Він чекав, вочевидь, насилу стримуючи хвилювання.
— Міс Бейкер розмовляла зі мною, — сказав я нарешті. — Завтра я зателефоную Дейзі й запрошу її на чашку чаю.
— А, добре, — сказав він недбало. — Тільки мені не хотілося б завдавати вам клопоту.
— Який день буде для вас найзручніший?
— Який день буде найзручніший для вас? — квапливо виправив він мене. — Повірте, я справді не хотів би завдавати вам клопоту.
— Може, післязавтра?
З хвилину він розмірковував. Потім невпевнено зауважив:
— Треба б підстригти газон.
Ми обидва подивилися туди, де проходила чітка межа між моїм занедбаним, кошлатим травником і його темнішою, бездоганно рівною ділянкою. В мене майнула підозра, що він має на думці мій газон.
— I потім іще одне... — сказав він нерішуче й затнувся.
— То, може, відкладемо на кілька днів? — спитав я.
— Та ні, я не про те. Тобто... — Не знаючи, як розпочати, він силкувався підшукати потрібні слова. — Розумієте, я оце подумав... Мені спало на думку... Ви, здається, заробляєте небагато, еге ж, Друже?
— Та не дуже багато.
Моя відповідь, певно, додала йому рішучості, і він повів далі більш упевнено:
— Я так і думав — вибачте, якщо я... Розумієте, окрім основної своєї справи, я зайнявся ще й побічною — підвернулась, як то кажуть, на стороні. Тож я оце подумав — оскільки ви заробляєте небагато... Ви ж, здається, продаєте цінні папери?
— Намагаюсь.
— То це може вас зацікавити. Часу забере небагато, а заробити можна добре. Щоправда, йдеться про справу, якоюсь мірою конфіденційну.
Тепер я добре розумію, що за інших обставин ця розмова могла б переінакшити все моє життя. Але це була така явна й така нетактовна пропозиція оплати за послугу, що мені лишалося тільки одне — відмовитися.
— Ні, дякую, я надто зайнятий, — відповів я. — На додаткову роботу в мене просто немає часу.
— Не думайте, що вам доведеться мати справу з Вольфсгаймом. — Мабуть, він вирішив, що я цураюся «пропавзицій», про які згадувалося за сніданком, але я запевнив його, що він помиляється. Він постояв ще трохи, сподіваючись, що я продовжу розмову, але мені, заглибленому у свої думки, не хотілося говорити, тож урешті він неохоче поплентався додому.
На душі в мене було легко й радісно після вечора, проведеного з Джордан, і я, здається, просто з порога поринув у глибокий сон. Тому не знаю, чи їздив Гетсбі на Коні-Айленд, чи ще кілька годин «інспектував» кімнати свого святково освітленого будинку. Наступного ранку я з контори подзвонив Дейзі й запросив її до себе на чашку чаю.
— Тільки приїзди сама, без Тома, — попередив я.
— Що?
— Приїзди без Тома.
— А хто такий Том? — невинно спитала вона.
В умовлений день зранку вперіщила злива. Об одинадцятій якийсь чоловік у дощовику підкотив до моїх дверей газонокосарку, постукав і повідомив, що його прислав містер Гетсбі підстригти мій травник. Тільки тут я згадав, що забув попередити свою фінку, щоб прийшла по обіді, тож довелося сісти в машину й вирушити до селища, де я насилу розшукав її серед розмоклих вибілених будиночків, а заразом купив кілька чашок, лимони й квіти.
Квіти я, проте, купив даремно: о другій годині від Гетсбі прибула ціла оранжерея і до неї незліченна кількість вазонів. За годину по тому двері рвучко розчинились, і влетів сам Гетсбі в білому фланелевому костюмі, сріблястій сорочці й золотавій краватці. Він був блідий, під очима — темні кола після безсонної ночі.
— Ну, як, усе гаразд? — ще з порога спитав він.
— Якщо ви про траву, то вона виглядає чудово.
— Яка трава? — спантеличено спитав Гетсбі. — А, розумію — газон! — Він глянув у вікно, але, судячи з виразу його обличчя, навряд чи щось побачив. — Так, виглядає дуже добре, — неуважливо кивнув він. — У котрійсь із газет сказано, що на четверту дощ припиниться. Здається, в «Джорнел». А у вас є все потрібне до... ну, до чаю?
Я повів його у кухню, де він досить критично подивився на мою фінку. Потім ми вдвох прискіпливо оглянули дванадцять лимонних тістечок, що їх я купив у кондитерській.
— Як, вистачить? — спитав я.
— Авжеж, авжеж! Цілком! — сказав він. I досить вимушено додав: — Друже...
Десь о пів на четверту дощ ущух, перейшовши в густий туман, у якому плавали, мов росинки, поодинокі краплі. Гетсбі невидющими очима переглядав сторінки «Економіки» Клея, здригався, коли під важкими кроками фінки в кухні зойкали мостини, і раз у раз напружено вдивлявся в заволожені вікна, неначе там, за ними, незримо відбувались якісь тривожні події. Потім він зненацька підвівся і, затинаючись, оголосив, що йде додому.
— Чому раптом?
