чоловік ту історію, все з новими подробицями, але без сумніву — та дівчина колись загинула, попала під авто, — дівчина існувала насправді, Йона щодня думав про неї й навіть ревнував до чоловіка; «Головне, Йоно, — вона бігла не до мене», — так Йона збавляв дні, зрідка подибував вулицями, задерши догори обличчя, на вулиці Карла Маркса ловив звуки, що ламалися, падали з вікон консерваторії; іноді просиджував під стінами Лаври, дув у сопілку, сховавши очі під навислими кучерями; грав, не скинувши навіть кашкета. «Маладой, а работать тоже нє хотіт…» — вокзал перебрав світло на інший бік, відтепер чоловік, котрого звали Горік Піскарьов, чоловік зі шрамом через усе лице, йшов у темряві, й навіть крізь сморід вокзалу Йона чув, як пашить хромом його шкірянка, «його чорний кінь, з обірваною гривою, що навстріч білому летить», — у того лісника він одлежувався, здавалось, усього кілька днів; до тями приходив повільно, наче хто повикидав з нього нутрощі: кімната невелика, завше темна, стіни завішені подертими килимами; чиясь спина — велика, горбата — раз по разу затуляла вікно, від того робилося синьо, і Йона пірнав у ту синь, засинав і в сновидіннях летів кудись — простором білим і безмежним; приходив до тями від упалого несподівано неба, що поламало всі звуки, тихі звуки, «липи стоять уряд, зривається все догори, де це було», — плинула густа пара, пара домашнього молока; люди якісь ходили — видавалися чорними стовбурами дерев у повсті туману; «Оклигав?» — тонке шипіння у горлі. — «Та вродь… Що робить, то й не знаю…» — інший занудний, що хоче видаватися добрим, голос. Йона насторожився; звів був руки, але біль продряпував тіло, крутив м'язи; люди ходили, він слухав їхні голоси і навіть тривога не закрадалася, все текло, тягло кудись у біле: що згадаєш? Потому жіночий голос, голос теплий, що пробирається без перепон до самого серця; він піднімав руки, здерті до живого м'яса — синьо-червоні руки. «Ну що там ще тобі? Галько!!! Галько-о-о… Що?… Ось Нурім прийде, тоді й будемо говорити. Яка там тиша… За цю здохлю більше трьох сотень не дадуть, а Гальку треба в город того літа оддавать, на учобу опреділять, бо зведеться тут з чорнопикими», — голос забирається високо. «Та тихо, бо почує. Галько! Галько! Іди-но подивись, що з тим заблудою…» Солодкий, нудний дух кип'яченого молока, розхристана пазуха, рожеві груди, випали і зависли над Йоною, — рука повільно, недбало засунула їх назад; м'які груди, що спробували всього на світі, з шоколадними розплилими сосками; пляма лиця застрибала: «Диха, ма… Диха вродь…» — «Аби за місяць підняти…» — голос спокійно вже поповз низом. — «Завтра Нурім буде… Ти що казав йому…» — жіночий, вискливий. — «А для чого казати? Я можу й передумать. Хіба в нас роботи мало. Він хоч охляв, але нічого, — нівроку дужий…», — білим несло, білим, потім червоним, а далі мовби градом ударило; Йона кволо повертав на м'язах голову — вікно, за шибкою ліс, поодалік пагорб, сосна, на сосні ледь синьо понатрушувало снігу; там, далі, гейби яр; а сніг посипав знову; голос, жіночий голос: «Старий! Старий! Та ти оглух, чи що зовсім? Я ось що кажу та думаю — Нуріму він на 'кий біс здався? Холода, на глинищі роботи ніякої. Нам би його пораніш підняти, то і в нас би попорався». «Що ти там думаєш, я, чи що, мужик у домі? Що-що… Як піднімеш хай, на весь ліс чути, стерва стара. Е-а- ет, — голос розпачливо деренчав, — спікся із-за