— Що з вами?
— Це була жахлива помилка, — сказав він, хитаючи головою. —Жахлива, жахлива помилка.
— Ет, ви просто трохи збентежилися, — відповів я і, на щастя, здогадався додати: — Дейзі теж збентежилася.
— Вона теж збентежилася? — недовірливо перепитав він.
— Не менше, ніж ви.
— Не говоріть так голосно.
— Ви поводитеся, мов хлопчисько, — не витримав я. — Де ваша чемність? Пішли й залишили її саму.
Він застережливо підніс руку, подивився на мене з виразом докору, якого я довго не забуду, і, обережно відчинивши двері, повернувся до вітальні.
Я вийшов чорним ходом — так само, як Гетсбі півгодини тому, коли хвилювання змусило його оббігти навколо будинку, — і подався до великого вузлуватого дерева з густою кроною, під яким можна було сховатися від дощу. Дощ на той час уперіщив ще дужче, і мій нерівний газон, так ретельно підстрижений садівником Гетсбі, вкривали тепер багнисті калюжки впереміж із доісторичними трясовинами. З-під дерева видно було тільки величезний дім Гетсбі, тож я півгодини видивлявся на нього, як Кант на свою церковну вежу. Якийсь пивовар збудував його років десять тому, коли ще тільки почалося поголовне захоплення «стильністю», і розповідали, ніби він зголосився протягом п'яти років платити податки за всі довколишні будиночки, якщо їхні власники покриють їх соломою. Можливо, саме внаслідок їхньої відмови він полишив свій намір заснувати тут родинне гніздо — і майже відразу по тому підупав на здоров'ї. Його діти продали будинок, коли на дверях ще висів жалобний вінок. Американці іноді охоче погоджуються бути рабами, але завжди виявляють уперте небажання бути селянами.
За півгодини сонце визирнуло з-за хмар, і до будинку Гетсбі під'їхала машина з харчами для слуг — я був певен, що сам господар сьогодні до їжі не доторкнеться. На горішньому поверсі покоївка почала відчиняти вікна. Вона з'являлася на мить у кожному з них, а дійшовши до великого вікна в центрі, вихилилась і задумливо сплюнула в сад. Час було вертатись. Поки падав дощ, я в шумі його ніби розрізняв їхні голоси — то приглушені, то розбурхані поривом почуттів. Але тепер, коли все стихло, мені здавалося, що у вітальні теж запала тиша.
Перше ніж увійти, я влаштував гармидер на кухні, хіба що не перекинув плиту, але вони, певне, не почули нічого. Вони сиділи в різних кутках дивана й дивились одне на одного так, наче щойно прозвучало чи от-от мало прозвучати якесь запитання; від попереднього збентеження не лишилось і сліду. Обличчя Дейзі було мокре від сліз, і, коли я ввійшов, вона зірвалася на ноги й почала витирати їх хусточкою перед дзеркалом. Але найбільше мене вразило те, як змінився Гетсбі. Він буквально сяяв, і, хоч ні словом, ні жестом не виказував свого щастя, все єство його випромінювало невластиву йому блаженну радість, наповнюючи нею маленьку вітальню.
— А, вітаю, друже! — сказав він так, наче ми не бачилися хтознаскільки років. Мені навіть здалося, що він хоче потиснути мені руку.
— Дощ ущух.
— Справді? — Усвідомивши зміст моїх слів, побачивши, як стрибають по кімнаті сонячні зайчики, він усміхнувся, мов віщун доброї погоди, мов ревний заступник невмирущого світла, й переповів цю новину Дейзі: — Ти чула, дощ ущух!
— Це ж так добре, Джею. — Крізь тамований біль, тамовану тугу в милозвучному голосі її прохопився радісний подив.
— Слухайте, ходімо всі до мене, — мовив Гетсбі. — Я хочу показати Дейзі мій дім.
— А мені обов'язково йти з вами?
— Авжеж, друже.
Дейзі пішла нагору вмитися — як же це я забув подбати про пристойні рушники! — а ми з Гетсбі чекали її надворі.
— Не будинок, а лялечка, правда? — сказав Гетсбі, кивнувши на свій дім. — Дивіться, як сонце виграє на фасаді.
Я погодився, що будинок чудовий.
— Так. — Він обводив замилуваним поглядом фасад — квадратну вежу, стрілчасті прорізи. — Я три роки заробляв гроші, щоб купити його.
— А я гадав, що ви свій капітал успадкували.
— Так-так, друже, успадкував, — неуважливо відповів він. — Але майже весь утратив під час отієї паніки — на початку війни.
Певно, він у цей час думав про щось зовсім інше, бо коли я спитав у нього, а чим він, власне, займається, він відповів: «Це моя справа», — і тільки потім похопився, що дав маху.
— О, чим я тільки не займався, — виправився він. — Якийсь час — медикаментами, потім — нафтою. Але тепер і від того, і від того відійшов. — Він подивився на мене уважніше. — А що, може, ви передумали щодо отієї моєї пропозиції?
Відповісти я не встиг — на порозі з'явилася Дейзі, й два ряди бронзових ґудзиків на її сукні зблиснули на сонці.
— Невже оте громадисько — твій будинок? — вигукнула вона, показуючи пальцем.
— Подобається?
— Дуже, але я не уявляю собі, як ти можеш жити в ньому сам-один?
— А в мене день і ніч повно гостей. До мене приїздять дуже цікаві люди. I знаменитості, і всілякі визначні особи.
Ми пішли не найкоротшим шляхом, понад протокою, а по шосе, й увійшли через велику браму. Дейзі
