права городян, міщан і набратися сили в масі народу. А король Станіслав-Авґуст не мав характеру, не мав до волі енерґії, щоб сміливо стати проти натиску москалів. Російські посли тягали його на сейми, як вола за роги, і загадували підписувати, що тільки їм хотілось. Маючи по шию багато довгів, король бажав якнайбільшого щастя — дістати грошей і їхати до Італії дожити спокійно віку. Шляхетський уряд не мав війська; шляхта не заохочувалась ні в однім ділі для добра своєї батьківщини. Катерина кождого разу мала за кого і за що вчепитись, щоб зробити свою партію в Польщі і через неї кінчати своє діло розділу Польщі. Замість того, щоб зразу розділити Польщу, Катерина II навіщось протягувала політичну інтриґу в Польщі, мабуть, для людського ока. Катеринин посол німець Сіверс зганяв в останній час шляхту на сейм; солдати загорожували колюгами дорогу тим шляхтичам, котрих не треба було впускати або випускати з сейму; в сеймі вже сиділа ціла лава узброєних московських офіцерів, тоді як Сіверс звелів самим же шляхтичам відірвати Познань для Пруссії, а Литву і Україну — для Росії.
Невсипучий наш історик М.І.Костомаров, скінчивши свої 'Последние годы Ржечи Посполитой' в минувшім (1869) році 'Вестника Европы', в теперішнім (1870) році знов написав двоє діл, вже зовсім скінчених. Одно діло з титулом 'Южная Русь й Козачество' надруковано в 'Отечественных записках' в январі і февралі, а друге діло 'Костюшко' знаходиться в перших трьох книжках 'Вестника Европы'. Через свою широку вченість і невсипущу працю п. Костомаров мав силу разом працювати задля двох журналів! 'Южная Русь й Козачество' починається коротким оглядом залюднення Східної Європи слов'яно-руським плем'ям, минає історію варязько-київських князів, а просто переступає до початку Козаччини, скінчивши останнім повстанням Павлюка і Острянина перед Богданом Хмельницьким. Костомаров спочатку говорить, що українське плем'я займало з давніх-давен наддніпрянські сторони. Часть відірвалась від його і в незапам'ятні часи осілась над озером Ільменем, заклавши Новгород. Плем'я кривичів було білоруське, а великоруське плем'я зробилося через мішанину посунутих на північ українців, новгородців, білорусів, слов'ян-лехитів, радимичів, і в'ятичів, і обрусівших фінів, і татар. Початок української козаччини Костомаров бачить в козаччині татарській, бо давно вже були козаки азовські — татарського племені. Може й так, тільки треба сказати, що татари дали для нашої козаччини тільки ім'я і форму; не стали ж азовські або перекопські татари-козаки козаками черкаськими або канівськими! Наша козаччина мусила тільки скластися по готовій формі татарського козачества, але була сама по собі слов'янсько-українська, хоч попереду, конечне, вбрала в себе бродяг степових — печенігів, половців, торків, котрі злились з нашим народом в одну народність.
О перших козацьких гетьманах, до ворогування з ляхами, Костомаров оповідає трохи; зате ж дуже широко розказує він про страшний гніт польський на Україні, про панів і католиків, що силували наш народ до панщини і до унії. Мужики повинні були платити панам десятину від усього: з зерна пани брали, перед великими празниками, тричі на рік, осип; з пчіл — очкове, з скоту рогове, за право ловити рибу — ставщину. Пан женив сина, давав дочку — з мужиків брали подать; їхав пан в Ченстохову на богомілля — з мужика брали гроші й підводи. Пани виїжджали за границю і орендували жидам маєтності з усіма своїми шляхетськими правами — так що жид робився чистим паном і мав право карати мужиків смертію! Жиди з маєтностями орендували разом і православні церкви. і мужики мусили платити жидові за хрестини, за похорон, за плащаницю. Письменник того часу, Старовольський, мав право сказати, що навіть під турком було лучче жити, ніж у Польщі. 'В Турції ніякий паша не посміє напакостити мужикові. у московитян думний боярин, у татар — мурза і високий улан не посміють так обижати простого хлопа, хоча б і іновірця, бо кожний знає, що його за те можуть повісити. Тільки в нас, у Польщі, можна все витворяти в містечках і в селах. Азійські деспоти за всю свою жизнь не замучать стільки людей, скільки їх замучать кожного року в вільній Ржечі Посполитій.' Притому скрізь на Україні шляхта позаймала урядові місця, єзуїти і уніяти одіймали у православних силою церкви й монастирі, обернули на унію Київський собор св. Софії, тільки Печерська лавра і зосталась в руках православних. Про повстання Гуні, Томиленка, Павлюка, Острянина п. Костомаров говорить широко. Павлюк трохи не зробив діла Богдана Хмельницького! Бо в його руках була і Запорізька Січ, і реєстрові козаки-городяни. Та не настав ще тоді час визволення України. Під Кумейками, на ріці Росі, ляхи розбили Павлюка. Реєстрові козаки видали Павлюка (Гудзана, він був хрещений татарин) живого; йому стяли голову в Варшаві. Острянин втік ік Лубням, одначе мусив утікати до Московщини.
