24 серпня,
17 година 40 хвилин
Орест Хома, котрий святкував День Незалежності зі своїми новими колегами з філії іноземної компанії мобільного зв’язку «Еріксон», не добув до кінця святкування і поспішив додому до Мар’яни. Цілий день він не знаходив собі місця. По-перше, не звик так надовго розлучатися з коханою. По-друге, спокою не давала думка: як там батько дівчини? Чи вдалося реалізувати задумане? Лише почувши по радіо, що Президент виголосив промову під час параду на Майдані і нічого страшного не сталося, він трохи заспокоївся. Молодий чоловік намагався зв’язатися з дівчиною по телефону, але нічого з того не вийшло. Мар’янин мобільний не відповідав, так само, як і домашній. Нарешті Орест не витримав і, вибачившись перед колегами, поїхав додому.
В міру того як маршрутне таксі наближалося до вулиці Кіквідзе, десь всередині у молодика зріла неясна тривога. Він не міг пояснити її джерело. Орест попросив зупинити таксі неподалік будинку Мар’яни і майже бігом рушив до під’їзду. Не чекаючи ліфту, котрий десь гримав угорі, він, немов на крилах, злетів на третій поверх. Руки чомусь дрижали, і він не зумів вставити ключа до замка. Спробував ще один раз. Але ключ не підходив. Орест здивовано глянув на двері. І хоч номер квартири був той же, дверей він теж не впізнав. Вони були іншими. Його охопила паніка. «Спокійно, - наказав він сам собі, - не панікуй, сядь і розберися в тому, що ж насправді сталося».
Він так і зробив, всівшись на східці прямо біля дверей квартири. Було очевидно, що нині в цій квартирі живуть чужі люди, які могли з’явитися в будь-який момент. Треба негайно звідси йти. Орест почав спускатися сходами на перший поверх. Назустріч йому йшла родина. Попереду простував хлопчик років шести з національним прапорцем у руках, далі слідувала старша дівчинка з двома кульками жовтого і блакитного кольору. За ними повагом рухався могутній чолов’яга, обіймаючи молоду жінку. Було видно, що він уже добре приклався до чарки. Хома розминувся з ними і, пройшовши вниз, вернувся трохи і став чекати. Родина зупинилася перед квартирою. Тією. Дружина витягла ключі, і родина зникли за дверима.
Хома вийшов у двір будинку, де росли гарні крислаті дерева, і всівся на лавочку. Треба було добре подумати і оцінити ситуацію, що склалася. Десь глибоко всередині Орест вже починав здогадуватися, що ж таке відбулося. Пояснення напрошувалось лише одне: Андрій Орос, перемістившись на десять років назад, зміг-таки знищити Раміреса і вберегти від загибелі Президента. Саме через це життя міліційного снайпера і життя його родини неминуче змінилося. З тієї точки біфуркації воно потекло іншим руслом. Зараз він, напевно, вже генерал міліції, тодішній Президент був людиною вдячною і мав би зробити все, щоб просунути снайпера по службі, надати йому гарне житло десь на Липках і забезпечити його родину.
- Де ти, Мар’яно? - застогнав Орест, стискаючи голову руками і розуміючи, що його щастю, можливо, наступає повний «гаплик». Якась нездоланна хвиля гострого горя захопила все єство чоловіка. І тому він не помітив, як на лавочку біля нього сіла якась дівчина з конспектом у руках.
- Вам погано? - запитала вона, допитливо і співчутливо зазираючи в обличчя Хоми.
- Погано, - несподівано для себе відповів Орест. - Дуже погано.
- Викликати швидку? - підвелася на ноги дівчина.
- Ні, ні! Швидка мені не допоможе, - прибрав руки від обличчя Орест. – Я, здається, щойно втратив дуже близьку мені людину.
- Зрозуміло, - мовила дівчина. - Вибачте, я піду, не буду вам надокучати.
- Не йдіть, будь ласка, - несподівано для самого себе раптом попрохав Хома, - мені не варто зараз лишатися одному. В мене просто душа рветься на частини. Так страшно важко, навіть дихати майже не можу. Можливо, ваше щире співчуття мене врятує.
- Добре, - абсолютно просто, природно і невимушено сказала дівчина, - я залишуся.
- Розкажіть мені про себе, може, мені стане легше.
