обнадійливими для сімейства, а насамперед для себе, колами надії; зірвавшись на рівні, тікав од усього, подалі, до Голосіївського озера, перестрибом, перебираючи поглядом ходу товстозадих дівок — о, в цьому Михайло кохався і знав діло вперто, — пантачився лошаком, перелітав урни, розмазував пику шибками чужих квартир, відпльовував, крив матом на зупинках, — тільки в брудно-червоному закавулку, у квадраті домів трохи укручував хвоста і згадував, що, «мать того за ногу», не поодеколонився.
Але то ще не все: бува як прокинешся — жу-жу-крах-крах-тррп, — і так, мовби хто сидить у голові, молотком гепає, гуготить, длубає хробак у мізках, а оце нещодавно на розі Васильківської та Козачої, де плакат «Економте електроенергію», згори озвався хтось голосом Левітана: «Михайло Аврамович, спасай Родіну — вручаю тєбє гєнєральскіє пагони. Смірна-а-а!» — та Піскарьов вертнув головою, задер похилі плечики, потріщав карком, — нічого не вгледів; щодуху подався до озера. Напівдорозі, на освітленому п'ятаку площі — сонце било крізь вітражі — у затінку, голос зупинив його, повторив наказ; Михайло хотів дати дьору — рявкнув невидимий: «Подлий і нізкій, у штрафниє батальйони падьош! У штрафниє!» Голос підозріло добирався до інтонації Микити Хрущова, або ж учувалося люте ревище діда Піскаренка. Та швидко Піскарьов пообвикався наказів: посіпався запрілими коробками універмагів, «згори» поглянув на море люду, що повзав повсебіч оселедцями, переконався, затаїв у собі впевненість: вони нічим не різняться од нього, хіба що той або той судаком вибальбушує очі; Михайло якось висмикнувся з тієї тисняви, на останнього карбованця хлюпнув у розпечену горлянку гранчака вина. Дивись, полегшало: світ умиротворився, настирливий голос невидимого чолов'яги пошкабарчав, покалякав і одв'язався; теперки Михайло годен був собі дати раду. Але, поговівши, послинивши поглядом жінок, похитуючись, із повернутою гідністю і навчений досвідом, що випитого на досить не стане; поки спека вапнила небо, почовгикав до давньої коханки, що мешкала на площі Калініна, й там безпробудно, немов доганяючи щось у житті, пив три дні, у своє задоволення, заїдаючи квашеною капустою, кнуром вивалюючись у чорних, непраних простирадлах, а коли приятелька виштурхала в потилицю, бо навернувся інший, із одстобурченою матнею, кишенями, повними грошей, подивився на неї протяжним, нещасним поглядом людини, яка не має права просити про допомогу, з незадоволенням несправдженої людини на цьому світі. «Сука ти послєдняя», — вулицею його крутило, як муху в окропі, затуркано дивився на реклами «Енерготресту», «Метростроя», «Київбуду», а може, дасть нелегка виглядіти того чолов'ягу; на кого він схожий? На діда? На Хрущова? На Сталіна? А мо' сам Лаврентій Павлич? Дома говорив дружині: «їсть мене, Маша, щось ізсередини». А Маша нудно, повільно повертала голову, світила склом очей, бо «на водкє і вінє», скрипіла: «Піть, сволочь, треба мєньше», — і йшла на працю або ще кудись. Михайло досьорбував рештки вина, влягався на ліжко — нічого не приходило; він зазирнув за портрет діда, за портрет Сталіна, але як треба — нічого; по обіді подибав на озеро. Посидів на глинищі, роздягнувся, хруснув солодко кістками; приємно; пірнув, заплив до середини, аж тут як гукне щось: «Утоплю, собака», — і Михайло упізнав голос того, котрий горланив про «спасєніє отєчєства»; на березі задриґотів тілом, шкіра посиніла, напнулася сиротами на вітрові. Хотів сховатися од людей, — завищало над головою, а в жилах немов замість крові тече товчене скло і пісок; знову гарикнуло, ляснуло ланцюгом об землю: «А, падла, іспужался? Обосрался?» Тоді Михайло побіг упродовж озера, підминаючи стопами капелюшки, сукні, станики, гайнув до лісу, але гілками стрибало, гарювало, тріщало, доймало легким глузливим посвистуванням, дуло крізь сопливі ніздрі. Й усе так, начебто Михайло голий. Він спробував було зарити голову в пісок, а колом — люди: посміювалися гнусяво, похихикували, тицяли пальцями, давали слушні поради заритися взагалі, але хтось додумався — налив гранчака горілки. «Ах, ти, підарюга, — ішо і пйош», — наостанок прошипів голос діалектом рідних місць Михайла Піскуря-Піскарьова. Утих. Горілка обсмалила нутрощі, весело в небі нанизувалась на сонячне проміння бавовна хмар, срібною лускою бралося озеро; вечір крилом ніжив Голосіїв…
А вдома Михайло сидів у кімнаті покійного діда Піскуря, — звісивши руки, мирно вовтузив поглядом, дивився, як Сьо-Сьо бавиться власними екскрементами; потім прийшла Марія, привела Костю Шаповала — вантажника, дебошира, любителя гітари і Розенбаума: «Ну, што, Міша, по малєнькой?!» Баба Піскуриха проговорила своє «свят-свят», поклала хрести на порожнього кута; чоловіки випили, просвітлена Марія готувала на кухні, коли Михайла знудило, і Костя Шаповал почав його ганити: «Зачем, падла, пйош, когда нє можеш. Ти нє пєй, работать надо», — говорив, говорив, а Піскарьов дивився на нього риб'ячими очима й усе чув, як у діжі; навідалася з кухні Марія й прогнала чоловіка в куток, а далі він, Михайло, запам'ятав би все, та, видно, «не судьба»: сидів, піднявши догори пальця, й повторював дружині, пальці лівої руки запхавши за шлейки майки — майки тих часів, коли дід Піскаренко отримував довольствіє: «Ти меня отруїти хочеш, падліна. підсипаєш щось у жратву», — тоді вилетів через вікно, довго ширяв над Сталінкою, вгадуючи у квадратиках будиночків квартали, зачіпав пальцями віти — «ха-ха-ха-ха» виривалось од радощів; політав, доки не скінчилося пальне, приземлився біля Сьо-Сьо, що смикав довгі волосинки на крутому підборідді, — з мокрими штаньми; десь узялося порося, а придивишся: чи то порося, чи то лев, — похрюкало, поворушило рилом, махнуло крильми, як у мультфільмі про Попелюшку, його, Михайла, не взяло, гайнуло у прочинену кватирку; смерть прийшла, торохкотіла кістками, зачаламкала вставленими золотими зубами знайомого Михайлового лікаря-зубопротезника, але Михайло нагнав її: «еч яка у-у-у», а відтак провалився крізь землю, сидів на купі жару, чаркував та говорив із чортами, а десь собі краєчком думки: як би його обдурити рогатих; тоді злетів, пахнув білими крилами янгол, ухопив Михайла за поперека, поклав його, Піскарьова, на пухнасту хмару, лежав під рожевим балдахіном, приємність така, як після першої чарки; та прогнали звідти, і вже бачив Марію, подругу життя свого, як вона через дах, крізь стелю, за ноги втягувала до себе Костю Шаповала, — бідака застряг межи стелею і горищем, видно, зачепився ґудзиками — верещав недорізком, а знайомий голос, до чого рідний, близький та теплий, по-діловому зосереджений, мовив: «Зарубі ету кабилу», — Михайло ухопив сокиру, цюкнув начищеною до сині крицею об одвірок, погнав Марію та примарного Костю на подвір'я. В'язало півдвору. Піскарьов не чинив супротиву, навпаки, удавав спокійного і нормального, а з'явилися міліціянти, то побачив у найстаршого, з погонами сержанта розкидисті оленячі роги, а в решти — поросячі писки, і як підійшли, то затхнуло кнурами, правда, говорили чисто по-людському. Михайлові не до них — виборсався й побіг: намітало листям, протяги лизали дворами, стіни лущали, валилися, мороз поза шкірою: падали будинки — він намагався утримати їх двома руками, навіть ногу виставляв, та врешті відчув, що це марно, що «всьо», упав ниць, затулив голими ліктями голову: «Рятуйте»; двір сипів, крився демонським криком, гризлися пси, пускаючи вітром клапті шерсті, виття, галас, рейвах, і все це ухало у квадрат нічного неба, де голками різьбилися зорі. У дільниці, одригнувши м'ятним перегаром лікеру, підтоптаний майор тицьнув папера: «Пиши, сволоч, що потребую лікуваться од алкоголя»: на простягнутому аркушеві паперу в кожному кутку сиділо по червоній мавпі і показували дудки. «А-а-а, кровушники-и-и», — і Михайло дулубав їх нігтем, душив пучками; мавпи вискакували, збивалися докупи, верещали, перемовлялися і совєтувались, гули й смерділи. «Ведіть його, придурка, у псіхушку», — буркнув без злості майор Сироватко й провів долонею по висрібленій сивиною їжакуватій чуприні, з лоба йому проростали баранячі роги, рядові міліціянти рохкали й гадили на підлогу, ну, точно, свині. У «чорному вороні» везли зв'язаним, Михайло репетував, що в дурдом йому ніяк не можна, бо хтось повитягував у нього нутрощі і тільки Марія знає, де вони, та невидимий голос крякнув презирливо: «Спи. Ти мені заважаєш!» — Михайло перехрестив невидимого і вже балакав із двома янголами, що робили одне одному педікюр, а за хвилину перетворилися на перукарниць, наминали тістечка «бізе», дзюрили у горнятка й сечу виливали Михайлові на голову, а він тягнув у повітря сумно, безпомічно, тихо, дитинно схлипуючи: «Верніть мені янголів… Верніть янголів…» — у лікарні довженний, жовто освітлений коридор, просмерділий ефіром і формаліном, привів до пам'яті: налитими кров'ю білками, звуженими зіницями Михайло Піскарьов упіймав молоду, з окатою сідницею, тверду, як із дерева вирізьблену, медсестру, — набрала в шприца — з кінчика голки побігла крапля прозорої рідини, чистої рідини, дзенькнула дертичною, зачовганою підлогою, перетворилася на останню коханку Піскарьова, і він тихо, звірино завив, зачаламкав губами, на яких позалипала слина. «Виміряй йому тиск», — кинув маленький чоловічок у брудному халаті, з утомленим поглядом невдахи і засурмив мідною трубою, зарохкав; медсестра витанцьовувала, стеля, стіни лікарні прозорились іздолу, десятки пик лізли одна на одну, кожна поперед себе: з довгими вухами, висолоплювали язика, дражнилися, вертіли кінчиками, забілілими кінчиками носів і по-змовницькому підморгували. А далі марудила спекота; дрижаки куйовдили мошонку, жар напливав по грудях, — обірвало нутрощі, потягло крижаними вихорами, й усе так, як у дитинстві, коли його вперше посадили в крісло зубного лікаря, де Михайло високо задер коліна; а з неба покотило, пішло синіми, зеленими смугами, його кидало, виймало з провалля у провалля, й по якомусь часі він угледів себе, покритого жовтим, цупким од хлорки простирадлом, виринув із темряви, лежав ногами до стріловидного вікна, далина обіймала все довкруж, запаморочливе запале небо, залізничні насипи,
