— Ніхто вже не приїде на чай! Пізно! — Він подивився на годинник з виглядом людини, яку десь-інде чекають нагальні справи. — Не ждати ж мені тут цілий день.
— Отакої! Ще ж тільки без двох хвилин чотири.
Він знову сів у крісло, скривившись так, наче я штовхнув його туди, і ту ж мить почувся шурхіт шин автомобіля, що під'їздив до мого будинку. Ми обидва підхопились, і я, вже теж досить схвильований, вийшов надвір.
Алейкою між мокрим віттям бузку наближалася велика відкрита машина. Коли вона зупинилася, з неї, з-під збитого набакир трикутного Лавандового капелюха, визирнуло осяяне радісною усмішкою обличчя Дейзі.
— Оце і є твоя оселя, сонечко моє?
Її милозвучний голосок озвався веселою піснею в доти одноманітному плюскоті дощу. Спочатку слух мій увібрав тільки мелодію сказаного, її переливи, а вже потім до мене дійшли слова. Мокре пасмо волосся лежало в неї на щоці, мов мазок синьої фарби, краплі дощу поблискували на руці, яку вона подала мені, виходячи з машини.
— Признайся, ти закохався в мене? — шепнула вона мені у вухо. — Чому я неодмінно мала приїхати сама?
— Це — таємниця замку Кабальної Оренди. Скажй своєму шоферові, щоб поїхав кудись на годинку провітритися.
— Ферді, повернетеся по мене за годину. — I до мене пошепки, немов звіряючи важливу таємницю: — Його звати Ферді.
— А його ніс не блищить від запаху бензину?
— Здається, ні, — простодушно відповіла вона. — А чому ти питаєш?
Ми ввійшли до будинку. На мій невимовний подив, вітальня була порожня.
— Ну сміхота! — вихопилося в мене.
— Це ти про що?
Негучний, сповнений гідності стукіт у вхідні двері змусив її озирнутись. Я пішов відчиняти. Гетсбі — блідий як смерть, руки, мов чавунні гирі, в кишенях піджака — стояв у калюжі й дивився на мене трагічними очима.
Не виймаючи рук з кишень, він на негнучких ногах перейшов зі мною передпокій, рвучко крутнувся, мов маріонетка на ниточці, й зник у вітальні. Все це було анітрохи не смішно. Чуючи калатання власного серця, я повернувся і щільніше причинив вхідні двері: дощ знову посилився.
З хвилину стояла цілковита тиша. Потім з вітальні почулось якесь здушене бурмотіння, короткий сплеск сміху, а по тому — неприродно дзвінкий голос Дейзі:
— Мені дуже, дуже приємно бачити вас знову!
I — мовчанка, довга, задовга, нестерпна. Стовбичити далі в передпокої було безглуздо, тож я ввійшов до кімнати.
Гетсбі стояв, прихилившись спиною до полиці каміна, все ще тримаючи руки в кишенях і марно силкуючись надати собі невимушеного, ба навіть знудженого вигляду. Голову він відкинув так далеко назад, що вона впиралась у циферблат давно замовклого годинника на полиці, і в цій позі безумними очима дивився на Дейзі, яка злякана, але сповнена грації, сиділа на краєчку стільця.
— Ми давні знайомі, — промимрив Гетсбі.
Він скосив на мене очі, й губи його сіпнулись у марній спробі зобразити усмішку. На щастя, годинник за його головою надумав у цю мить небезпечно нахилитись, і Гетсбі, обернувшись, упіймав його тремтячими пальцями й поставив на місце. Тоді він опустився на софу і, спершись ліктем на бильце, підпер підборіддя долонею.
— Даруйте, що так вийшло з годинником, — сказав він.
Моє обличчя на цей час набуло, певно, кольору свіжої тропічної засмаги. Тисяча банальностей крутилася в моїй голові, але я не міг видушити з себе жодної.
— Це старий годинник, — по-дурному зауважив я.
Гадаю, ми всі троє на хвилину повірили, що годинник упав і розбився вдрузки.
— Ми не бачилися багато років, — мовила Дейзі напрочуд прозаїчним тоном.
— У листопаді буде п'ять років.
Автоматичність відповіді Гетсбі загальмувала розмову ще, принаймні, на хвилину. З розпачу я запропонував їм піти зі мною до кухні готувати чай, і вони посхоплювалися на ноги, але тут моя бісова фінка ввійшла з чаєм на таці.
Рятівна метушня навколо чашок і тістечок якоюсь мірою повернула кожному з нас самовладання. За чаєм ми з Дейзі щось розповідали одне одному, а Гетсбі, забившись у куток, удавав, ніби стежить за розмовою, дивлячись на нас напруженим, нещасним поглядом. Та, пам'ятаючи, що ми зібралися не для тихого чаювання, я, скориставшись із першої ж нагоди, підвівся і попросив дозволу вийти.
— Куди ви? — відразу ж злякався Гетсбі.
— Я зараз повернусь.
— Заждіть, я спершу маю сказати вам дещо.
Він вискочив слідом за мною на кухню, причинив двері й жалібно простогнав:
— Ох, Боже мій!
