«Слушай, курчавий… — Горік перевертав у роті язика, — во как забалакала мені баба Марфа мозки, то не почув навіть біди… хоча, как би ето сказать, не того я хотів, понімаєш, не того хотів; не того… — Горік скреготнув зубами, ударив кулаком по стегну; мурий світанок моргав за вікнами. — До мене навіть не дахаділо, що моїх савсєм нема, що і Сьо-Сьо жмур, і тільки оце через скільки років стали вони пригадуваться, як у попелі лежить баба задушена, а Сьо-Сьо реве, повзає, поплутаний у чорні простирадла та занавіси, но не в цьому діло… Ранок той отут у меньо, — він ляснув по гирлуватому загривку, — Султан уламував нащот работи, разом работать, значить; сам повинен понімать — виходу ніякого. Як не крути… Довго той Султанішка заганяв мене в кутка, усіх моїх прибрав, і Гліцерина прибрав, і Пепса прибрав, Передєлмешку, один Боцман — стукач стукачем, підер лідером… А купив-то, чуєш, Нілкою, простою халявою купив, але то вже пшик… Вона не вернеться, бо звідти не вертаються, то й не треба, не по мені то все, а туди… туди, звідки Нікандрич сифілітиком приповз, я хрен дамся. Просто ти мене повинен понять, що я вірив у те діло, а коли віриш, та ще й ростеш у тому ділі, то…» — Горік умовкав і, видавалося, щось шукав; Йона спирався на ліктя з думкою: «Так хочуть відшукати втрачений біль…»
По зимі, по смерті останнього правителя, Йона перебрався ближче до Лаври, до монахів, потом та молитвами Добував насущник; під ніч водив пальцем по Біблії, мурмотів про себе псалми, відтак, вуркнувши животом од гарячого спомину про обід, засинав. А одного дня несподівано прийшов до нього чоловік із порожнім зовсім поглядом, і тільки по рубцю можна було здогадатися, що то Горік Піскарьов: «Слиш, манах, баба-то мая покойніца тоже чітала малітви… а відіш — не спасло…» — повертав голову, добротно, смачно пахтіло од нього горілкою, випраними сорочками; віяло солодким, якимось потойбічним запахом: Йона слухав: як він десятками ґвалтував жінок, дівчат, офіціанток за столом, самозакоханих професорських дурочок, як вони з Султаном клапоть по клаптю прибирали район до рук, перекинулися вже за рік на інший, а він не переставав марити Нілкою, знову ловив дурку якусь, лигався з нею; перемішував він ту розмову зовсім незрозумілою Йоні мовою «не вдасть мєня тянула, а што-то боль-ше било, совсєм… ну, как тєбє сказать: злидні кого хочеш в угод загонят… а мені праздніка для душі хатєлось…» — тут Йона нічого не розумів, лише співчутливо кивав головою, а дрібненький, мов горобець, Микитка, що готувався до постригу: «Угаловка. Тьху», — а Йона розповідав — не знати кому й до кого — про зелений острів, котрого насправді не існувало, проте Йона так часто думав про нього, що потроху сам повірив, і під кінець розповіді бачив, як це вражає людей — вони теж вірили, що острів існує. Горік потягував цигарку, калатаючи усіма кістками, гнув свого, немов хотів вивільнити нутро од чогось, а швидше переконати в чомусь самого себе, — хоча б у неіснуванні цього світу; він складав руки на колінах, і Йона бачив довгі, майже жіночі пальці з рожевими нігтями; Йона слухав: як Горік вийшов на головного, на боса, значить, котрого звали між ними Іраклієм. Підхопив він так акуратно під ліктя Горіка — западало на той час, коли йшла пекельна війна між новими кооперативами, новими угрупованнями; коли зависло нове слово «рекет» замість «шмон», щоправда, Нікандрич часто, смакуючи, повторював те слово, — отой Іраклій узяв його, Горіка, попід лікоть, а сам у потертому піджаку, опасистий, до машини проводить, до чорного «мерседеса», довгого, майже на катафалка подібного — «мнє с вами пагаваріть надо било би…» — Горік тільки тупо дивився на нього й не вірив, що оте марудне вивчання людей Султана, розпитування всіх навколо, навіть Світлани, що терзалася нерозділеною жагою до свого рабовласника, виведе його врешті на самого Іраклія: «Хочеш палучіть Ніонілу — палучіш… Токо…»
