мушельки вагонів, колеса витюкували — вже на вечір — голуби прошивали бурштин сну, і лагідний, укоханий та випещений вишневими дворами двір, де старенька скоцюрблена жіночка обіперлася на держака лопати, а хтось маленький, у хебешних штанях, зі шлейкою через плече, ступає до вікна: риплять тополі, айстри духом своїм ріжуть ніздрі, й десь мантачать косу. У кінці двору губиться, каламутніє світло; дорога йде струмовидними тополями, долонями хмари, а озирнешся через плече — трава шовком на сонці; ти навіть не встигаєш подумати, а дорога видовжується, тріпоче попід парканами, між латками засіяних полів, а жіночка натомлено читає щось, не проймаючись змістом, водить нігтем по бісерові рядків, і країна сунеться, виповзає, минає тебе. Коли спекота вляглася, Михайло побачив крихітну, з макове зерня, чорну цятку. Чорна цятка росла, з'явилася баба Піскуриха, мнучи в руках вузлика з його одягом, та все клала хрести, а він хотів було крикнути: «Відпусти мене! Мені боляче!» — та чорна цятка росла і поволі втягувала в себе бабу Піскуриху, Горіка, Сьо-Сьо, — свистіло, кругом крило леготом, хлюпотіло, мовби у повінь. Було боляче. Михайло засапався, знову побачив, як засинілий рот ворухнувся, здихнув легко, серце шалено колотилося по ребрах, уповільнило хід; шкіра на обличчі напнулася, видалося, що тіло вже одірване од ліжка. «Він іще живий», — почув Михайло розпачливий голос баби Піскурихи; жовтим сонцем заливало виямки очей. Нараз відпустило, начебто хтось розтяв і вивільнив од якоїсь потуги тіло. Михайла засудомило. Гребонув руками. «Помер», — почув голос маленького чоловічка у брудному халаті: об ноги Піскурихи терлася кішечка; нявкнула, настовбурчила загривка. Баба тричі перехрестилася. Ластівка стрекотнула у прочиненому вікні, сіла на поручню візка-каталки, повела дзьобиком і випурхнула навстріч синьому небу. Чоловічок креснув сірником і запалив цигарку. На ту годину, по смерті батька, Горіку пішов шістнадцятий; голос у нього переламався, зрідка, коли доходило до сварки або бійки, — похрипував, істерично натягувався та сипів молодим півником. Звістка про батькову смерть застала його на вулиці Ломоносова, де він із ватагою «чистив» студентські гуртожитки, — робили «гоп-стоп» запізнілим та розговілим тілько-но, після любовних походеньок, неграм африканського походження; щось дорогою наче штурхонуло у спину, в роті віддало чимось металевим, — Горік оступився, навіть понюхав руки, — одну, тоді другу, — але смак мовби проїв його; потім він бачив червону черепицю, що різала косо ранкове небо над розбірним будівельним вагончиком; протяжно повискувала стріла підйомного крана; Вовк одсапувався молодим лошам, обтирав липкий піт, на лежаку розпласталась п'ятнадцятирічна Нілка із запаморочливо сірими, скляними очима — тільки упади туди; тій Нілці, якій сусіди шипіли вслід: «А ця лярва буде, як Люська Фанера», він намірявся показати мужське поводження: «Я тобі не фраєр і не поц», — Нілка у відповідь трусила тугими, дорослими грудьми, вигинала поставу, похихикувала на лежаку, косила зором по стінах; ранок уже ніжно рожевив шкіру; «Що за чорт», — говорив Горік, а Нілка переверталася на живота, виставивши округлу сідницю; тут хтось постукав. Зашкрябало. Пройшло морозом по шкірі; Нілка відсахнулась, і Горік побачив, як тріпочуть повні жіночі перса, спраглі набухнути молоком; соски урізнобіч, сонце вилизує підлогу, світло від ліхтаря на фото оголеної Мерилін Монро; гуркіт удруге — чи то у свідомості, чи насправді? Запахло волошками; відтак до цього запаху домішався металевий дух; Горіка теліпнуло. Нілка зирила на перекошене, спітніле лице Горіка, спотворене шрамом; Горік сів, стиснувши кулаки, боров нудоту, тіло поніміло, — нараз його прохромило жахом, пучки закололо; щось брунатними хвилями бризнуло з шибки вагона; далі він біг, хекаючи роззявленим ротом, відчував перебабляну болем мошонку, стрімголов гнався алеями, приспаними полудневим сонцем. Блідим, як око помираючого чоловіка. Збив ударом долоні бджолу; заревла сирена вантажного авто. Не при пам'яті — до четвертого поверху, ніздрями по-звірячому втягнув густу підвальну смердоту, з широко розплющеними очима зупинився, послухав у повітрі дзинькання скрипки з горішнього поверху, покривився, штовхнув облущені двері, — ніби не з ним це, а хтось наглядає, — попереду стіл із білою цариною, якому, видавалося, не буде кінця і краю, ряди пляшок на ньому, червонопикі фізії батькових товаришів, а швидше, одноденних Маріїних коханців; пили за здоров'я, за сина; коли прийшов полудень і треба було виносити труну, оббиту червоним і чорним, то половина з тих, що пили за упокій, порозповзалися дряблям у кріслах, хтось тицяв невірну дружину свою писком у «імпортне» олів'є, а осторонь, заголивши до пупа спідницю, нач. караула чвавив на дивані сусідку покійника Піскарьова. Марія дивилася на те зле, й не тому, що оскверняли прах чоловіка, а тому що їй самій уже давно приглянувся той сусід, котрий натомість «приглядав» усіх жінок усього світу. Щоби погамувати лють, вона зі щедротою розливала горілку по