картку. Я роздаю зелені картки...
— Ви подивіться довкола, — порадив Гетсбі.
— Я дивлюся. Мені тут так подоба...
— Про багатьох присутніх тут ви чули, мабуть, не раз.
Зухвалий погляд Тома ковзав по натовпу.
— Ми взагалі мало де буваємо, — сказав він. — Власне, я саме думав про те, що не бачу тут жодного знайомого обличчя.
— Гадаю, цієї дами ви не можете не знати. — Гетсбі показав на сліпучу красуню, схожу більше на орхідею, аніж на жінку, що сиділа у величній позі під розлогою сливою. Том і Дейзі втупилися в неї очима, охоплені, мабуть, тим особливим відчуттям нереальності, яке виникає щоразу, коли в живій людині впізнаєш зіткану з тіней зірку екрану.
— Вона прекрасна, — сказала Дейзі.
— Чоловік, що схилився до неї, — її режисер.
Гетсбі водив їх від групи до групи й церемонно відрекомендовував:
— Місіс Б'юкенен... і містер-Б'юкенен... — А одного разу, повагавшись, додав: — Чемпіон з поло.
— Отакої! — відразу заперечив Том. — Ніколи ним не був. Але Гетсбі, напевно, сподобалось, як це звучить — Том так і залишився на весь вечір «чемпіоном з поло».
— Зроду не бачила стількох знаменитостей! — вигукнула Дейзі. — Мені дуже сподобався цей — як його? — з отакенним синім носом.
Гетсбі назвав прізвище, додавши, що це не дуже відомий кінопродюсер.
— Все одно, він мені сподобався.
— Знаєте, не робіть з мене все-таки чемпіона з поло, — чемно попросив Том. — Краще вже я милуватимусь усіма цими знаменитостями, лишаючись у тіні.
Дейзі з Гетсбі пішли танцювати фокстрот. Пригадую, мене здивувала граційна стриманість його рухів — я, власне, вперше побачив, як він танцює. Потім вони потихеньку перейшли на мою ділянку й з півгодини просиділи на сходах, а я тим часом, на прохання Дейзі, пильнував у саду. «На випадок пожежі чи повені, — пояснила вона. — Чи ще якоїсь Божої кари».
Том виринув з тіні, коли ми сідали вечеряти.
— Не заперечуєте, якщо я сяду он за тим столом? — сказав він. — Там один дотепник весь час сипле анекдотами.
— З Богом! — весело відповіла Дейзі. — I візьми ось мій золотий олівчик — може, тобі захочеться записати чиюсь адресу.
По хвилі вона озирнулася на той стіл, сказала мені: «Що ж, простачка, але гарненька», — і я зрозумів, що, за винятком тієї півгодини, яку вона провела з Гетсбі в мене на ґанку, вечір був для неї безрадісним.
Ми опинилися за столом, де розташувалось особливо п'яне товариство. Вийшло це з моєї вини — Гетсбі саме покликали до телефону, і я підсів до людей, з якими мені було дуже весело два тижні тому. Але те, що тоді потішало мене, тепер виявилося нестерпним.
— Ну, як ви себе почуваєте, міс Бедекер?
Дівчина, до якої звертались, марно намагалася задрімати на моєму плечі. Почувши запитання, вона випросталась і розплющила очі.
— Що?
Розімліла, опасиста жінка, яка досі настирливо запрошувала Дейзі на завтра в місцевий клуб на партію гольфа, стала на захист міс Бедекер:
— Ет, їй уже краще. Після п'яти-шести коктейлів вона завжди починає отак верещати. Я їй весь час кажу: «Тобі пити не можна».
— А я і не п'ю, — замогильним голосом озвалась обвинувачена.
— Коли ми почули твій вереск, я зразу сказала докторові Сівету: «Ну, докторе, без вашої допомоги тут не обійтись».
— Вона, певно, дуже вдячна вам за турботу, — кисло мовила третя дама. — Але на ній сухої нитки не лишилося після того, як ви запхнули її головою у воду.
— Ото нема гіршого, як тебе пхають головою у воду, — пробурмотіла міс Бедекер. — Одного разу в Нью- Джерсі мене мало не втопили.
— Якби ви не пили, нічого цього й не було б, — озвався доктор Сівет.
— Ви краще на себе подивіться! — люто вибухнула міс Бедекер. — У вас же руки тремтять! Я б нізащо не лягла до вас на операцію!
Отак воно тривало й далі. Пам'ятаю, вже під кінець вечора ми з Дейзі стояли, спостерігаючи кінорежисера та його зірку. Вони все ще сиділи під розлогою сливою, й обличчя їхні вже майже торкались одне одного, розділені тільки блідим, вузеньким промінчиком місяця. Мені спало на думку, що він протягом цілого вечора дуже, дуже повільно схилявся до неї, щоб досягти цієї близькості, і щой-но я подумав про це, як він подолав ту останню відстань і поцілував її в щоку.
— Вона мені подобається, — сказала Дейзі. — По-моєму, вона чарівна.
Але все інше було їй гидке — беззастережно гидке, бо в неї це була не поза, а непідробне почуття, її жахав Вест-Егг, це ні на що не схоже селище, покруч Бродвея з лонг-айлендською рибальською околицею, жахала його брутальна енергія, якій затісно було під тогою добропорядності, і той всевладний фатум, що гнав його