Справа колективної відповідальности
Друга Світова війна піднесла терор щодо цивільного населення (який раніше засуджувався) до — як почали вважати — одного з найбільш дієвих методів ведення війни.
Терор щодо цивільного населення застосовували всі воюючі сторони (Німеччина — щодо Англії; Англія та США — щодо Німеччини; США — щодо Японії) у різних масштабах: від розстрілів закладників до бомбардування міст методом «розстеляння килиму», ракетами «земля-земля», атомними бомбами. Такий терор, дарма що його лицемірно засуджували т. зв. ліберальні кола, залишився засобом ведення війни особливо в неоколоніальному оформленні (США — в Кореї, В’єтнамі, Іраку; Ірак — у Курдистані; Росія — в Чеченії й т. д.). Про такий терор згадують — вже після подій — або з засудженням, або з виправданням, або його намагаються цілком не згадувати. Майже як правило, терор застосовувався досі — державами, що претендують на статус супердержав, здійснюють або намагаються здійснювати свої імперські мрії на практиці. Виходить, якщо все це дозволяється безкарно і без реального засудження великим державам — то чому б це не дозволяти також малим? Це нериторичне питання для сучасних західних т. зв. лібералів. У даному конкретному випадку не підлягає сумніву, що операція «Вісла» — це акт здійснення колективної відповідальности, продиктованої не військовими, а політичними вимогами згідно з правилами етнічної чистки, чи, кажучи узагальнювальним терміном, методами етноциду.
Є ще один мотив, яким пояснювали майже офіційно колись та й пояснюють вже неофіційно ще й тепер операцію «Вісла». Мотив помсти. Тут я хочу торкнутися подій, загальновідомих під назвою «справа Волині».
З точки зору історика, справа Волині була логічним наслідком подій попередніх двох десятиріч. Не повторюючи історію польсько-українських протиріч 20-30-х рр., необхідно погодитися з тим, що польське панування на Волині мусило бути жахливим, якщо викликало такий спалах насильства. Так само як жахливими були німецьке гітлерівське і російське комуністичне панування, що розпалили пекло. Ми мусимо дотримуватися хронології подій і мусимо погодитися, що польський терор на Холмщині ще у 1941–1942 рр. став тою запальною іскрою, яка викликала вибух і спалах міжетнічного насильства. Кваліфікувати його інакше як польсько-українську війну важко. Як польсько-українську війну типу «війни сіл», що покотилася через Югославію в часах, формально, німецької окупації. Як війну безжалісну, безмежно криваву і зайву та непотрібну як для польської, так і для української сторін. Незайву та потрібну для двох інших гравців — німецького та російського. Останній на послугах мав ще й німецького райхскомісара, радянського аґента Еріха Коха (про його відповідальність та взагалі німецьку відповідальність за волинські події якось ніхто не згадує). Польська сторона, слід сказати відверто, була дуже недалекоглядною, беручи допомогу з німецьких та російських рук і віддаючи на поталу десятки тисяч своїх комнаціоналів. Жорстокості волинських подій, що незабаром стали також східногалицькими — з українського боку — можуть мати пояснення, але не можуть мати виправдання. Так само як не можуть мати виправдання жорстокості з польського боку. Думаю, що визначення, яке дав видатний бандерівський діяч та військовий історик Лев Шанковський для польсько- української війни 1942–1944 рр. — «непотрібний третій фронт» — дуже добре визначає суть справи.
Незважаючи на велику літературу, переважно польську і, як правило, малонаукову про справу Волині, досі залишається нез'ясованим ряд принципових питань. Не було опубліковано документи польського лондонського уряду часів Владислава Сікорського і Станіслава Міколайчика, а також Головного Командування АК про т. зв. вирішення українського питання (на українській землі, до речі). Яким чином 27 дивізія АК опинилася на Волині? Як виникли: операція «Бужа» (похід, зрештою розгромлений УПА, відділів АК з Люблінщини на Львів 1944 р.), спроби захоплення Львова («Przedwiosnie») і Вільнюса перед приходом російських т. зв. радянських військ? Хто висував безвідповідальну концепцію збереження польського «стану посядання» на українських землях? Хто пропаґував і намагався здійснювати тактику «доконаних фактів»? За чиїм наказом польські села Волині й Східної Галичини підтримували червоні рейди на Волинь, у Галичину, в Карпати, де т. зв. радянських партизан винищили відділи УПА? Хто конкретно з польського боку несе велетенську відповідальність за такі самовбивчі дії? (Не публікувалися, до речі, також відповідні німецькі та російські документи). Польська історіографія досі не з'ясувала тла пружин усіх цих подій, не визначила персональних винуватців. Чому лондонський уряд, який, без сумніву, мав набагато більший політичний досвід від «безурядових» українців, не хотів реалістично підходити до ситуації? Як можна було провокувати бої в Холмщині й на Волині, на українській етнічній території, при абсолютній перевазі українського населення? Що довело до такого засліплення? Важко повірити, що тут не обійшлося без анахронічних пережитків імперського мислення. Великі злочини полягали не лише і не виключно в різанині. Висвітлювати треба не лише питання про те, хто, де і коли був ініціатором терору (Холмщина), але і хто не був ініціатором конструктивних переговорів по суті. Відомо, що було принаймні три спроби польсько-українських переговорів, під час яких польська сторона наполягала на status quo ante, тобто на підтвердженні кордонів 1939 р., а не погоджувалася на звичайне перемир’я і відхід польських збройних формувань з українських земель. Це могло зберегти життя тисячам і десяткам тисяч людей.
