— Ми тут проїздом просто з Нью-Йорка, — докинув я. Хтось із тих, хто їхав слідом за нами, підтвердив це, і полісмен відвернувся.
— Ну, то перевіримо, чи правильно я записав ваше ім'я...
Том підняв Вільсона, мов ляльку, заніс його до конторки, посадив у крісло й повернувся до дверей.
— Треба, щоб хтось зайшов і посидів з ним, — владно кинув він. Під його поглядом двоє чоловіків, що стояли найближче до нього, перезирнулися і неохоче рушили до конторки. Том зачинив за ними двері й зійшов з єдиного східця, намагаючись не дивитися в бік верстата. Проходячи повз мене, він шепнув:
— Ходімо звідси.
Ніяковіючи від загальної уваги, ми проштовхалися крізь натовп — Том владним плечем торував нам дорогу — й біля дверей розминулися із захеканим лікарем з саквояжиком, по якого хтось послав півгодини тому, сподіваючись не знати на що.
До повороту дороги Том їхав повільно, але за ним щосили натиснув на газ, і ми помчали крізь темряву ночі. Трохи згодом я почув тихий, здушений схлип і побачив обличчя Тома, залите слізьми.
— Клятий боягуз! — проридав він. — Навіть не зупинився!
Особняк Б'юкененів раптом виплив нам назустріч з-посеред темних шелестких дерев. Том зупинив машину навпроти ґанку й подивився вгору. Там в оповитій виноградом стіні світилося два вікна.
— Дейзі вдома, — сказав він. Коли ми вилізли з машини, він глянув на мене й злегка насупився. — Я мав би підкинути тебе до Вест-Егга, Ніку. Сьогодні вже однаково не до розваг.
Якась зміна сталася в ньому — він говорив тепер розважливо й твердо. Поки ми йшли до ґанку по залитій місячним світлом жорстві, він коротко, категорично кидав:
— Я викличу для тебе таксі. Поки я дзвонитиму, ви з Джордан ідіть на кухню. Скажіть, щоб вас нагодували, — якщо ви голодні. — Він відчинив двері. — Заходьте.
— Дякую. Не хочеться. Таксі ти для мене, будь ласка, виклич, але я почекаю тут, надворі.
Джордан поклала долоню мені на плече.
— Чом би тобі не зайти, Ніку?
— Ні, не хочеться.
Мене трошки нудило, і я хотів побути на самоті, Джордан постояла ще хвилинку.
— Ще ж тільки пів на десяту, — сказала вона.
Ні, до дідька — мені остогидло їхнє товариство, і не тільки Б'юкенени, відчув я раптом, а й Джордан також. Певно, вона вгадала це з виразу мого обличчя, бо крутнулася на підборах, вибігла сходами на ґанок і зникла в дверях. Я просидів кілька хвилин, обхопивши голову руками, аж доки почув з холу голос лакея, що викликав по телефону таксі. Тоді я повільно рушив алеєю, вирішивши чекати біля воріт.
Я не пройшов і двадцяти кроків, коли хтось гукнув мене на ім'я і з кущів на алею вийшов Гетсбі. Видно, я почував себе на той час зовсім кепсько, бо спромігся подумати лише про те, як світиться його рожевий костюм у місячному сяйві.
— Що ви тут робите? — спитав я.
— Нічого, друже. Просто стою.
Не знаю чому, але мені таке заняття видалося злочинним. Я навіть ладен був припустити, що він збирається пограбувати будинок; мене не здивувало б, якби з темних кущів за його спиною вигулькнули бандитські пики «знайомих Вольфсгайма».
— Ви що-небудь бачили на шосе? — спитав він по хвилі.
— Так.
Він повагався.
— Вона вбита?
— Так.
— Я так і думав, і Дейзі так сказав. Такий струс краще відбути зразу. Вона перенесла його добре.
Він говорив так, наче оце єдине й важило: як Дейзі перенесла те, що сталося.
— Я повернувся до Вест-Егга кружною дорогою, — вів він далі, — й залишив машину у своєму гаражі. По- моєму, нас ніхто не бачив, але я, звісно, не певен.
У своїй дедалі більшій неприязні до нього я навіть не сказав йому, що він помиляється.
— Хто була ця жінка? — спитав він.
— Її прізвище Вільсон. Дружина власника гаража. Як це в біса сталося?
— Розумієте, я не встиг перехопити... — Він затнувся, і я раптом усе зрозумів.
— За кермом була Дейзі?
— Так, — не зразу відповів він. — Але я, звісно, казатиму, що я. Розумієте, Дейзі дуже нервувала, коли ми виїхали з Нью-Йорка, і думала, що за кермом їй легше буде заспокоїтись, а ця жінка зненацька кинулася до нас, якраз коли ми розминалися з машиною, що йшла назустріч. Все сталося за одну мить, але мені здалося,