Від того дня Боцман тільки те й робив, що працював удавкою, а Горік сидів у сусідній кімнаті, солодко слухав тріщання карків. Останнім на чергу потрапив Султан, кричав щось, не пам'ятає Горік, але кричав щось подібне: «Я тєбя в люді вивєл». Якщо по правді, то Султанової смерті він добре не пам'ятав. Забивали його кілками, як майора Сироватка, і в голові знай тримався майор Сироватко: на білому снігу, всохлий, утомлений старий чоловік, що помирав мовчки, тільки харчав від кожного удару… а Султан просився, вужем повзав, хрюкав, доки загостреного дрючка Боцман не загнав йому в горлянку; а потім поночі намацував холодні руки Нілки — бридився невідомо од чого, перевертався на бік; цокотіло у шибку сухе листя, наче чиїсь руки, — «Боже, как спать хочєтся, манах, ах, єслі би ти знал», — і пролежував до світання, щось уперто згадуючи, так, мовби пробивав кригу, сидів осторонь, далеко від усього, одубілий від холоду — хукав, не знаючи, де подіти замерзлі руки; і думав про те, що Нілка ніколи з ним не кінчить, та й не тільки з ним — лежить угорі тепла і не думає ні про що, навіть про Султана, — видно, роєм думок про кращих клієнтів; урешті йому обридли всі ті жінки й це холодне, як лід, тіло; тоді він, Горік Піскарьов, уперше когось пожалів — витягнув куцого «узі» і смалонув чергою по купі оголених тіл.
«Утома божевільна звалилася на мене, коли ні крикнути, ні погукати; життя моє занедбаним руслом, річка тягнеться далеко, у пустелю сюрчить, берегами без жодної людини…» — Йона посмоктував недопалка; сонце за хмарами, за дзвіницею; ударили дзвойи; «Нехарошій человєк до тебе приходить, Йона». — «У вас забув спитать, кому до мене приходить». — «Какой сам, відно, такіє і ідут». — «Цить, копитасті». Горік настирно приходив щодня, сидів непорушно, тоді протяжно починав підвивати, склавши на колінах понівечені руки: «…а потом ми йшли слизьким коридором моргу, вгорі деренчала лампочка… забашляв я непогано, за мною… хто за мною був, хто… манах, подскажі…» — «Я не монах, просто живу тут». — «Тут так просто, манах, не живуть, кожен живе там, де йому добре». — «Як знаєш». — «…вона лежала на столі, живіт розпанаханий — точно велика синя квітка, но понімаєш, чим більше її не було, тим більше мені її хотілося… ні… не те…» — Йона тільки дивився на нього поверх димлячого окропом кухля, здивовано; втома стрельнула Йоні в потилицю — «Піду здрімну», — «Ну, давай», — Горік не йшов — стримів проти червоної стіни з облущеною штукатуркою, у кутку весь збивався докупи, хлипав слиняво; враз, одійшовши од спогадів, репетував, випроставшись на весь зріст під облущеною стіною: «То ти кажеш, Йоно, що ми всі діти Божі… А ти подивись на оцих гнидявих пеньків з обрубками замість рук і ніг, з гнилими ямами замість статевих органів — це, ха-ха-ха, карикатура на Христа…» — Йона скулився, як скулюються люди, відчуваючи чужий біль. «Місто відкладає у мене свої яйця — личинки