Треба шкодувати, що сучасна польська історіографія намагається обороняти явно втрачені позиції за допомогою позаісторичних мітів. До таких мітів належить не лише, згадане вище, шукання пружини операції «Вісла» у вигляді «руки Москви», але й, наприклад, твердження, що ОУН(р) — прийняла політичну ухвалу про винищення польського населення на своїй III конференції у лютому 1943 р. Документів з такою ухвалою немає. Антипольські акції здійснювалися тоді стихійно як відплата за польські, а у випадку масштабніших операцій — рішення приймали на військовому рівні. Про ухвали III конференції я вів свого часу розмови з колишнім крайовим провідником ОУН(р) Михайлом Степаняком (до речі, учасником польсько-українських переговорів 1943 р., пізніше провідником на Волині, де він намагався злагіднити міжнаціональний конфлікт; мої розмови з ним у 1951, 1954–1955 рр. у Карабаху, Караґанді та Спаську в Казахстані (та з членом і деякий час фактичним керівником Головного Проводу ОУН (р) Миколою Лебедем (розмови 1994 р. у Києві, 1995 р. у Нью-Йорку). Жодних політичних ухвал про екстермінацію польського населення тоді не приймали. Польські історики, здебільшого, правильно уявляючи собі силу підпільної мережі ОУН (р) в лютому 1943 р., не хочуть усвідомити, що наявність політичної ухвали ОУН(р) такого типу довела б у цей час до справжньої майже повної екстермінації польського населення по селах і містечках західноукраїнських земель — або до його поголовної втечі на захід.
Інший позаісторичний міт — про братовбивчу боротьбу. Цей скомпромітований інтернаціоналістичний термін (нещодавно «старшим братом» рекламували себе росіяни) тут ні до чого. Польський і український народи — дві окремі повноправні й рівноцінні нації, в яких взаємних братерських почувань завжди було мало. А лише справжня взаємодопомога і рівноправність можуть стати підставою нормалізації стосунків.
Є певні загальновизнані світовою історією істини, що стосуються не лише польсько-українських стосунків. Кожний поневолений народ має право вести національно-визвольну боротьбу за незалежність своєї нації і Батьківщини. Національно-визвольна боротьба не вимагає виправдання, а її цілі є загальнозрозумілі й святі. Методи боротьби накидають гнобителі. Коли мирні засоби не дають результатів, залишаються збройні. Крайні жорстокі методи заслуговують засудження — та аналізи з точки зору їх причин та доцільности. Поведінка аґресивної частини польської меншини в Західній Україні взагалі не вкладається в будь-які логічні рамки. Бої велися на українській етнічній території — будьмо відверті — проти колонізаторів, які в кардинально змінених умовах не зуміли (і не захотіли) нормалізувати свої відносини з українським корінним населенням, а намагалися втримати вже неіснуючий «стан посядання».
В остаточному підсумку польська сторона з великими втратами програла війну на Волині та в Східній Галичині, — і тому вважала, що має право на помсту й відплату. Докладніше, — на польську помсту за українську відплату польській стороні. У вигляді операції «Вісла». Не буду спинятися на морально-етичному аспекті проблеми, бо ставлення до таких подій — як ми бачили на багатьох прикладах зі світової історії ХХ ст. — далеке від задовільного, але не підлягає сумніву, що з погляду політичної та державно-політичної мудрости було виявлено цілковиту їх відсутність.
Повертаючись до оцінки депортацій українців, вважаю, що слід відмовитися від намагання подавати неправдиві мотиви подій, а відверто сказати правду, що це був акт помсти за велику волинсько-галицький програш. Акт помсти, що виявився у застосуванні принципу колективної відповідальности до цивільного населення лише тому, що воно українське, а не до безпосередніх винуватців. Правда, тут треба ще внести певну поправку на ментальність: не лише помста за Волинь і Східну Галичину, але й за те, що український народ був нечемним, підступним і невдячним. Лише невідомо, за що він мав бути вдячним. Ставити на одну
