв, повинен розуміти, що це так важливо, — єхидним, щуриним оком дивився, ворушив очками.
Стояли отак хвилину, недорікувато глипаючи один на одного, а Горік бачив, що те тішить Черепа; не розумів нічого, бо дівичем був, не знав жінки, але розумів інше: що балачки ті стосувалися не тільки бригади, а саме його, Горіка, — понищити щось, показати себе кращим.
Звістку, що пощез Васька Гліцерин, — він, Містер Пепс Кобиляче Око, й приніс: зачумілий од жовтневого морозу, прихмеліло хиляючись од десь ненароком випитої чарки, зализаний, мов щур, бріоліном, із синіми рубцями вугрів, у сірому плащі та білих штанах, вимащених густо кавовими плямами, — бригада на ту годину посьорбувала прокисле, та ще й гірке пиво; знадвору, з вузьких еліпсоподібних вікон, наполовину перерізаних асфальтом, рихтіло молош-ним передзимним сутінком, і в тій біло-сірий, з лілейним відтінком осені сонно бродили у смерть п'яні двірники в заяложених халатах, чиркаючи куцими мітлами; за чверть на п'яту прийшов сліпий Санич з акордеоном під пахвою, у круглих трофейних сонцезахисних окулярах. Нінка Криворучкова ставила скрипучого китайського плетеного стільця під замурованою плитою, де того року натікало блідо-рожевої крові: кров сюрчала згори — там рубали і торгували м'ясом; Нінка Криворучкова брала ганчірку, скулилась, якось злякано задираючи голову — з горішнього поверху долітав хрускіт кісток, шмакало м'ясо, — потому чутно було, як у ритм, білуючи м'ясо, одпанахуючи його од кісток, гомоніли між собою, шкалювали різники — за місяць по смерті Нікандрича приволокли калорифера, що гудів реактивним літаком, а грубку замастили глиною: ще довго муляла очі брунатна пляма, а кров не переставала сочитися, сукровицею збігала на оббиту червоною жестиною підлогу біля плити-титану, труячи повітря їдким запахом — сморід устоювався десь під обід, змішувався із лайками різників та пиятиками; випар зависав густий, мов глей, що вбирав дух свіжої крові, тютюнового диму: зелено робилося; Нінка Криворучкова зазвичай підносила Саничу чарку горілки — Санич перекидав горілку в себе, «благодарствую», — натягував ремені акордеону — «ииш пашла як брехня по селу», — віртуозно виводив програш і фальшивив «Дунайскіє волни», «Сім сорок», «Пивну польку».
Бригада, посьорбуючи пивний кислячок, краєм вуха вислуховувала балаканину Черепа, котрого після кожної фрази несло та перло: подзьобане віспинками, прогнуте ударами обличчя бралося зеленкуватим серпанком, очні ями провалені, — здавалося, на співрозмовника глипають чорні вирви людського кістяка; Вовк із притлумленою втіхою споглядав, як потвориться, міниться подовбане лице Черепа, і вигинав у тихому блаженстві уста; незграбно оддирав в'ялену рибу, тішився рожевими дівочими нігтями; кидав шмаття, кавалки червоної горбуші до рота, без смаку пережовував білими порцеляновими зубами, облизуючи безкровні, гарної форми губи; бригада сиділа за столом, де часто збавляли вечори Нікандрич, вурка з сусідського району Пава, Лапша, — котрий завше бігав до стойки, шепотів щось на вухо буфетниці, а Нікандрич дослухався до чогось, — старі його знайомці перешіптувалися — знали, що Нікандрич наче чекає знаку, коли нагорі важкі сокири почнуть ламати, крушити свинячі черепи; Санич розтягував міхи, Нікандрич лизькав круто заварений, мов мастило, чай, роздмухував ніздрі, підводив ледь-ледь підборіддя, з'являвся кривий усміх, достоту як ото зараз у Горіка, — а ще Горік пам'ятав його ліву руку, де налип вишневого кольору рубець; рубець потроху буряковів, пухнув; за кілька днів на тому місці зизіла гнійна рана; розверзалася та рана пелюстками — початком жовта, що точила безколірну слизоту, а далі брунатна із зеленими прорізами. Нікандрич притуляв до неї хусточку — мав їх безліч — відтак, дочекавшись, коли гнояка
