- Самій закортіло, довелось повоювати з ними. Погодилися лише тому, що тут тітка живе, мамина сестра. Вона самотня і має двокімнатну квартиру. Але я не хочу з нею жити. Не тому, що вона погана людина, а просто не хочу заважати тітці влаштовувати своє особисте життя. Їй потрібно заміж, але вона вже стільки натерпілася від чоловіків, що, мабуть, так і залишиться назавжди одиначкою. Сумно.
- Дякую вам за допомогу і пораду. Завтра почну власне розслідування. Але доведеться проводити його в позаробочий час і у вихідні. У нас на фірмі з трудовою дисципліною дуже строго. Вибачте, я не представився. Орест.
- Дуже приємно. А де ви працюєте?
- У шведській фірмі «Еріксон».
- А вам секретарка не потрібна для проведення розслідування, раз ви так зайняті? Чи то, як тепер кажуть, помічник-референт?
- Я не маю права вас про таке прохати. Вам же потрібно готуватися до занять Початок же навчального року.
- Ні, ні, відверто кажучи, я приїхала раніше не тому. Я навіть не знаю чому. Раптом стало так нудно в селі. Душа рвалася кудись геть. Ніби якийсь поклик, чи то зовні, чи зсередини. Я й поїхала до Києва. І в гуртожитку не могла оце всидіти. Щось мене ніби вивело з нього і посадило на цю лавочку. А тепер уже, слава Богу, відпустило. Не проганяйте мене, я щиро хочу допомогти.
- Ну, добре.
- А ким ви працюєте у «Еріксоні»?
- Я подав їм один розроблений мною проект з технічного удосконалення мобільного зв’язку. Вони послали його на експертизу до Стокгольму, а там проект прийняли до подальшої розробки і впровадження. Хочуть, щоб я очолив науково-дослідний сектор у Мальме. Це місто на півдні Швеції. Але я відмовився, тоді мене зарахували до регіональної філії компанії у Києві.
- Ви володієте шведською?
- Ні, лише англійською. Але цього достатньо. У Швеції майже всі нею розмовляють.
- А чому ви відмовилися? Ви патріот чи здуру?
Орест вперше за останні години засміявся.
- Звичайно, що від великого розуму. Хотів бути разом з Мар’яною, не розлучатися з нею ні на один день. І більше ніяких прихованих мотивів.
Леся серйозно подивилася на Ореста, ніби вивчаючи його.
- Ви заради кохання до жінки пожертвували своєю кар’єрою? Нині це рідкісне явище.
- Та навіщо мені та Швеція? Я і тут не пропаду. У професійному сенсі, звичайно.
- А скільки вам років?
- Тридцять.
- Я думала, ви молодший. Бо мені лише вісімнадцять.
- Не вживаю алкоголю, не палю, за жінками не упадаю, - засміявся Орест. - От і зберігся.
- А де ви живите?
- На даний час ніде. Жив у Мар’яни, але вона зникла, і тепер в її квартирі живуть інші люди.
- Тепер зрозуміло, - сплеснула руками Леся. - Вашу кохану викрали заради квартири. Вона жила там одна, без батьків?
- Одна.
- Все ясно, це мафія. І міліція разом з ними. Про це в Києві всі говорять. Тут їм подвійна вигода. Вашу дівчину вкрали і продали в гарем, а її квартиру оформили на інших людей і теж продали. Звертатися до міліції немає сенсу. Вона з викрадачами у змові. Необхідно проводити власне розслідування. Я вам допоможу.
- А ви не подумали, що це може бути небезпечним? Не хочу вплутувати вас в цю, можливо, трагічну історію.
- Я вже сама в неї вплуталася і не зможу себе почувати спокійно, поки ми не розплутаємо цей клубок. А де ви ночуватимете сьогодні?
- Я тільки но почав працювати у фірмі і поки що в мене грошей, як кіт наплакав. Тому не можу забитися до готелю. Піду подивлюся на салют, погуляю, а потім десь перекантуюся на лавці або на вокзалі.
