Вистачало команди з Варшави. Не підлягає, однак, сумніву і те, що Москва — чи підпорядкований їй повністю Київ — не висловлювали жодних протестів проти операції «Вісла», яка цілком відповідала широко застосованій Росією політиці етнічних чисток. З іншого боку, відомо, що, наприклад, під час переселення української людности (значною мірою насильницького) з території Польщі на територію України, ініціатива різних заходів виходила переважно з польського боку(про що свідчать документи, які зберігаються в Києві, у Центральному Державному Архіві вищих органів державної влади й управління України — документи років три тому знову засекречені).
Етнічні чистки ХХ ст. та місце серед них операції «Вісла»
Етнічні чистки ХХ ст. мали різні види та різні нюанси, але, в основному, вони відбувалися за двома сценаріями: екстермінація (різня, масовий етноцид, здійснений іншими методами, наприклад за допомогою голодомору) і депортація. Екстермінація широко застосовувалася починаючи з другого десятиріччя ХХ ст.: масова різня вірменів у деспотичній Туреччині 1915–1916 рр.; голодомор українців 1932–1933 та 1946–1947 рр., заініційований комуністичною Москвою; голокост євреїв у першій половині 40-х рр., здійснений гітлерівською Німеччиною. Етнічні чистки екстермінаційного типу здійснювалися, правда, у набагато менших масштабах, також на території Югославії під час Другої Світової війни і там же в останні роки.
Депортація в широкому масштабі почала вживатися Росією ще в період Першої Світової війни: маю на увазі виселення німців з Волині 1916 р. Пізніше Росія почала застосовувати такий спосіб «вирішення» національних проблем як у мирний час, так і у воєнний період. Подаю перелік народів, стосовно яких — повністю або частково — застосовувалися такі заходи: кубанські українці, месхетинські турки, німці з південної України, Криму і Поволжя, кримські татари, греки, болгари і вірмени з Криму, чеченці, інґуші, карачаївці, балкарці, а також румуни і греки — чужоземні громадяни з Північного Кавказу. Часткові депортації українського і польського населення здійснювалися комуністичним режимом у кінці 30-х, на початку і в другій половині 40-х рр. Після війни депортували німців зі Східної Прусії.
Німеччина почала застосовувати депортацію євреїв незабаром після приходу Гітлера до влади, а широкомасштабні депортації вже під час війни — щодо поляків тогочасної Західної Польщі, пізніше — в Замойщині.
Про екстермінацію, що проводилися польським леґальним лондонським урядом і підпіллям та українським підпіллям, говоритиму ще окремо. Нова хвиля депортацій захопила Центрально-Східну Европу після закінчення Другої Світової війни. Масово депортували німців (т. зв. Фертрайбург) з новозахоплених західних і північних територій Польщі, з Судетів у Чехословаччині.
Якщо дивитися на ці масові етнічні чистки в Східній та Центральній Европі, то операція «Вісла» вписується в їхній контекст майже органічно — але органічно лише для тоталітарних режимів з терористичними методами правління. Бо таким шляхом не вирішували свої міжнаціональні проблеми — також деколи загострені до краю — ні на кордонах між Францією та Німеччиною, між Бельґією та Німеччиною, між Данією та Німеччиною, між Італією та Австрією. Навіть тоталітарна Румунія, по суті, не піддавалася спокусі, хоча й гнобила угорську меншину. Чи не найпізніше — і найближче до наших часів — комуністична Болгарія практично депортувала значну частину турків.
Не буду торкатися етнічних чисток типу екстермінацій і депортацій у Африці, де цей метод процвітає досі й дає періодично спалахи.
Висновок єдиний: екстермінації та депортації на етнічній підставі були і є можливі лише в державах з диктаторським тоталітарним режимом, який здійснює своє правління на користь панівної нації терористичними методами.