- Я студентка Київського інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. За фахом - художник-оформлювач. Закінчила перший курс. Сьогодні поселилася у гуртожитку і почала готуватися до навчання на другому курсі. В гуртожитку майже нікого немає, але я приїхала раніше, хотіла відвідати парад. Зараз у приміщенні дуже душно, тому я й опинилася в цьому дворі. Он, за парканом, видніється наш гуртожиток. Моє ім’я Леся.
- А звідки ви?
- З Хмельницької області, південної її частини. Моє село зовсім неподалік Кам’янця-Подільського.
- Благословенна українська земля, дністровські субтропіки, - сказав Орест, відчуваючи що гостре відчуття втрати потихеньку відступає.
- Дійсно, у нас там дуже м’який клімат, - погодилася Леся, - Всі дороги між селами обсаджені волоськими горіхами і черешнями. Навесні найближчі гори на нашій річці Смотрич вкриваються суцільно квітучим дереном. Вони ніби горять на сонці. Через це їх називають Золотими горами. Так гарно, що хочеться сміятися і плакати одночасно.
Орест пильніше придивився до дівчини. Дуже просто і разом з тим зі смаком вбрана, на вузький і трохи зависокий лоб спадало густе пасмо світлого волосся, що просвічувало на сонці рудизною, неначе високоякісний бурштин. Ніс невеликий, абсолютно рівний, подекуди обсажений дрібним ластовинням. Рот можливо трохи завеликий, як на прийняті стандарти краси. Нижня губа теж дещо товстувата. Сірувато- блакитні очі на сонці загорялися золотом, що вказувало на золотаві вкраплення райдужної оболонки. Ніби всього і було занадто: від рудизни до рота, але все в комплексі витворювало доволі приємну картину. Не надто гарна, але таке обличчя не забудеш. Це не ті розписні біляві красуні, яких Голівуд ніби поставив на конвеєр. Такі обличчя ніколи не набридають саме через їхню неповну симетрію. Вона надає їм з роками тільки кращого вигляду, що вже саме по собі є рідкісним явищем. Крім того, з такими жінками, куди б не пішов, не треба брати з собою зброю для оборони. Вони виглядають як жінки-матері, жінки-дружини, а не як жінки-повії.
Все це промайнуло в його голові, поки він приглядався до дівчини. Та зашарілася і відвела погляд. Схоже, на неї справили враження яскраво-блакитні очі Ореста, магнетична сила котрих полягала у погляді, спрямованому ніби всередину душі.
- Я вже піду, - підвелася Леся з лавочки на якій вони сиділи.
- Мила дівчино, залиштеся, будь ласка, ще трохи. Мені вже стало легше, і я це пов’язую з вашою присутностю. Можливо, це Бог надіслав вас для того, щоб я сьогодні вижив. Поговоріть ще трохи зі мною.
- Вас кинула кохана? - співчутливо запитала дівчина ніжним голосом. - Вона не варта вас. Я б такого ніколи не зроб…
Дівчина запнулася і відвернулась.
- Ні, ні, вона не кидала мене, - заспокоїв студентку Орест.
- Ваша кохана померла? - очі дівчини округлилися, і Орест дійсно побачив ті золотаві цятки в їх райдужній оболонці, які сам собі домислив.
- Вона зникла. Раптом. Майже безслідно. Не думаю, що вона здатна була мене покинути, просто щось трапилося, і вона вимушена була кудись терміново виїхати.
- Думаю, вам треба звернутися до міліції. Що могло примусити вашу кохану раптово зникнути? Може її викрали? Вона була красива?
- Гарніших не буває.
- Мене батьки застерігали від того, щоб я комусь у Києві довіряла. Тут, кажуть, дуже поширена работоргівля. Молодих і гарних жінок викрадають для східних гаремів. Я навіть в якомусь журналі читала статтю, аж страшно стало: сотні київських красунь зникають щорічно безслідно. І міліція так і не знаходить жодної. Видно, вони в долі з цими бандитами. Тому звернення до правоохоронних органів нічого й не дасть. Треба самому проводити розслідування.
- А хто ваші батьки?
- Заробляють гроші в Швейцарії.
- Будівельники?
- Зовсім ні. Мій батько - менеджер з продажу нерухомості. Колись викладав французьку і англійську мови в школі. Мама не працює.
- І як це вони відпустили вас до Києва одну?
