могилах Українських Січових Стрільців і УГА, насамперед на таких історичних побойовищах, як гора Маківка чи гора Лисоня і по місцевих вояцьких цвинтарях, отже – в обмежених розмірах. Тепер уведено ще й культ символічних могил українських героїв: у кожному майже селі висипувано символічну могилу на пошану героям, біля якої в день першого листопада чи на Зелені Свята правлено панахиди, виголошувано патріотичні промови й співано патріотичні пісні, відзначаючи світлу пам'ять усіх поляглих за волю України борців. Завдяки цьому, культ героїв поширився на всі українські західні землі.
Таке вшановування пам'яті тих, котрі впали в боротьбі за волю рідної країни, патріотичні промови й пісні біля могил плекали патріотичні почування серед загалу українського населення. Висипування символічних могил, всупереч забороні польської влади та дуже часті зудари при тому з польською поліцією, яка намагалася розкопувати могили[185] й перешкоджати в посвяченні їх, або бодай усувати з них тризуби й тернові вінки, – заправляли маси в активному спротиві ворожій владі.
Особливого розголосу набула справа могили, висипаної на честь Біласа й Данилишина на тому місці, де їх спіймано. Польська поліція розкопала могилу, але молодь села Вериня та околиць висипала нову. При тому в могилу закопано бомбу й коли поліція вдруге почала розкопувати могилу, бомба вибухла й поранила тих, котрі розкопували. З того часу поліція не поспішала з розкопуванням могил для українських героїв.
Військовий вишкіл
У той час, коли Степан Бандера очолив ОУН на західньоукраїнських землях, посилилася теж і праця військової референтури. Записки „Архіву Сеника”, цитовані на Варшавському процесі[186], подають, що в днях 10-15 серпня 1933 року відбувся в Данціґу спеціяльний однотижневий курс для інструкторів військового вишколу членства ОУН на ЗУЗ. У цьому курсі взяло участь 13 заавансованих військовиків, членів ОУН. Безпосередньо після того в Берліні відбувся військовий курс для радіотелеграфістів, учасниками якого були теж члени ОУН із західньоукраїнських земель. Повернувшися з тих курсів на рідні землі, військовики ОУН зорганізували в різних місцевостях вишколи військових інструкторів, у тому десять вишколів з участю по 9 слухачів у кожному в самому Львові. Завданням тих інструкторів було вести систематичний військовий вишкіл, за можливістю, для всього членства ОУН у краю.
У 1934 році, коли розвиток політичної ситуації в Польщі вказував на можливість нової „пацифікації” на західньоукраїнських землях, Крайова Екзекутива ОУН розглянула на своєму засіданні[187] можливість і потребу організувати „зелені кадри”: на випадок посиленого польського терору проти українців, усі дещо розконспіровані члени ОУН повинні перейти в підпілля і створити повстанські загони, щоб таким способом зберегти себе перед польськими тортурами та одночасно повести організовану повстанську боротьбу проти польського окупанта, концентруючи через те всю увагу польської влади на повстанські загони ОУН. Арештування, що прийшли в половині 1934 року після вбивства міністра Пєрацкого, не дали змоги ці пляни реалізувати.
ОУН НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ І „ОРГАНІЧНИЙ” СЕКТОР
Неприхильна до ОУН тодішня українська преса різних політичних партій у своїх виступах проти націоналістів завжди протиставляла їхній діяльності т. зв. „органічну” працю, себто, працю в леґальних українських організаціях, товариствах та установах, і дорікала, що, мовляв, ОУН відтягає українську молодь від позитивної участи в тому „органічному” секторі. А тим часом якраз члени ОУН були рушійною силою в праці всіх майже леґальних українських культурно-освітніх, виховних і спортових організацій, хоч репрезентативні керівні посади в тих організаціях вони залишали, звичайно, не-членам ОУН, щоб не наражати цих організацій на переслідування з боку польської поліції та влади.
