— Еге ж.
— Він закінчив Авксфордський університет в Англії. Ви знаєте, що таке Авксфордський університет?
— Та чув, що є такий.
— Це один з найславетніших університетів у світі.
— А ви давно знайомі з Гетсбі? — спитав я.
— Кілька років, — відповів він не без гордості. — Я мав приємність познайомитися з ним відразу по війні. Вірите, якусь годину з ним побалакав — і зрозумів, що переді мною прекрасно вихована людина. «Ось, — сказав я собі, — ось кого можна спокійно запросити до себе додому й познайомити з мамою і сестрою». — Він помовчав. — Я бачу, ви дивитеся на мої запонки.
Доти я не дивився на них, але тепер глянув. Запонки були зроблені зі шматочків білокості напрочуд знайомої форми.
— Справжні людські зуби, — пояснив він. — Найкращі зразки.
— Невже! — я придивився пильніше. — Це ж треба!..
— Еге ж, — він заправив манжети в рукави піджака. — Еге ж, Гетсбі дуже делікатний щодо жінок. На дружину свого приятеля він навіть не гляне.
Коли той, хто викликав у нього цю інстинктивну довіру, повернувся до нашого столу, містер Вольфсгайм одним духом випив каву й підвівся.
— Ми чудово поснідали, хлопці, — сказав він. — А тепер я втечу, щоб не зловживати вашою гостинністю.
— Посидьте ще трохи, Мейєре, — сказав Гетсбі, не дуже наполегливо.
Містер Вольфсгайм підніс руку, немовби благославляючи нас.
— Ви дуже люб'язні, але ми належимо до різних поколінь, — урочисто мовив він. — У вас свої розмови — про спорт, про дівчат, про... — Ще одним помахом руки він замінив той третій іменник. — А мені вже п'ятдесят, тож я вам тільки заважатиму.
Коли він потискав нам руки, а потім ішов до виходу, кінчик його трагічного носа тремтів. Я подумав: чи не образив я його якимось необережним словом?
— Він іноді робиться надто сентиментальним, — пояснив Гетсбі. — Сьогодні в нього, певно, саме такий день. А взагалі його в Нью-Йорку всі знають, а надто на Бродвеї.
— Хто він, актор?
— Ні.
— Зубний лікар?
— Мейєр Вольфсгайм? Ні, він гравець. — Гетсбі повагався, а тоді незворушно додав: — Це він у тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятому році провів оту махінацію на чемпіонаті з бейсболу.
— Не може бути!
Я був приголомшений. Я пам'ятав, звичайно, ту скандальну історію з бейсбольним чемпіонатом дев'ятнадцятого року, але ніколи не замислювався над тим, як вона сталась, а якби замислився, то просто вирішив би, що вона сталася сама собою, як наслідок якогось неминучого збігу обставин. Мені й на думку не спадало, що одна людина здатна зіграти на довір'ї п'ятдесяти мільйонів чоловік з цілеспрямованістю грабіжника, що зламує сейф.
— Як же він зважився на таке? — спитав я по хвилі.
— Скористався з нагоди, та й по всьому.
— А чому його не ув'язнили?
— Не змогли нічого довести, друже. Не такий він простак, щоб дати себе зловити.
Я наполіг на тому, щоб оплатити рахунок. Беручи в офіціанта здачу, я раптом помітив у другому кінці переповненого залу Тома Б'юкенена.
— Підійдімо на хвильку туди, — сказав я. — Мені треба привітатись із знайомим.
Побачивши нас, Том підхопився і пішов назустріч.
— Куди ти зник? Чому не дзвониш? — вигукнув він. — Дейзі страшенно ображається на тебе.
— Знайомтеся: містер Гетсбі — містер Б'юкенен.
Вони коротко потисли один одному руки, і я помітив, що обличчя Гетсбі зробилось напруженим, незвично збентеженим.
— Що в тебе взагалі чути? — допитувався Том, — I як тебе занесло аж сюди, в таку далечінь?
— Ми тут снідали з містером Гетсбі.
Я озирнувся, але містера Гетсбі вже не було.
— Одного ранку в жовтні сімнадцятого року... — розповідала мені за кілька годин по тому Джордан Бейкер, сидячи напрочуд рівно на стільці з прямою спинкою в чайній готелю «Плаза» — ...я бродила по місту, раз у раз сходячи з тротуару на газон. Іти по траві мені подобалося більше, бо я була взута в англійські туфлі на