вже ворушаться. До сходу сонця, якщо зійдуть — проросте любов, а так — гади, змії… тихими кроками, затіняючи олов'яне місячне сяйво, ти ступатимеш од вікна до дверей; і навпаки — од дверей, по сходнях, по доріжці — слухняна голубому місячному променю». Йона йоршакувато ворушився; Микитка ухопив костура, забігав навколо: «Пшол нечистий звідси! Пшол!» — Горік залився безтурботним, здавалося б, тихим сміхом, ухопив цеглину, розбив собі лоба — «на, non, пасматрі — що, викусі», — і побіг; Йону тягло до пропрілих стін, під низькі склепіння льохів. Більше нічого не народжувалося, не приходило, а відпливало, відприскувало. Так вони й жили — милуючи за вікнами осінь, що рвала шовк сновидінь, калюж, де втопилося небо, розбите багряним, несподівано у безвітря зірваним листом. У жовтій дрімоті — повернувшись якось із праці — Йона побачив перед собою людину: чи то жінка, чи чоловік — важко було розрізнити. Гарно, добре зробилося Йоні — прохолодно, заспокійливо. Створіння повело крилами — мало пару крил — сказало впевненим, твердим голосом, та й не голосом ніби: «Дивись, Йоно!» — за мент він угледів пляму, мовби шибку, затоплену фіолетовим мороком, але дриґотить по-живому та шибка у повітрі, а в той отвір бачить Йона: вижовклий степ, гне горбом траву з відтінком жовчі, а там лежить людина, закусивши до крові, до живого м'яса ліктя, ворушиться, вужиться на животі: піднімається, знову падає на живота, захлинаючись у відчаї — впізнав Йона Горіка Піскарьова; Горік лежить довго, хмари валом ідуть над ним; Йоні обридає чекати: та ось якісь тіні ворухнулися, кошлаті тіні; людина зривається на рівні — позаду лютують, сапають прохолоду осені, відчуваючи свободу, пси. Спочатку Піскарьов їх не бачить, просто чує ніздрями, поволі повертаючи голову до верболозу, до річки, туга рідіє в очах — уже не добігти зроду, уже вчепірився перший пес у спину, за ним другий; натягнувся був Піскарьов, але скрутило ноги — псярня шматує м'ясо, шкіру, добирається до кісток. Горік стріляє навпомацки — у людей, у собак; біжить вигнутим хребтиною степом, падає, зводиться, падає; тут Йоні прориває теплу оболонку і він чує молох криків, лущання пострілів, кажаняче шурхотіння плащів та курток, важко повзуть по небу, над землею хмари, — Горік Піскарьов б'ється у судомах, трава повсібіч буряковіє, вітер замітає хмарами сонце, а псюрня, ухопивши волю, спущена людьми, жадібно глитає, рве людське тіло — щось лускає, тонка цівочка крові з-за вуха торує по шиї, за комір, сиплються міріади білих, синіх іскор, голова Піскарьова безвільно падає, переламавшись у шиї, опускається на плече чоловіку в шкірянці з погонами, котрий підскочив до нього перший, тримаючи у руках пістолет. Далі Йона бачить ізгори: тіло, шматоване псами, кашкети міліціянтів, спецназу, синє, свинцеве, розтріпане крилом гирловиння річки, і все піднімається далі, квецяючи погляд багрянцем лісу, Йона пробує поворушити ногою, але тіло задубіло зовсім, і він не впізнає свого тіла; знову голос: «Не бійся, йди за мною. Преставився. Ось і закінчився твій шлях». Холодом пішло по спині, але не страшно: ні люті, ні жаху не відчув Йона — рвуть тіло пси, палахкотить Лавра, рветься хмарами небо на хресті Софії, а місто попрілими сірими коробками тулиться докупи, мушлями трамваїв, паротягів, оперезане нитками залізниць, а душі — вони враз зрозуміли, що то душі, — линуть димком над ставами й водоймищами;
