Хвилинна тиша. Потім:
— I все ж таки — я хочу побачитися з тобою.
— Я теж хочу.
— То, може, я не поїду до Саутгемптона, а натомість зустрінемося десь у центрі?
— Ні — сьогодні в мене не вийде.
— Так-так.
— Сьогодні я не можу. Є різні...
Отак ми розмовляли ще кілька хвилин, а тоді раптом розмова урвалася. Не пригадую, хто з нас перший кинув трубку, але пам'ятаю, що мені було однаково. Я не міг би того дня розважати її за столиком у кафе навіть під загрозою того, що ми ніколи більше не зустрінемося.
Трохи згодом я подзвонив Гетсбі, але в нього було зайнято. Я ще чотири рази повторював виклик, і врешті телефоністка сердито сказала мені, що абонент замовив розмову з Детройтом і поки він не поговорить, лінія буде зайнята. Я вийняв свій залізничний розклад і обвів час відходу поїзда — 15.50. Потім відкинувся на спинку крісла і спробував зібрати думки. Була рівно дванадцята година.
Того ранку, коли поїзд наближався до кучугур жужелиці, я умисно пересів на інший бік. Мені уявлялося, що там і досі юрмляться роззяви, й хлопчаки вишукують темні плями в куряві, і якийсь старий базіка знову й знову розповідає, як воно все сталося; він розповідатиме це, аж доки для нього самого ця оповідь утратить правдивість, і тоді вже він не зможе її повторювати, і трагічна смерть Міртл Вільсон піде в непам'ять. Але зараз я хочу трохи повернутися назад і розповісти, що відбувалося в гаражі напередодні, після того, як ми звідти поїхали.
Сестру Міртл — Кетрін — розшукали не зразу. Певно, того вечора вона зрадила своє правило не пити, бо коли її привезли, вона була зовсім п'яна й ніяк не могла втямити, що санітарна машина вже повезла тіло до Флашінга. Коли ж їй нарешті втовкмачили це, вона відразу зомліла, неначе з усього, що сталося, це було найжахливіше. Доброта чи, може, просто цікавість спонукала когось із присутніх посадити її до своєї машини й повезти слідом за тілом сестри.
Далеко за північ людський натовп вирував коло гаража, то зменшуючись, то знову розростаючись, а Джордж Вільсон усе сидів на диванчику в конторці й розгойдувався вперед і назад. Якийсь час двері конторки ще стояли розчинені навстіж, і кожен, хто заходив до гаража, не міг утриматися, щоб не зазирнути туди. Потім хтось сказав, що це неподобство, і двері зачинили. Міхаліс весь час сидів при ньому, а з ним ще кілька чоловіків — спочатку четверо чи п'ятеро, потім двоє чи троє, а коли вже й останній зібрався йти, Міхаліс попросив його затриматися на чверть години, а сам збігав до себе зварити кави. Після того він сидів удвох з Вільсоном до світанку.
Близько третьої години в поведінці Вільсона щось змінилося — він зробився спокійнішим, і якщо доти бурмотів щось незрозуміле, то тепер осмислено заговорив про жовту машину. Він заявив, що знає, як знайти хазяїна цієї машини, а потім раптом розповів, що місяць чи два тому його дружина повернулася з міста з обличчям у синцях і розпухлим носом.
Але почувши власні слова, він здригнувся і знову завів своє «Ой боже мій! Ой Боже мій!»
Міхаліс спробував, як міг, відвернути його думки.
— Скільки ж це років ви прожили разом, Джордже? Ну, годі, посидь хвилинку тихо й скажи мені, скільки ви років прожили разом?
— Дванадцять.
— А діток мали? Ну ж бо, Джордже, посидь тихо. Я тебе питаю: ви мали діток?
Тверді коричневі жуки безнастанно бились об тьмяну лампу, й щоразу, коли дорогою повз гараж проїздила машина, Міхалісу здавалося, що це та сама, яка зникла, не зупинившись, кілька годин тому. Йому не хотілося виходити в гараж — не хотілося бачити заплямований кров'ю верстат, на якому перед тим лежало тіло; тому він безпорадно крутився по конторці — над ранок він знав уже кожну річ у ній до найменших деталей — і час від часу підсідав до Вільсона, намагаючись заспокоїти його:
— До якої церкви ти ходиш, Джордже? Скажи. Навіть якщо ти давно в ній не був — це не страшно. Хочеш, я подзвоню до твоєї церкви й попрошу священика, щоб він прийшов і поговорив з тобою?
— Не ходжу я ні до якої церкви.
— Без церкви не можна, Джордже, без неї не обійтись — от хоча б у таких випадках. I не повірю я, що ти ніколи до церкви не ходив. Зрештою, вінчався ж ти в церкві, так? Та ти слухай, Джордже, слухай мене. Адже вінчався ти в церкві?
— То було давно.
Витративши на відповідь неабияке зусилля, Вільсон на хвилину перестав розгойдуватись і затих. Потім у його збляклих очах знову з'явився отой вираз болісного здивування.
— Зазирни он до тієї шухляди, — сказав він, показуючи на свій стіл.
— До якої саме?
— Он до тієї.
Міхаліс висунув найближчу до нього шухляду. Там не було нічого, крім собачого повідка з нашийником — видно, дорогим, з доброї шкіри, оздобленої сріблом.
— Ти про це? — спитав Міхаліс, вийнявши поводок із шухляди. Вільсон кивнув, не зводячи з нього очей.
— Я знайшов його в неї вчора вдень. Вона почала мені щось плести, але я зразу відчув, що вона бреше.
— Стривай, стривай. Твоя жінка купила його?
— Воно лежало в неї на столику, загорнуте в тонкий папір.
