ти сюди прийшла? Яким способом? (Подає руку).
П а ш к а. А вчитись до школи.
М и х а й л о. Хiба?
П а ш к а. Авжеж! Думаєте — стара?
М и х а й л о. Куди там! А тiльки здивувало мене, що ти нiчого перше не казала, а це здумала.
П а ш к а. А що ж? Захотiлось вивчитись на гулянках читати, щоб i самiй можна було бавитись отими книжечками, що ви приносили: такi занятнi та втiшнi!
М и х а й л о. Добре, добре єси задумала. I вивчишся?
П а ш к а. А чому ж нi? Аби хiть.
М и х а й л о. А трудно здалося?
П а ш к а. Не так трудно, а якось нiяково з малими сидiти. От Варка Горбанiвна перше ходила, то ще й проказує, аж соромно.
М и х а й л о. Пусте! Шкода, шкода, що я не знав: я б зайшов сам проказати… А Катря де? Може, тут?
П а ш к а. Нi, вона дома; у неї мати чогось слабує, то нi на кого кинути. А вона б охоча була вчитись, бо вже трохи й чита, — ще за батька почала.
М и х а й л о. Ти б її, Парасю, серце, привела коли, то ми б разом i вчилися.
П а ш к а. Добре. А що, вам подобається?
М и х а й л о. Кому ж вона не до вподоби? Дуже гарна та мила. Оченята, брiвоньки — в свiтi нема!
П а ш к а. Чи ба, як у око впала! А от ви стережiться залицятись до неї.
М и х а й л о. Або що? Хiба не можна любувати красою, тiшить серце розмовонькою дiвочою?
П а ш к а. Та то, що у неї Дмитро є.
М и х а й л о. Хто ж це?
П а ш к а. Ковбань, парубок; годованцем був, а тепер сам хазяйнує. Вони змалку з Катрею, як брат з сестрою: певно, швидко й поберуться. (Зiтхає).
М и х а й л о. Ну, то й щасти боже; а менi що до того?
П а ш к а. А то, що Дмитро дуже заздрiсний, завзятий i Катрю коха без душi. (Зiтхає).
М и х а й л о. Про мене, Семене, аби я Йван!
П а ш к а. Так-то так! А як здиба вас з Катрею, то буде лихо.
М и х а й л о. Овва! Злякались!
П а ш к а. Нi, далебi, — вiн страшний!
М и х а й л о. Ти чорзна-що, Парасю, верзеш! Чого ж йому казитись? У вас, як тiльки постояти з дiвчиною, побалакати, — то вже й язики чешете. Хiба не можна чесно та мило бавити часу без усяких зальотiв? Хiба не можна просто товаришувати, дружити, як людина з людиною, а треба конечне любощi замiшати?
П а ш к а. Розказуйте, розказуйте! Так i повiрили! Щоб ото ваш брат ходив до нашого так тiльки, аби час пробавити, а щоб про iнше й на думцi не мав?! Ще парубок — може, а що пан — зроду!
М й х а й л о. Та я за панiв не обстоюю!.. Але, здається, я нiчим не образив нiкого, а зо всiма вами щиро, як з рiвними.
П а шк а. Крий боже! За вас всi чисто… i Катря так, — боже! Питала навiть, чого пана Михайла третiй день не видко?
М и х а й л о. Невже питала?
П а ш к а. I не раз. Та вас-таки, певно, в любистку купали, бо всi дiвчата за вами аж-аж-аж! А Катрi й надто сподобались. Тiльки й мови, що про вас…
М и х а й л о. Брешеш!
П а ш к а. Далебi!.. Ага!.. А чого почервонiли? А тiльки що казали! (Смiється).
М и х а й л о. Де там почервонiв? Пустуєш! То у мене звичка така… Адже, пам'ятаєш, як була маненькою у дворi та вмiстi гралися, то було цукеру тобi вкраду, та зараз i пiймаюся: спитають тiльки, а я й спалахнув!
