повітря, і Горік зайнявся нестямним реготом: здохнути од сифілісу, як Нікандрич, вихаркувати по ранках силікозні легені, занапащені на «Червоному Гумівнику», — кожен удар колеса здиблював клубки пари, що брудно-червоними смугами лягала на стіни, на вікна готелю — ребристого, з поламаними лініями; камінцями з дахів злітали налякані птахи; вагони били, сапали, крутили повітря; йому захотілося тієї жінки за рожевим вікном, дражливо захотілося, замотлошило душу; й бажання начеб підстьобувалось ударами електричок, «думать начал малишонок», у пам'яті заблимали чорно-білими крильцями порнографічні знімки: довгоногі красуні, — у тій пам'яті, що зветься дитинство, — і Вовк закришив емаль на зубах, закричав на чорне громаддя будинків: «Осінь! Осінь! Осінь!» — ридма закусив лікоть; побіг — від Нікандрича, від Передєлмешки, від Гліцерина, повз зашорені вікна, де стрекочуть зелені папуги, а люди премудро сплять, налиті вщерть вином, пивом, ріденьким цейлонським чаєм, набиті, мов капшуки, добродійністю, — але то бульбання, змилок, бо він — Вовк Піскарьов.
Жаль, проте, душив його, слюнявив — людські тіні проснували позаду; він, навіть не обертаючи голови, бачив: негри і молодички в новеньких «вольво», декотрі ще виставляють два пальці, щоб зупинити таксі…
Кутаючись у задубілу шкірянку, він за північ придибав до хавіри вусатої Марфи. У голові начеб прояснилося; пес, забачивши Горіка, підтиснув хвоста; очі у нього потухли, і пес лінькувато задибав на ланцюгу. Закоцюблими пальцями Горік постукав у шибку — один раз, другий, третій; гепнув кулаком. Марфа з'явилася й зразу, з порога: «Що надо? Водки нема. Нема водки», — прямокутний квадрат світла вихопив її скарлючену постать, голі по лікоть руки; Горіку од світла зробилося боляче: «Пусті, старая, я не по водку…» Марфа направду не була рада гостям. «Пусті, старая, ето я, Марії Піскурихи син…» — «Лишенько, Горік, проходь, бо тебе з ніг збилися, шукали, шукали…» — баба клацнула ізсередини замком; Горік потягнувся всім тілом до того отвору, звідки доносилися людські голоси, пахло прокислою брагою, перекинув через плече погляд, ліворуч, через вурловиння чорної прірви, що вже ніби до ранку сочилася, наповнювалася міхурами, а вусата Марфа ставила запобігливо стільця. «На табаретку… Ми таго с ног-то сбіліся шукать, бо Сьо-Сьо ваш, твій братік, бабу задавив і підпалив хату, слабогу пажарніки наїхали…» — «Ти мені того, старая, на карти кинь…» — «Я ж тобі таку ситуацію…» — очі тупо зустрілися з олов'яними очима; притьма принесла гранчака — «на, очухайся» — «дєвку хачу, ту, що Свєтка, в долг, старая» — вусата Марфа ребром долоні зчищала з ліктів якесь брунатне місиво: «Ну, що, чунявий, стоїш, тогда папілі… Токо посиди… От мати твоя…» — «Не ной, старая. В долг…» — «Пожди трохи…» Не наші голоси за стіною тоненькі, «а банабаки, мать їх так, точно, банабаки» — подумав Горік, але вусата Марфа вже повернулася, «падьом, свабодна уже давно, підвезло». Вони ступають із бабою Марфою до напівтемної кімнати. Ляснув вмикач, світло салатними пацьорками нічника полізло з кутка, з-під малюнка про море, щось наче згадалося йому, Горіку, щось напружилося всередині, він навіть ступив до вікна, але почув той страх перед темними вікнами; ступив до ліжка, де в домашньому ситцевому халаті, рожевому, білими квітками по полю, вся із себе біла, домашньо якось духмяна сиділа Свєтка, котру вони зі шпаною ловили поглядами по той бік Васильківської, по-рідному обняла його, теплі м'ясисті губи затулили рота; він навіть не зчувся, як те сталося, а коли вони вранці прокинулися, побачили перший сніг: по ньому до краю урвища розповзалися чорні гади, їх було безліч, чорні, слизькі, вони хутко сповзали із живоплоту, бігли снігом, відтак зникали, не лишаючи слідів; Свєтка затулила рота рукою Горіка, це пойняло його якоюсь люттю, — він став гамселити її по повних, теплих губах; і тут хтось торкнув його за плече — вискнула Свєтка, «Ой, Султанчік…» — вусата Марфа прибирала совочки, скребочки слідом; Султан сів, закинувши ногу за ногу, за ним тупцював Боцман, тримаючи щось у руці, видно, тяжкувате; Султан, оголивши передній ряд зубів, зняв рукавицю: «Давай», — і враз покотилася, схожа на капустину, голова Містера Пепса Кобиляче Око, а ще… Султан поворушив ротом: «Слушай, мнє с табой надо пагаваріть…» — «…» — і вони вийшли на білий сніг; навівало зі сходу, Свєтка скулилась на лежаку, хлюпаючи та розтираючи кров'янку, пробувала дібрати, що говорять мужики, але як на зло вусата Марфа увімкнула програвача і залунав бравурний марш: «А я іду, шагаю по Москвє»; сніг падав і падав.