тебе, стара дурко…» — «Галько, перебинтуй руки йому… та не старому, а приблуді…» — «Не хо'. Сама йди», — «Як шльондрати, то зразу біжиш!» — «Стара, не трогай ту б…», — сонце червоно заливало — нарешті й його очей сягнув промінь: прочинені двері, а в квадраті довгі, похоплені гусячою шкірою, прихоплені дрижаками білі ноги; відтак уся дівчина у щільно обтягнутих рожевих трусах, із рудуватим, попелястого відливу волоссям до плечей; дебела постава; потемніло; двері скрипнули, дужче прочинилися, заступила тінь; «Ну, йди-бо швидше, поки матері нема», — сніг знову: голос натомлений, страждальний, солодкий; мете снігом: випав, сизо вимальовуючи незрозуміле у сутінках — «самому утопитися чи що, в цьому безмірі, де губиться пекота грудей твоїх, де багато запеклося чужих слів, мало слів, тих, кого знав мало, птахів крику мало — мерзотне, як сміття пологових будинків, — надія — блювотина, піна океану людського — хто бачив світло, той живе у мороці. Тьма. І соловей, ця птаха, заливається сміхом. А ти жайворонком у пожежу, вітром відносить, чадом замітає, вертить сірою грудкою у перекинутому пеклі неба»; шурхіт кладеться разом зі снігом; схлип; де вій його чув? перед зором пролетіли чайки, кугикання потонуло у кряжах куцих гір, туга хвиля розлізлася скелями: вибухнули перед ним хрумкі од травневої зелені садки, курява квіту вишень, краплі роси — «моя маленька ніжність, коли я тебе відчув у собі; чому ти розбиваєшся?» — невиразно проходили хупаві тіні, тхнуло до трупної спекоти, до невтоленої жаги у грудях, голову забивало памороками: берег далекий, світлий берег — до нього рукою подати, — стара розлога акація, а за нею іще менша, затхлий ставок падав осунулими берегами, рядно вигладженої вітрами, випеченої сонцем пшениці, постать прилипла до горизонту, чорними хмарами грози находить, а він біжить, жалячи тугою кропивою ноги, підминає бадилини, кривавить п'яти об грудки — біла постать розповзається, видається лише білою розкудланою хмариною, а він не йде навстріч, очі липнуть туди; говорить: «Мамо», — то щось інше, покрите далеким сонцем, синім небом; уже тут, у напівтемряві доходить до Йони; холодить, тягне ще дужче, наливається в ньому зсередини — дверний отвір рожевіє. «Ну, ходи швидше…» — говорить дівчина і заманює когось; чорна тінь заступає порожевілу пляму амбразури, — «Не зачиняй, бо мати…» — каже дівочий голос, вередливий, хрипкий, випалює на одному подиху, спрагло, бридливо вириває; Йона бачить, як пухка рука, поцяткована ластовинням, стягує трусики, горбата тінь хрипло втягує слину з повітрям, жадібно ковтає, нічого не каже, а все заступає, заступає білий шматок плоті із пломеніючим лоном. «Ну, дай…» — «Що, так зразу?»; сніг великими пасмами, яскравими пластівцями падає за вікном, відхитуючи чорне розхрестя віконної рами; Йона бачить, як вона стоїть у повен зріст, проти нього, вузлувата рука лізе межи ноги, розщібає скрученими пальцями — «хто тоді йшов, розкидаючи косу, тихими вулицями, де липи слизько заляпали паркани, клумби; хто говорив, хто любив тебе, Йоно», — гачкуваті руки піднімають, натягують дівчину на себе, вона охоплює шию довгими пальцями, — куцу шию; забрьоханий погляд, каламутний погляд; ноги, обіпершись, відштовхуються од дверного косяка, відпружинюються туди-сюди, голова закинута дозаду, іноді підіймається, ріжеться червоним вечором, напіврозтулені губи говорять кудись, начеб до Йони, по-зміїному