Ну, в чiм же, панове, рiч?
Д м и т р о. Та тут бiда, Павло Платонович: пан позаорював прогони та щє силує — або кучугури на нашi добрi землi змiняти, або щоб ми їх купили.
1-й х а з я ї н. Та ще й цiну править, як за рiдного батька.
2-й х а з я ї н. Нема кому нас i обстоювати!
П а в л о. Якби ви бiльше дбали про громадськi дiла та дiтей учили, то, може, i з вас би народилися люде, що стояли б лавою за громаду; а то ви шкiл не заводите, а де вони суть, — дiтей не посилаєте!
1-й х а з я ї н. Бо й дома рук треба.
2-й х а з я ї н. Та й школи тi… вивчиться штокати, то вже на сiм'ю та на господарство й не дивиться: пан, значиться; не те вже в головi! З них бiльше п'яниць i виходить.
1-й х а з я ї н. Та з чого нам тi школи заводити? Якi нашi достатки? Убожество.
2-й х а з я ї н. У нас — сьогоднi Луки, анi хлiба, нi муки!
П а в л о. Тото-бо й горе! Темнiсть та убожество держать вас в своїх пазурах. Принiс хто з волостi 'Положенiє'?* (*)
2-й х а з я ї н (вийма з-пiд поли). Принiс. Писаря напоїв та й викрав.
П а в л о. Давайте ж, я прочитаю i розтлумачу усi вам закони.
1-й х а з я ї н. Велике спасибi, якщо ласка.
П а в л о (розгорта 'Положенiє'). Так, кажете, силує кучугури на вашi добрi землi помiняти? А ось, слухайте. (Чита). 'Местное положение для губерний малороссийских'. — 'В состав надела, причитающегося крестьянам, включаются одни только удобные земли'. Ст. 20. 'Пески, болота, каменистые овраги и тому подобные пространства не полагаются в счет крестьянского надела'. Зрозумiли?
В с i. Зрозумiли, зрозумiли.
П а в л о. Отже, не смiє пан мiняти вашi добрi землi на кучугури. Закон те забороняє. I за такi його намiрення ви мусите на нього жалобу мировому посреднику подати.
1-й i 2-й х а з я ї н и. А Шльома ще й улещує: купуйте, купуйте, добрi люде, бо пропадете, як рудi мишi: нi вам до водопою, нi вам до вигону — як у мiшку.
Д м и т р о. А я не казав вам, бреше, сучий син!
2-й х а з я ї н. Та й ми теє… так уже там такий галас у шинку пiдняли…
П а в л о. Навмисне намовля i пiдмогоричує за панськi грошi. Так ось же i купувати вам тих кучугурiв не треба, бо по закону (говорить з притиском) пан мусить дати вам прогони i до водопою i до вигону. Ось ст. 24 про це й гласить, та ще в примiчанiї додано (чита): 'Пространства, оставляемые на оснований сей статьи для прогона скота, не подлежат выкупу, но должны оставаться свободными для прогона'. Зрозумiли?
Д м и т р о. Зрозумiли, зрозумiли.
1-й i 2-й х а з я ї н и. Та й ми… воно нiби так, а писар усе одно товче: тут про водопої сказано, а про вигони нi, а вам, каже, до водопою шлях не заказаний.
П а в л о. Ах, вони лиходiї, мошенники! Та це ж все одно, чи до водопою, чи до вигонiв. Та гляньте сюди, ще й ширина прогону опридiляється. Пишiть посредниковi, то пан у вас, як карась на сковородi, закрутиться.
Д м и т р о. А так. Збирати сход.
1-й х а з я ї н. Щоб, бува, гiрше не вийшло… Всi не пiдуть, побояться… i
П а в л о. Чого?
1-й х а з я ї н. Та щоб пан, як розгнiвається, ще бiльше не прикрутив…
П а в л о. Не прикрутить. Годi! Урвалася панам нитка.
Д м и т р о т а i н ш i. Урвалася.
П а в л о. Урветься вона ще й бiльше. Стiйте тiльки горою за свої права, та гуртом, всiєю громадою, то ваше й буде зверху.
