природним, як для нього — табірний намет. Для нього той дім таїв у собі невичерпні таємниці — йому ввижалися спальні нагорі, прекрасні й прохолодні, несхожі на всі бачені доти, весела, радісна метушня в коридорах і романтичне кохання — не залежане й пересипане сухою лавандою, а сповнене яскравого буяння, невіддільне від блиску автомобілів новітніх моделей та гомону балів, після яких ще не встигли зів'яти квіти. Хвилювало його й те, що за Дейзі й до нього впадало чимало чоловіків — це ще більше підносило її в його очах. Скрізь у будинку він відчував їхню присутність — йому здавалося, що в повітрі ще бринять відлуння освідчень.
Але він добре усвідомлював, що опинився в домі Дейзі внаслідок якоїсь неймовірної гри випадку. Хоч би яке блискуче майбутнє чекало на Джея Гетсбі, та поки що» він був хлопцем без цента в кишені, без минулого, і офіцерський мундир, що правив йому за плащ-невидимку, міг будь-якої миті впасти з його плечей. Тож він не гаяв часу. Він брав усе, що міг узяти, пожадливо, хижо, — так узяв він і Дейзі одного тихого жовтневого вечора, взяв, добре знаючи, що не має права торкнутися навіть її руки.
Він міг би зненавидіти себе за це — адже, по суті, він оволодів нею як облудник. Це не означає, що він намагався засліпити її блиском своїх неіснуючих мільйонів; але він свідомо навіював Дейзі почуття, що за ним їй буде як за кам'яною стіною; непомітно переконував її, що належить до її кола й цілком здатен узяти на себе відповідальність за її долю. Насправді ж під усім цим не було ніякого ґрунту — він був безрідним волоцюгою і в будь-яку мить примха безликого уряду могла закинути його на другий кінець світу.
Але він не зненавидів себе, і все вийшло зовсім не так, як він сподівався. Певно, він мав намір узяти все, що можна, й піти, — а виявился, що він прирік себе на довічне служіння Дамі Серця. Дейзі й доти здавалася йому створінням незвичайним, але він не уявляв собі, якою справді незвичайною може бути «світська дівчина». Вона зникла у своєму багатому домі, повернулася до свого багатого, вщерть наповненого життя, а він лишився ні з чим. А втім, не зовсім так; він лишився з почутгям, що вона стала йому дружиною.
За два дні по тому, коли вони зустрілися знов, не їй, а Гетсбі перехопило подих, і доля посміялася не з неї, а з нього. Веранду її будинку заливало розкішне сяйво зірок; плетений диванчик аристократично рипнув, коли вона повернулася до Гетсбі й він поцілував її в ніжні, трепетні уста. Вона трохи захрипла від застуди, й це додавало чарівності її голосу. I Гетсбі дивився й не міг надивитися на чудо юності, полоненої та бороненої багатством, на незайману свіжіть пелюсток одягу на Дейзі, й на неї саму, світлу, мов срібло, впевнену й горду, — і таку далеку від виснажливих поневірянь бідняків.
— Ви не уявляєте, друже, як я здивувався, коли усвідомив, що кохаю її. Спершу я навіть сподівався, що вона відвадить мене, але вона не відвадила, бо й вона мене покохала, їй здавалося, що я багато знаю, бо мої знання були не такі, як у неї... Куди поділися мої честолюбні заміри! Я міг думати тільки про неї, про свою любов, і ніщо інше мене вже не обходило. Зрештою, нащо чинити подвиги, коли тобі куди приємніше розповідати, як ти їх чинитимеш.
В останній вечір перед його від'їздом до Європи вони з Дейзі довго сиділи мовчки, пригорнувшись одне до одного. Надворі стояла холодна осінь, в кімнаті розпалили камін, і щоки Дейзі пломеніли. Іноді вона ворушилася в його обіймах, і тоді він трохи пересовував руку, щоб їй було зручніше, а одного разу поцілував її темне, лискуче волосся. На час вони віддалися тиші, немовби для того, щоб краще запам'ятати цей вечір напередодні тривалої розлуки. За місяць їхнього кохання вони не були ближчі, не звірялися одне одному щиріше, ніж у ці хвилини, коли вона мовчазними устами торкалася рукава його мундира або коли він цілував пучки її пальців, так ніжно, наче боявся розбудити її.
Воював він дуже добре. На фронт вирушив капітаном, а після боїв у лісах Аргонна дістав звання майора й почав комавдувати кулеметним батальйоном. Після укладення перемир'я він усе робив для того, щоб якнайшвидше повернутися додому, але якесь ускладнення чи непорозуміння закинуло його натомість до Оксфорда. На душі в нього було тривожно — в листах Дейзі нетерпіння межувало з розпачем. Вона не розуміла, чому він затримується. Життя буяло навколо неї, вимагало свого; їй треба було побачити Гетсбі, відчути його поряд себе, щоб упевнитися в тому, що вибір її правильний, що вона не обманюється.
Адже Дейзі була молода, її штучний світ був насичений запахом орхідей, і безтурботним, веселим снобізмом, і музикою оркестрів, які кожному рокові задавали новий ритм, висловлюючи в мелодіях увесь смуток і всі спокуси життя. Цілу ніч саксофони виводили безнадійні скарги «Бійл-стріт блюзу», під їхні ридання сотні пар золотих та срібних черевичків товкли мерехтливий порох. Тепер навіть у сірий час надвечірнього чаювання завжди можна було потрапити до вітальні, яку безнастанно трусила ця солодка томлива лихоманка й розпашілі обличчя мигтіли перед очима, мов пелюстки троянд, що їх здіймали над підлогою сумні зітхання сурм.
I коли розпочався сезон, Дейзі знову затягло у вир цього сутінного світу. Знову кожен день її заповнювався півдесятком побачень з півдесятком чоловіків, і знову вона знесилено падала в ліжко аж десь над ранок, і орхідеї в'янули між рюшами й стеклярусом її зібганої на підлозі бальної сукні. Але весь час якийсь внутрішній голос вимагав від неї рішення. Вона хотіла впорядкувати своє життя зараз же, негайно; але спонукою до цього мала стати якась сила — кохання, грошей, незаперечної вигоди, — сила, яка була б десь тут, а не за тридев'ять земель.
Така сила з'явилася навесні в особі Тома Б'юкенена. Солідна впевненість його постави та його становища в суспільстві лестили Дейзі. Мабуть, не обійшлося без внутрішньої боротьби, і завершилася вона, мабуть, відчуттям полегкості. Листа Гетсбі отримав ще в Оксфорді.
Над Лонг-Айлендом уже світало, і ми обійшли всі кімнати першого поверху, відчиняючи вікна, впускаючи світло, що з сірого робилося золотавим. Тінь дерева раптом упала на росу, й невидимі птахи заспівали в синьому листі. Лагідний, приємний подув повітря, який навіть леготом не назвеш, обіцяв прохолодну, погожу днину.
— Ні, по-моєму, вона ніколи його не кохала. — Гетсбі одвернувся од вікна й подивився на мене з викликом. — Не забувайте, друже, вона була вчора сама не своя від хвилювання. I ви бачили, як він її налякав — виставив мене якимсь дрібним шахраєм. За цих обставин вона могла ще й не такого наговорити.