склянках: «Пом'яніть, пом'яніть покійничка», — і свічка жовто гостроносила обличчя померлого; віск скапував на груди; майор Сироватко потягував чарчину за чарчиною, нахвалював червону ікорку; надвечір, такої пори, що не втямиш, чи то весняний холод, чи літо нагадує колючу осінь, проти сутінків, поважно познімавши пропрілі картузи, де сіллю повиступала спека, завітали на гостину міліціянти. Крякнули смачно по чарці, посиділи, дивлячись то поперед себе, то на портрет діда Піскаренка: «Да-а-а, славний був чолов'яга». Горік, упрілий, прохриплим од бігу і курива голосом прошипів: «Козли», — міліціянти дивилися на Горіка, на портрет Сталіна, на старого Піскарьова і далі пили за дідову пам'ять. Коли нагодилися виносити труну, оббиту чорним крепом, Марія поклала до зачовганої валізи майора Сироватка пляшку вірменського коньяку, — гіпертонічні вени на скронях здулися трубами, — додала ненароком мов: «У мене ще один анцибол росте… А вдасть треба уважать, бо як ми до неї, так і вона до нас…» — а тоді захмеліла, перегнувшись на спинку маленького дзиґлика, де сидів Сьо-Сьо, звісивши великі, прим'яті подихом неминучої старості груди, блювала спершу вінегретом, далі жовчю; стара Піскариха клала побабілими пучками хрести під вижовклим фікусом, читала «Отче наш», «Богородицю», — тихенько в душі похлипувала. За північ, коли люди розійшлися, завихрився вітер, задеренчали двері й волосся залущало електричними іскрами. На цьому спогади — нетривкі, засмічені, просмерділі голубцями, що їх лаписьками чавив Сьо-Сьо, — вривалися. Останні спогади про батька. Горіку так і втесалося в пам'ять: холодний піт по грудях, зірець ранку у вікончику вагона, тремтячі соски на грудях Нілки, стрілою липова алея, високе полудневе сонце, знову маячня про Нілку, і — нічого не лишалося; нічого, крім як і далі гасати по Ломоносова, трусити котів-сутенерів, вибивати зуби арабам, а тоді від нудьги, висівшись із друзяками на паркані, мов горобці на осонні, посмоктувати «Казбек», чвиркати із нижньої губи, спостерігати довгоногих краль, що вихиляли стегнами й проходжали алеями. Да-а-а. Мрія. Один тільки Горік мав дівчину, але, крім мороки, од Нілки не перепадало нічого. Це злило. Ватагу злило. Горіка тим більш.
Проте Нілкою Вовк дорожив, щоправда, Містер Пепс Кобиляче Око, а ще Череп, а ще Мойдодир, він же Шарманщик, вурчав, мов «із-за баби ні стоіт», але Нілка діставалася Горіку з кров'ю, та й як інакше, коли тоді, зразу по кількох тижнях, ватага стала іменуватися бригадою, — й до тупоти у мізках, до холонучих пучок у сирих льохах пиляли на ножі терпуги та завтовшки з палець швайки. А вийшло все те на рівному місці: прочув Вовк, од сторонніх людей прочув, що Носач, вишибала на танцях, котрий у коротких перервах так смачно кричить «а січас журавлі», той самий Носач, котрий підторговував травичкою й був першим серед других та третіх, уподобав тискати Нілку по закутах та підвалах. Десь під ту саму пору почав постукувати дільничому Сироватку куций, повний, рожевий Боцман. Історія та облипла чутками, але Горік вийшов уже на рівну дорогу — мов на літняк вийшов, і начеб уздрів там щось.
На гоцалках, тобто на танцях, їх, малолітніх, відганяли за паркан, а вони простромляли писки й у шпарини, одним оком, ловили кружляння пар, мерехтіння дівочих рук, затягнутих у нейлон ніг; у пароті, клубках сизого диму вони знаходили щось таке, що можна почути й побачити лише в кіно; отож Горік придибав на розборняк майже один, лишень Боцман вертівся вивіркою: «Дядька, мол, ні дадітє сігарєткі?», — Носач присік їх одразу: покурюючи «мальберину», одним кидком пожбурив через паркан Горіка, за ним Боцмана, розвернувся й спокійно щось мовив до Нілки, через плече показуючи. Горік підвівся із кушпе-линня і, не обтрушуючись, подався знову на танцмайданчик. Удар відкинув Носача на сітку загорожі, роз'юшив губи. Стояв, кремезний, отетереніло роздивляючись то одну, то другу руку, а кров у ліхтарному світлі текла — крапля по краплі, і Носач ураз ревонув, кинувся було на Піскарьова, та моцний удар під дих зупинив його, а ще більше його насторожило, що Горік нагнувся — мовби за камінцем, і Носач тоді вихопив ножа, але прорахувався, бо цього тільки й хотів Вовк: блиснула фінка, подарунок старого блатяги Нікандрича, жовтим іклом потягнулася через танцмайданчик до живота Носача, — відстань простягненої руки, — але всі бачили у руках ножі, й чим більше бачили, тим більше схилялися до Горіка, — удар патронув м'язи, Носач заревів бугаєм, вертонувся ошпареним на місці; двоє товаришів попід руки потягли його під настил, де стояв програвач, — Носач загорланив, ударив головою купку чорних платівок; чорними пластівцями посипали платівки, затрушуючи осколками кривавий слід… А після танців дві бригади зіткнулися біля одного з Голосіївських озер: похуркували велосипедні ланцюги, рипіла гідравлічна гума, проходняком попльовували, але не чіпали один одного ватажки; туман снував з озера на ліс, лягав тоненько, голоси приглушено бились у лісі, але тут прискочив захеканий, з прогнутим лобом од безлічі ударів Містер Пепс