Йоні марилася біла стіна, прогріта сонцем, — десь ото на весну, коли сніг темно і втомлено, недобитком якогось великого птаха лежить проти сонця, тоненько вистеляючи дух перегною; йому закортіло зирнути, прогулятись обійстям, коли раптом до нього дійшло, що насунув туман — біла суміш мовби розведена молоком — туман щільнішав; Йона поворушився, дивуючись невагомості; зверху голубиними крилами залущало, потягло невимовне щось і лагідне, начеб хто затягнув сумної пісні; Йона ще встиг побачити безмовні обличчя й солом'яну стріху; вокзал шамкотів слизотою, вибивав сотнями підборів, пропечений голубим сонцем, горів купол над головою; і Йоні знову примарилося: щось хапає іззаду, мовби на пса схоже, й отакочки всю спину зубами тисне; люди стають ляльками у цій пароті, розсідаються, чаламкаючи наготовані з дому бутерброди, мовби їм вічність тут гибіти, на цьому вокзалі, і хто знає, чим закінчиться його, Йонине, перебування в окропі людського духу; Йона подумав: «Певно, й дощу не чути, звісно, не чути, як краплі б'ють дахом, цим перекинутим Дахом, б'ють і відступають, тарабанять щось дощі. Б'ють і відступають. А він умилостивився та забув — щось таке шматочками — острівці пам'яті, маленькі бумеранги, поєднані, зліплені докупи й розділені навіки», — спрага почала мучити вдосвіта; люду зібралося ще більше, нащо, куди вони йдуть, снуючи павутину марноти — од любові до ненависті чи навпаки? А мо' слід того останнього схолов… ось він, знеможений голодом і вошами, із судомою у кістках, звідкілясь повертається; під Тамбовом Йоні вперше нагодилося зазирнути в люстро; «острів, мій зелений острів», вокзал наполовину підкрадав світло; темрява стягувала, згортала, змітала, всмоктувала у себе людей, котрі дриґали, мов накручені механізмики, лапками: задасті, з розкішним тілом дівки на тумбах, де на скло начіпляно строкатого манаття, лавки з людьми, табло й осоловілі міліціянти: «иш, вчора, Петь, знаш, одній як дав під хвоста», — Йона ворушив ротом, повертав голову, начеб не чув, а може, й направду не доходило; нічого не чув — тільки ударив дзвін, протяжно один ударив, похопив інший, тендітний зовсім, а решта забили повітря, ше інші вирвали слизьку напівдрімоту полудня, поцятковану чорними мухами, прошиту брудними клубками голубів; Йона сторожко все слухав; місто, місто, місто… «Хто не бачив світла, той не був у темряві». — «Хто жив у темряві, той бачив світло», — нічого не кортить, начеб хто пообривав усередині; воно й добре; м'яке і дебеленьке нівроку, щось схоже на дитячий гумовий м'яч, запущений рукою дівчинки: стриб, стриб, стриб… потім той чоловік, цей чоловік, той чоловік. Невідомий чоловік дивиться. Так дивляться люди, які багато зазнали. 1 так дивляться ті, котрі скуштували влади й кохання жінки. Ненависть і вбивство скуштували. І кохання. Пекуче, мов сонце у серпні. Або мов сіль у воді, коли доймає спека. Зирять ті очі, начеб готові вихлюпнути й позбутися навік, будь-якою ціною — Йона перевів подих — Горік повільно, виважуючи крок за кроком, ішов червоно освітленим боком вокзалу; погляд Йониних сірих, залиплих наполовину очей прилип до того чоловіка з пробитими зіницями, прилип не знати чого, але невідчепно… перед цим Йона мешкав на Подолі, у геть сивого чоловіка з навдивовиж шовковистим волоссям і червоними на сонці нігтями; його майстерня була захаращена малярними роботами, щодня в ній з'являлися нові люди, котрі не зважали не тільки на Йону, а й на господаря, — якісь пани і підпанки, з гучними захопленими вигуками; жіноцтво, що пирхало і хлебтало шампанське: «Сволочі», — бурмотів чоловік, ім'я якого Йона не пам'ятав, і тікав геть, щоб під ніч заявитися вихудлим, злим, завжди голодним — «иажрагь нема»; Йона лежав на дивані, вилупивши очі у стелю, ловлячи тонкий протяжний свист, що видзеньком ішов шибками, переламувався скреготінням у прохідних дворах, рівно відраховуючи тишу, виповзав у невидимій пітьмі нічний трамвай «десь на дванадцяту», а чоловік за тонкою перегородкою, позбавлений попереднього страху, дивився у минуле без жодної надії на добро, тільки нерв на серці пульсував у Йони серед глевкоти ночі — «блукав я цими вулицями, запитував себе: хто може сказати «ні» смерті, певно, що тільки ти сам, бо дано нам вибирати між добром і злом»; Поділ купався у нечистотах: миловидні біляві повії, сповнені романтичного вогню, походжали запльованими тротуарами, лагідні тіні лягали на зморшки біля вуст — не з'їло ще їх, бо молоді; а чоловік сидів проти вікна, зачісував волосся, повний рішучості почати нове життя цього ранку: «Як ти, Йона, так жить можеш», — та вечором знов повертався, просмерділий духом переходу, п'яними очима штибав майстернею й розповідав бувалиці — чорна імла підступала, скрадалося псяче скавуління, злітало, перекреслюючи місяць, гайвороння, голос казав: «Ти бачив, щоб нічого не бачити», — чоловік з очима, готовими луснути божевіллям, оповідав Йоні щось про любов: про жовтий вокзал. Мінський вокзал — як бігла під срібними струменями дівчина з солом'яними квітами, волоссям кольору невистояного яблучного вина — він розказував цю історію безкінечно, відтоді ще, коли вони вперше здибалися на одній із вулиць Махачкали, виголені, з клеймами хто на руці, а хто на спині, — він розповідав, як тоді лив дощ, напочатку вимивав сіро, а потім пішов срібними, відлитими струменями, «ах, яка дівчина була», дедалі частіше оповідав