'Костюшко' в перших трьох книжках 'Вестника Европы' за 1870 рік написаний так чудово, неначе яка поетична повість. Костомаров розказує життя Костюшки, розказує про його план визволення Польщі, про його війни і його полон. Вже в Варшаві було повно російського війська, вже пруссаки зайняли собі Познань, як Костюшко вернувся з Америки і розпочав повстання з Кракова. Польський король Станіслав-Авґуст сидів в Варшаві і тільки дивився з вікна своєї палати на війну на варшавських улицях. Спочатку Костюшці служило щастя: він розбив російське військо коло Кракова, а один міщанин в Варшаві, Кілинський, піддуривши російського посла Ігельстрома, підняв революцію на улицях варшавських вночі, в чистий четвер. Кілинський з міщанами вирізали багато москалів і вигнали російське військо разом з Ігельстромом з Варшави. Костюшко постановив у Варшаві 'Найвищу Раду' і почав розкидати по Польщі свої універсали. Він оповістив визволення простого народу, велів зменшити панщинні дні, закликав хлопів до бунту, просив шляхту йти в військо і вислати рекрутів, і все те діло Костюшки скінчилось нічим. Його взяли москалі в полон під Маційовичами, а Польщу сусіди поділили поміж собою.
Причиною невдачі Костюшчиного діла Костомаров становить те, що він не мав під собою ніякого ґрунту для повстання. Польща стояла так, що мусила сама розпастись; і шляхта, і Варшава навіть ждала, щоб їх хто-небудь забрав і постановив кінець тодішнім ділам. Костюшко закликав до повстання народ, а народ був обдертий, прибитий панами; він і не розумів Костюшчиного діла, був радий, якби його тільки не зачіпали, і скоріш піднявся б проти самої шляхти, якби його хто зумів підійняти.
Нічого й казати, що на Україні і Білорусії шляхта аж тряслася від переляку від гайдамаччини. Під Любліном пани прислали Зайончкові (Костюшчиному генералові) кілька тисяч русинів, а вони першої ночі всі повтікали. Костюшко звелів шляхті визволити мужиків, прислати йому рекрута, платити 10-й, 20-й і 30- й процент з маєтностей, а шляхта мужиків не визволяла, рекрута давала мало, плату замість себе накидала на мужиків і дивилась на таке порядкування Костюшки як на стоптання своїх давніх шляхетських прав, котрих вона не хотіла відступити навіть королеві. Одним універсалом з Кракова необережний Костюшко закликав до повстання одну шляхту і відпихав міщан, думаючи тим догодити панам. Зате міщани розсердились, докоряючи шляхті, що вона запродала ойчизну. Вони мали право так казати, бо тільки міщани, за проводом Кілинського, вставали в Варшаві і найбільше підіймалися для оборони Польщі. Кілинський послав до Костюшки депутацію, а він не прийняв її. Окрім того, у Костюшки не було добрих помічників, добрих генералів. Публічність боялася такої якобінської різанини, яка була тоді у Франції 1789 р. у велику революцію. Багато шляхти разом з королем тягло ік Росії. Діло тим скінчилось, що як Суворов узяв Прагу (передмістя Варшави), то Варшава згодилась впустити військо Катерини II. Пани сиділи в своїх будинках позамикавшись. Благородний Костюшко був ранній для Польщі з своїм демократизмом європейським, з французькими гуманними ідеями, з своєю чесною душею. і Польща загинула. В кінці свого писання Костомаров каже, що згубила Польщу не республіканська форма уряду, найлучча сама по собі, а страшна деморалізація зіпсованої шляхти, котра зросла на ґрунті хлопського рабства, котру можна було купувати хто тільки схотів. Окрім того, Польща стала жертвою дипломатії тодішніх кабінетів, котрі мали ні за що правду, правдивість і закон в ділах політики. Сама ж Польща хитрощами і присилуванням загарбала собі і Литву, і Україну, і Галичину, і Білорусію і знущалась над ними, як хотіла.
Визволення України і Білорусії з-під польсько-шляхетського ярма Костомаров має за діло Катерини дуже законне і правдиве. Сам народ гуртом хотів того і приставав до москалів, бо він би пристав і до татар, не тільки що. Тільки дуже шкодує Костомаров, що наш український народ даремно покладав свою велику надію на Катерину і на Росію. 'Росія не була правдива до українського народу і дала перевагу темній політиці. Росія тільки користувалась любов'ю нашого народу, щоб тільки робити з тієї любові один з найвартніших орудників проти Польщі. І того мало. Росія покинула наш народ в ярмі тих самих польських панів, від котрих він хотів спастися, котрих він ненавидів. І як довго йому судилося терпіти попередню долю! А яка була та доля, нехай нам скаже сам народ' (Мар. 1870 р., л. 193). І Костомаров прикладає пісню, що він записав на Волині:
