жителів найкоротшим шляхом нізвідки в нікуди, їй ввижалося щось страшне в самій його простоті, якої вона нездатна була зрозуміти,
Я сидів разом з ними на парадних сходах, чекаючи, доки прийде їхня машина. Тут, перед домом, було темно; тільки з дверей вихоплювався прямокутник яскравого світла, пробиваючи м'яку досвітню чорноту. Часом на фіранці гардеробної з'являлась і зникала чиясь тінь, за нею — інша, ціла процесія тіней, що фарбували уста й пудрили носи перед невидимим дзеркалом.
— Власне, хто він такий, цей Гетсбі? — раптом спитав Том. — Розбагатілий бутлегер?
— Хто це тобі сказав? — спитав я.
— Ніхто не казав. Я сам так вирішив. Ти ж знаєш, більшість із цих новоспечених багатіїв — звичайнісінькі бутлегери.
— Але не Гетсбі, — коротко відказав я.
Він з хвильку помовчав. Чути було, як під ногами в нього рипить жорства.
— Так чи так, йому, певно, добре довелося попрацювати, щоб зібрати в себе такий звіринець.
Хутряний комір Дейзі сколихнувся сірою хмаркою під подувом вітерця.
— В усякому разі, ці люди цікавіші за наших знайомих, — не зовсім твердо мовила вона.
— Я щось не помітив, щоб тобі було з ними аж так цікаво.
— А от і було.
Том засміявся і обернувся до мене.
— Ти бачив, яке обличчя зробилося у Дейзі, коли та дівуля попросилася під холодний душ?
Дейзі почала тихо, ритмічно підспівувати музиці хрипким голосом, вкладаючи в кожне слово зміст, якого воно ніколи доти не мало й ніколи більше не матиме. Коли в мелодії з'являлися високі ноти, голос її зворушливо ламався і вторував на октаву нижче, як це буває з контральто, і щоразу при такому переході в повітрі мов-би розливалося трохи чарівного живого тепла.
— Багато хто з'являється сюди без запрошення, — сказала раптом вона. — Ту дівчину теж ніхто не запрошував. Лізуть без усякого сорому, а він із чемності мовчить.
— А мені все-таки цікаво, хто він і що робить, — вперто промовив Том. — Треба буде з'ясувати це.
— Я тобі й так можу сказати, — відповіла Дейзі. — Він тримає аптеки, він сам розбудував цілу мережу аптек.
Алеєю під'їхав нарешті запізнілий лімузин.
— На добраніч, Ніку, — сказала Дейзі, підводячись.
Її погляд ковзнув повз мене вище, до розчинених дверей, з яких линула лагідна, сумна мелодія тогорічного шлягеру — вальсу «О третій ранку». Хоч би як там було, а в самій невимушеності розваг, що відбувалися тут, таїлись романтичні можливості, що їх був цілком позбавлений її власний світ. Що було в цій пісеньці, чим вабила вона, не відпускаючи від себе? Що відбуватиметься тут далі, в імлисті непевні години досвітку? Чи не з'явиться якась нова, несказанно прекрасна гостя, казкова чудо-принцеса, осяйне втілення дівочої цноти, і чи один погляд її ясних очей, перша мить чарівного спіткання не змусить Гетсбі забути всі ті п'ять років непохитної вірності?
Тієї ночі я затримався допізна. Гетсбі попросив мене почекати, доки він звільниться, і я бродив по саду аж до того часу, коли до будинку пробігли з темного пляжу змерзлі галасливі любителі нічного купання і в усіх кімнатах для гостей нагорі погасло світло. Коли Гетсбі нарешті з'явився на сходах, я побачив, що його засмагле обличчя зовсім осунулось, а втомлені очі гарячково блищать.
— Їй не сподобалося, — зразу сказав він.
— А по-моєму, сподобалось.
— Ні, — вперто заперечив він. — Їй було неприємно.
Він замовк, але і в цьому мовчанні вчувалась безмірна пригніченість.
— Вона така далека від мене, — сказав він. — Я не можу розтлумачити їй.
— Це ви про розваги?
— Розваги? — Гетсбі ляснув пальцями й тим послав у непам'ять всі розваги, які він будь-коли влаштовував. — Що ті розваги, друже?
Йому хотілося, щоб Дейзі не більш і не менш, як прийшла до Тома й сказала: «Я тебе не кохала і не кохаю». А після того, як вона в такий спосіб перекреслить чотири роки свого життя, вони візьмуться до дальших, практичніших справ. Зокрема, як тільки Дейзі здобуде свободу, вони поїдуть до Луїсвілла й відсвяткують весілля в її домі — так, як зробили б п'ять років тому.
— А вона не розуміє, — сказав він. — Раніше вона все розуміла. Ми, бувало, сиділи годинами і...
Він не договорив і почав ходити туди-сюди стежкою, всіяною шкурками фруктів, роздушеними квітами й розтоптаними почутгями.
— Ви забагато хочете від неї, — наважився сказати я. — Минуле повернути неможливо.
— Цебто як — неможливо? — вражено вигукнув він. — Ще й як можливо!
Він ошаліло роззирнувся довкола, неначе минуле причаїлося десь тут, у затінку його будинку, і досить простягти руку, щоб повернути його.
— Я зроблю все, щоб знову стало так, як було, — сказав він рішуче. — I вона зрозуміє.
Він поринув у спогади, і я відчув, що він прагне віднайти в них щось, можливо, ту частку себе самого, що цілком розчинилася в коханні до Дейзі. Те кохання внесло сум'яття і нелад у його життя, та хтозна, може,