1-й х а з я ї н. Хто каже, Павло Платонович, громада — великий чоловiк, та коли ж пан… Ось у цьому ж таки наказi, отутечки спочатку писар читав, що всяка, мов, душа должна повинуватися властям i воздавати помiщиковi урок i дань… Як вiдберуть знову землю й волю…
П а в л о. Ех, ви, люде, люде темнi! Як будете вiвцями — одберуть, а не будете — самi вiдберете. Та хiба все те, що пишеться в царському указi, — то вже й правда? Хiба у вас власного розуму нема? А слухайте-но сюди, чуєте, що тут пишеться з самого початку? (Читає). 'Было бы противно всякой справедливости пользоваться от помещиков, — чуєте, от помещиков, — землею й не нести за сие соответственной повинности'. А я вас питаю: чия земля споконвiку була — помiщицька чи людська? Що вони, тi помiщики, з iншого тiста злiпленi, чи що? Якщо їхнi дiди, даймо, на вiйнi билися i за те землi одержали, то вашi хiба на печi лежали, а не вмирали на тому ж кривавому полi? За що ж тепер йому, нетрудженому, тисяча десятин, а вам по чотири?
Х а з я ї н и. Правда, правда…
Д м и т р о. Ех, Павло Платонович, слухати б вас!
П а в л о. I слухайте, й самi мiркуйте. Отже, не пiшли за десятий снiп, мусив пристати на ваше.
В с i. Та спасибi ж вам, спасибi, ви й напутили!
П а в л о. Слухайте ж далi… Скликайте сход… Та пам'ятайте, — для того щоб жалоба мала законнiсть, треба мати двi третини голосiв.
В с i. Так, так…
П а в л о. Тож дивiться! Щоб не пiдмогоричили в корчмi з панської намови…
В с i. Атож, атож!..
П а в л о. Ач що задумав, богобоязливий! Та не вскурає!* (*Вскурати — зважитись.) Вiддiлить прогони. Глядiть ще й того, щоб шляхiв не врiзував, не заорював. Десять сажнiв завширшки битий шлях…
В с i. Знаємо, знаємо.
Д м и т р о. Тiльки ось що, Павло Платонович, напишiть ви вже нам самi жалобу. Ходiмо до моєї хати.
В с i. Та вичитаєте нам усi закони.
П а в л о. Гаразд, ходiм, помiркуємо. Пам'ятайте тiльки добре мої слова: може, не ми, а дiти нашi чи внуки, а таки землю всю по правдi подiлять.
В с i. Дай боже, дай боже!
П а в л о. Ох, люде, люде! Все сподiваєтесь, — як бог дасть, то й у вiкно подасть. Шкода! Самi дбайте та добрий розум майте…
Г о л о с и. Та хiба ми що… аби хто почав…
П а в л о. Не такий страшний чорт, як його малюють. Є воля, буде й доля! Гуртом, кажуть люде, i батька бити добре…
Д м и т р о. Авжеж, вiддячити батьковi треба i за хлiб, i за сiль, i за добру ласку…
В с i. Правда, правда…
1-й х а з я ї н. Тихо; щось наче йде… чи не панський пiдглядач?
Д м и т р о. Ходiм, Павло Платонович, ходiм, люде добрi, до моєї хати.
В с i. Ходiм! (Пiшли).
В И Х I Д IX
Михайло сам.
М и х а й л о (виходить по стежцi з гущавини, засмучений). Страшна нудьга: нi спати, нi читати не можу; серце щемить. Хочу робити що — руки опадають, хочу думати — думки розбiгаються; тiльки одна про Катрю й панує: куди я не пiду, її образ слiдкує за мною, лагiдно сяє тихими очима, манить дитячою ухмiлкою, тягне, порива мою душу, i я, як безнадiйно слабий, борюся, а чую, що й змагатися годi! Чи давно пак я почував себе велетнем, готовим i гори на плечi пiдняти? Давно здавалось менi, що нема такої сили на свiтi, котра б залякала мене, зупинила на моєму шляху? Що я хоч на якi муки пiду, а того свiтла народного не випущу з рук i цiле життя своє зложу на боротьбу за його? I що ж? Досить було дiвочого погляду, шовкових