Є дві особливості операції «Вісла», на які треба звернути увагу. Перша особливість полягає в тому, що не було ні співчуття, ні протестів з боку польської громадськости, ні, зокрема, з боку польської католицької Церкви, що мала і певну силу, і певну відвагу навіть при тоталітарному режимові. Це насторожувало і насторожує досі, бо є ознакою глибоко вкоріненої ксенофобної ментальности в широких колах польського суспільства.
Може виглядати неймовірним, але ще наприкінці 80-х рр. у польських правих колах (Взаємопорозуміння незалежницьких партій і організацій ПП і ОН) розроблялися і публікувалися в позацензурній пресі (журнал «Zamek», Варшава, 1989, лютий, вип. 3) плани нової депортації українців на схід, поза лінію Збруч-Буг, бо, як там арґументувалося, в Східній Галичині є «прекрасні врожайні орні ґрунти, газ, нафта, калійні солі, сірка, ліси, гори, клімат», а Львів та Вільнюс мусять бути польськими, бо «в історії нашого народу і культури вони відіграли надто велику роль, щоб змагання до їх новоповерення не було природним відрухом, обґрунтованим правом і мораллю». Здається, такі цитати не потребують коментування, хоча може виникнути питання про які право і мораль ідеться. Інша особливість — ми займаємося тепер операцією «Вісла», на якій фокусується основна увага. Насправді ж, була не одна, а дві насильницькі депортації, бо т. зв. обмін населення між комуністичними Польщею та Україною здійснювався у 1946–1947 рр. шляхом, здебільшого, саме примусового виселення українського населення на схід, за лінію Керзона.
Військові аспекти операції «Вісла»
Більше тепер, як у часи проведення операції «Вісла», її захисники наводять арґумент, що депортація була необхідна з військової точки зору, бо навіть те, вже не дуже численне українське населення, яке залишилося після депортації на схід, допомагало — добровільно або й під примусом — партизанам Української Повстанської Армії.
Справді, такі військові заходи при боротьбі з партизанським рухом застосовувалися також в інших місцях. Утворення «великих» чи «укріплених», «стратегічних» поселень в Індокитаї, пізніше у Південному В’єтнамі, у деяких реґіонах Африки (Анґола). На практиці це були більші або менші концентраційні табори, до яких колонізатори та диктатори заганяли вороже, непокірне або непевне сільське населення. Всі ці заходи — як і у випадку «Вісли» — переважно супроводилися жорстокостями й грабунками. Однак між цими військовими заходами та операцією «Вісла» є принципові відмінності.
По-перше, після ліквідації партизанського руху (або після його перемоги) т. зв. «укріплені» поселення розформовувалися і їх поселенці — після періоду виселення, який тривав від кількох місяців до двох-трьох або й більше років — поверталися в рідні місця. Після припинення українського партизанського руху в Польщі виселенців у рідні місця не повернули.
По-друге, у всіх згаданих випадках, відомих з азійського або африканського театрів воєнних дій, відбувалася концентрація, а не розпорошення населення. Під час проведення операції «Вісла» про концентрацію населення в поселеннях-селах — таборах не йшлося (бо табір Явожно важко вважати селом!), а виразно була поставлена мета асиміляції.
По-третє, у багатьох реґіонах Польщі діяв партизанськими методами польський антикомуністичний збройний рух (АК, ВІН, НСЗ). Він користувався підтримкою населення польських сіл і міст, які часто були базою для розгортання дій польського руху опору. Незважаючи на це, не було спроб застосувати депортацію як військовий засіб боротьби з польським підпіллям. У даному випадку висновки можуть бути лише такі: якщо виселення було продиктоване військовою стратегією і тактикою, то після ліквідації партизанського руху виселене тимчасово (бо виселення мало бути тимчасовим) населення мало повернутися до рідних сіл; якщо цього не трапилося, то мета першої (за лінією Керзона на схід) і другої (на захід і північ) депортацій була суто політична — намагання насильницьким способом вирішити українське національне питання, ліквідуючи одночасно багатовікову українську етнічну територію на східних окраїнах комуністичної Польщі.