прозорі очі, — «А-а-а, хороше. Швидше… е-е-е, швидше…» — «Не-е-е можу-у- у…» — «Давай», — напочатку хвилями на Йону пішло тепло: білі ноги миготіли, обличчя перехилилося на плече невидимого чоловіка, відтак вона пронизливо, стискаючи сильніше кільце рук та ніг, застогнала, відірвалася від плечей, упала на ліжко, — Йону пробрало важким солодким духом волошок, гіркотою мигдалю; рипнуло — погірчило смородом паленої гуми, — так тхнуть солдатські юхтяки: військовонаймана Лариса Міхненко умощувалася завше на протхнулому потом матраці; той матрац мали тільки офіцери, — смугастий, цивільний матрац; війна тільки-но почалася; напочатку її, Лариску, радистку, а за тим продавщицю в солдатському «чайнику», звів офіцер із сусіднього батальйону спецназу, темно-русий лейтенант, чеченець, офіцер із «срочних» Азік — він щоразу приносив їй анашу, хапку — вони лигалися біля намету, жбурляли пляшки, й Азік по-дикому, майже ґвалтуючи, злягався з нею. Потім Азік зник, подейкували, що його забито десь під Паншером, — духи зняли з нього шкіру, бо Азік перестріляв їм цілий кишлак, — річ на той час майже неможлива, — й Лариса приходила з розпущеними косами на те місце, де вони любилися, сиділа на осонні, пускаючи слину, очі у неї сльозилися, за тиждень рогівки затягло жовтими сліпаками. А зима того року була холодна — колючий вітер та пісок, і бійці, котрі тягали дровиняччя для «буржуйок», валили на того матраца Лариску…
Відтоді, прокидаючись, Йона слухав скрип підлоги; дошки вкрадливо полускували, щось начеб підкрадалося до нього, і він бачив над собою бліду, невиразно-прозору пляму, пашіло чимось до приторного знайомим, чого нещодавно торкнувся, але не спробував, занюшив — тління і радість мимоволі охоплювали його; світла радість, замішана на трутизні, і біда дряпала, підгрібала, бо знав, звідкіля той трунок; його торкалися руки; м'які подушечки повзали, розтікалися по грудях, у лице липнула смердота подиху, лоскотало ніздрі випраною білизною; долоні полежать, зникнуть. Щодня втома поволі сходила; натомість їдкий неспокій улазив, і в грудях крижанів жах: надворі старий Никодим, батько Галини, матюкаючись, періщив віжками коня — всі роки, прошиті кволим безпам'ятством, нудотою невідомості, стікали піском між пальцями й, просяклі жахом, твердли; але приходила дівчина, натирала тіло Йони якимось смердючим мастилом, він подовгу чекав на неї, сквапливо рахуючи години; іноді Йона бачив гарячу рінь, десь на Іллю, — вода зеленими хвилями сипала іскри, сонцем повнилась лепеха, деревій тужнявів, птахи прошивали сірі полотнища набухлих дощовою вологою хмар, хвилі рвались одна на одну, вчахали, чайки креслили сонце, невидимі падали на берег — хтось лежав у чотирьох голубих стінах, у складках простирадл, за вікном осінь холодно поглинала берег — хтось похилився над ним, але Йона не мав на те пам'яті — хоч би як хотів, мало того — тільки пробував згадати жінку: серед моря, з білими квітами, жовтими квітами, у повен зріст, на схилі, крутому схилі, звідки пісок на березі здається безколірним, а птахи німо падають у скелі, і серед похиленого ураганом хабняку її шия, трохи задовга, обплетена гадюками лілей, жовтих, трохи зів'ялих; Йона натискав на пам'ять, але вона відмовляла йому у минулому, — тріснуте підвіконня, карафка на столі, а на вікні торохкотять сіро-оранжеві безсмертники, дощ уночі шамротить по тополях, він намацує руку, і на цьому