П а ш к а. Пам'ятаю, пам'ятаю — ви добрi були. Ну, прощавайте ж!
М и х а й л о. А ти куди тепер?
П а ш к а. Пiду до Катрi; може, витягну.
М и х а й л о. Пiди, голубко, та виклич гуляти. Сьогоднi ж недiля.
П а ш к а. Заманулося? Ну, добре, добре! (Вийшла).
М и х а й л о. Будь ласка!
В И Х I Д V
Михайло i Павло.
М и х а й л о (до себе). Жартiвлива, але щира. Тiльки, що вона постерега? I чого я почервонiв, справдi? Чого я зрадiв так?
П а в л о (виходить до дивана). Михайло! Ти тут?! А чого ти не прийшов допомогти?
М и х а й л о. Спiзнився купанням, а тут перебили ще нашi: кузен Бiлохвост приїхав.
П а в л о. Ага! А я так натомився, що й рук не зведу. Дай тютюну!
М и х а й л о. Може, сигари хочеш? Добрi.
П а в л о. Цур їм, то панськi витребеньки! А менi не лишень мiцного; якби махорки, то ще лучче!
М и х а й л о. А сигари — ласощi? (Подає тютюн).
П а в л о. Атож! Менi от треба затягтись мiцним чим, щоб у грудях одлягло, бо переговоривсь; а вашому братовi, бiлоручцi, сигару в зуби для того, щоб пахучим димом дурманить нерви та придумувати собi заласнi картини та мрiї.
М и х а й л о. По-твоєму — кожна приятнiсть, кожна втiха, то трохи чи не карна провиннiсть? Аж досадно, їй-богу!
П а в л о (закурює). А ти, мiй голубе, розкинь розумом, що кожна така приятнiсть для одного коштує неприятностi для багатьох.
М и х а й л о. А! La proprilete c'est le volt?* (*Власнiсть — це крадiжка (Прудон) (франц.).) Чули! Не згоден: довго ще вона свiт пiдпиратиме, та й хто його вiда, коли її знищать? Егоїзм — пiдвалина усьому; треба його тiльки направляти добре та викохати в противагу йому другу силу не меншу — любов!
П а в л о. Ф'ю! Ф'ю! Уже окульбачив свого Пегаса, сiв на кохання?
М и х а й л о. А що? Може, зречешся од цiї сили?
П а в л о. Хто каже? Тiльки у здорових людей вона єсть присмака до приязнi, до спiлки, що зв'язує людей ради вищих пориваннiв, ради дiла, а ви, пани, покладаєте на це дiло життя, i як не заноситесь в хмари — своїми iдеями, своїми замiрами народовi послужити, а все оте зложите перед першою спiдницею.
М и х а й л о. Ти дуже гостро судиш: не всiх же рiвняти до розбещених лодарiв, золотих ласунiв? Так би прийшлось i вiру в чоловiка згубити!
П а в л о. Та от… вибач на словi, хоч би запитати й тебе: чого ти став учащати на вулицю?
М и х а й л о (змiшавшись). Що ж, ти й про мене?.. Я тобi, Павло, не дав приводу мене кривдити.
П а в л о. I в думцi не маю, а все ж таки я б обачнiш поступовувавсь…
М и х а й л о. Як? Що на вулицю ходжу? Так ти навiть проти єднання з народом? Небезпешно, значить, з ним знатись, споучати його, хоч би етнографiї ради…
П а в л о. Яка там етнографiя! Чого лукавиш? Спiднички тягнуть… Ти ж менi недарма живописав якусь Катрю поетичними кольорами!
М и х а й л о. Не ждав я, щоб ти мене за бидло вважав!
П а в л о. Не за бидло… а тiльки я добре знаю вашi ледачi нерви: отак вразить яке-небудь свiже личико — ви зараз i ну упадати, залицятись — така вже ваша вдача… Панича ж порива поезiя, примха, а дiвча молоде, дивись, — i пiдбите навiки.