Для підсилення нашого твердження ми наведемо звіт із діяльности 30-х клітин Українського Студентського Товариства на західньоукраїнських землях за 1932-33 шкільний рік саме в тому „органічному” секторі.[188] В тих 30-х клітинах було зорганізовано 697 студентів; із них тільки приблизно половина була членами ОУН, але саме вони на 90°/о були виконавцями охопленої звітом праці в рамцях діяльности „Студентських Громад”, „Просвіти”, „Рідної Школи”, „Відродження”, „Соколів” і „Лугів” на старих статутах.[189]
За звітний час ці українські студенти виголосили доповідей – 921, улаштували спільних сходин із доповідями – 223, підготовили театральних вистав 206, відбули організаційних поїздок у терен – 484, підготовили святкових концертів-академій – 145, влаштували фестинів – 57, вечерниць, забав – 51, виголосили святкових промов – 76, провели люстрацій – 116, загальних зборів – 62, анкет – 14, фізичних вишколів – 13, керували діяльністю товариств – 27, вели гуртки для неграмотних – 79, заснували нові читальні „Просвіти” – 4, кружки „Рідної Школи” – 2, гнізд „Сокола” і „Лугу” – 6, спортових гуртків – 2, відділів „Відродження” – 6, інших товариств – 2, театральних гуртків – 5, хорових і музичних гуртків – 14, самоосвітніх гуртків – 22, ощадностевих – 8, спортових товариств – 10, інших гуртків – 2, культ.-освітніх курсів – 11, збірних лекцій „Рідної Школи” – 2, вели гуртки – 79, головами товариств були – 6, членами управ – 41, працювали при будові „Народніх Домів” – 99 днів.
І все це зроблено в той час, коли ті студенти вчилися, заробляли на свої студії і – дуже часто – були арештовані за революційну діяльність, що її вони вели як члени ОУН.
На окрему згадку при цьому заслуговує праця членів ОУН – Миколи Дужого, що був довгорічним секретарем Головної Управи матірного товариства „Просвіта” у Львові та душею всієї просвітянської роботи на західньоукраїнських землях, і Ярослава Старуха, ініціятора й організатора освітніх курсів молоді при читальнях „Просвіти” у Львівщині, що швидко поширилися по всьому краю і стали однією з найважливіших ділянок праці читалень „Просвіти”.
Крайова Екзекутива ОУН особливу увагу присвятила була теж спортово-виховним організаціям на західньоукраїнських землях. Тією ділянкою праці ОУН, у рамках леґальних спортових організацій, товариств і секцій, керував Ярослав Рак-”Мортик”, при співпраці інших членів ОУН, як Володимир Повзанюк, Володимир Левицький-”Ґерманік” та ін. З іні-ціятиви й силами ОУН в червні 1934 року почав виходити чи не перший український спортово-виховний тижневик „Готові”, що проіснував до вересня 1935 року, коли його закрила польська влада. Редактором перших 6 чисел цього тижневика був інж. Є. Врецьона, а після його ув'язнення, аж до закриття тижневика, популярна серед кіл ОУН Софія Мойсейович-”Мошко”, пізніша дружина Володимира Янева.
Щільна співпраця між; ОУН і „Пластом” проявлялася теж і в тому, що майже всі провідні члени ОУН були пластунами й скрізь по пластових куренях займали керівні пости. Тому, хоч формально жадного зв'язку між УВО-ОУН і „Пластом” ніколи не було, проте фактично саме членству УВО-ОУН „Пласт” завдячував свій буйний розвиток у двадцяті роки. Але коли польська влада розв'язала „Пласт”, то ОУН неприхильно поставилася до пляну продовжувати діяльність „Пласту” нелеґально. ОУН стала на становищі, що для загально-національної виховної праці молоді треба знаходити нові леґальні організаційні форми, а в підпіллі нелеґально повинна вести свою діяльність єдина ОУН. Коли ж гурт колишніх пластунів, об'єднавшись біля журналу „Вогні” (звідси й назва „вогнівці”), таки пробував продовжувати працю „Пласту” нелеґально, сепаруючи при тому „вогнівців” від усякої націоналістично-революційної діяльности, то відносини між ОУН і „вогнівцями” стали холодними, якщо не ворожими.
СПРАВА ІМПРЕЗИ „УКРАЇНСЬКА МОЛОДЬ ХРИСТОВІ”
Голосним відгомоном серед українського громадянства відбився був свого часу конфлікт ОУН з українсько-католицькими колами, які в рамцях „Католицької Акції” зорганізували були 7 травня 1933 року маніфестаційну імпрезу „Українська Молодь Христові”. КЕ ОУН неприхильно поставилася до тієї імпрези й доручила своїм членам та симпатикам не брати в ній участи. З того приводу проти ОУН піднялася була в неприхильній до націоналізму українській пресі кампанія із закидами, що, мовляв, українські націоналісти почали боротьбу проти католицької Церкви.