- Ні, так не можна, - гаряче заперечила дівчина. - У моєї тітки кімната «гуляє». Раніше вона її здавала, гроші не зайві, квартплата постійно зростає. Але пожильці траплялись якісь не такі. То гроші поцуплять, то нап’ються, то ще щось. А ви мене запевнили, що не випиваєте і навіть не курите. Ідеальний квартирант! Тітці веселіше, та й гроші не завадять. Згоджуйтеся. Давайте, я вас просто зараз відведу до неї. Це зовсім недалеко. Документи маєте якісь?
- Ось, паспорт.
Студентка взяла паспорт Ореста до рук і почала його перегортати.
- Так ви зі Львова? У мене там друга тітка мешкає. Хмельницька область має подвійне тяжіння як до Києва, так і до Львова. От тітки за цим тяжінням і розподілилися між двома містами.
- Так, хмельничан у Львові багато. А от ви з вашою київською тіткою презентуєте інший полюс цього тяжіння.
- Називайте мене на ти, - запропонувала Леся. - Так зручніше.
- І ти мене теж називай на ти.
- Ні, я не зможу. Можливо, пізніше. Не примушуйте мене, будь ласка.
- Добре. Жаль мені тебе, Лесюню.
- Це чому ж?
- Ти така добра і наївна. Жива мішень для всілякого роду авантюристів і аферистів, котрими так і кишить Київ. Хіба ж можна так довіряти людям? Ти ж мене зовсім не знаєш. Може, я якийсь сексуальний маніяк чи серійний вбивця.
- Я зовсім не така наївна. В принципі, я дуже недовірлива до людей. І взагалі - одиначка. Мені добре самій.
- Чому ж тоді проявляєш ініціативу і бажаєш мені допомогти? Ні, вже допомогла.
- А ви б почули збоку те своє розпачливе: «Мар’яно!» Воно просто серце краяло.
- Та, можливо, я спеціально влаштував цей спектакль для вас.
- Ні, це був не спектакль. Ви перебували в такому стані, що про мою присутність і не підозрювали. Думаю, якби ви про це знали, то такого б вигуку не було. Ви, як на мене, також дуже стримана людина. Ви - одинак, як і я, чи не так?
- Мабуть, що так, - згодився Орест. - Вперше в житті з Мар’яною я не почувався самотнім. Дивно, але і з тобою так само не відчуваю себе самотнім.
Дівчина відвела погляд, нічого не відповівши. Знітившись, вона почала длубатися в сумочці, потім підвелася і запропонувала Орестові хвилинку зачекати. Витягла з сумочки мобільний телефон і набрала номер.
- Тьотю, - сказала вона, - хотіла б вам хвилин за 20 привести квартиранта. Можна? Добре.
Дівчина поклала мобільний до сумочки, застебнула її і повернулася до Ореста.
- Вона нас чекатиме. Пішли.
- А де це?
- Тітчин будинок знаходиться на вулиці Німанській. Вгору по Кіквідзе, і не доходячи до Бастіонної - ліворуч. Хвилин десять йти звідси, а може й менше.
Молодий чоловік і дівчина вийшли з двору і повільно, гуляючи, вирушили вулицею Кіквідзе в напрямку Печерського мосту. Щось трапилося з Хомою. Абсолютно невловиме і поки що неусвідомлене. Ніби відчуття трагічного завершення чогось і, разом з тим, початок народження чогось нового, світлого і прекрасного. Він мовчав, прислухаючись до власних відчуттів. Дівчина мовчки йша поряд. Обоє ніби не наважувались якимось словом сполошити це невловиме щось.
Нарешті вони дістались до рогу вулиці Німанської й зупинилися.
- Давайте, перш ніж я заведу вас до тітки, обміняємося номерами наших мобільних телефонів і обговоримо подальший план розслідування, - запропонувала Леся.
- Я не проти, - відповів Орест.
