А тим часом справа була в чому іншому й нічогісінько з ставленням ОУН до католицької Церкви чи релігії взагалі не мала. Вся справа полягала в політичному аспекті імпрези: організатори свята погоджувалися на те, щоб у почесній президії, перед якою мали дефілювати тисячі української молоді, сиділи також офіційні представники польської окупаційної влади та польського єпископату, проти чого запротестувала ОУН. Крайова Екзекутива ОУН висунула вимогу, щоб організатори імпрези в дипломатично чемній, але цілком рішучій формі відкинули пропозицію про присутність польських представників у почесній президії. При цьому КЕ ОУН обіцяла, що коли ця вимога буде сповнена, то мережа ОУН активно ввімкнеться в підготовку величного здвигу. Коли ж організатори імпрези відкинули вимогу КЕ ОУН і далі погоджувалися на офіційну присутність польських представників, ОУН висловилася проти імпрези.
Тільки політичні, а не будь-які релігійні, моменти були також причиною неприхильного тоді ставлення ОУН до станиславівського єпископа Григорія Хомишина: ОУН поборювала політичне становище цього єпископа, що його він з'ясував дуже виразно у своєму „Пастирському Листі” з 1932 року дослівно такими словами:
„Не Рада Амбасадорів, а Боже Провидіння поставило нас, частину українського народу, під власть польської держави і цьому зарядженню мусимо підчинитися... Хотяй би нас держава (польська) гнобила і переслідувала, то таки маємо завсіди і всюди зазначувати нашу льояльність”.[190]
Очевидно, таку пропаґанду принизливого угодовства серед українського громадянства ОУН повинна була рішуче й відверто поборювати, незалежно від того, хто її ширив.
ШКІЛЬНА АКЦІЯ В 1933 РОЦІ
Боротьбу за українське шкільництво і проти польщення українських шкіл на ЗУЗ[191] ведено ввесь час. Але як окрему ударну масову акцію, її зорганізовано й проведено в 1933 році. Концепцію такої акції обговорено і ухвалено на Берлінській Конференції ПУН-у з представниками КЕ в червні 1933 року, після чого конкретний плян дії укладено на засіданні Крайової Екзекутиви в половині червня того ж року і на окремій, спеціяльно для тієї мети скликаній, конференції повітових провідників Організації в липні 1933 р. На цій конференції, яка була поділена на кілька груп, подано докладні інструкції щодо проведення акції, метою якої було: а) не допустити, щоб окупант уже від народньої школи міг затруювати українські душі угодовством, примирливістю з станом панування поляків на ЗУЗ, б) звернути увагу українським дітям на стан поневолення, та в) впоювати в їхні душі любов до рідної мови й культури та ворожість до тих, хто їх нищить.
Реалізацію акції запляновано так: з початком шкільного року скрізь повинні бути розкидані в той самий час летючки ОУН з роз'ясненням справи, а шкільна молодь, навчена старшими членами ОУН, мала б відмовитися говорити польською мовою; понищити в школі польські державні емблеми й вимагати від учителів, щоб їх учили українською мовою й про Україну та щоб до українських шкіл повернулися українські вчителі, що їх масово перенесено на польські землі, а щоб польські вчителі забиралися до Польщі.
Шкільна акція була проведена надсподівано вдало й сколихнула всім українським громадянством, одночасно викликаючи голосний відгомін серед чужинців. У записках „Архіву Сеника”, цитованих на Варшавському процесі, подано, що в той час розкольпортовано 92 тисячі летючок (таємно надрукованих в друкарні „Час”-у у Львові) і 6 тисяч брошур, присвячених цій справі. Крім того, розліплювано й роздавано в кожній місцевості додаткові летючки, друковані на цикльостилі в кожній окрузі. Пам'ятного вересня 1933 року майже в кожному українському селі вночі повикидано з шкільних заль польські державні герби й портрети польських державних достойників. Вранці, коли до кляси прийшов учитель, один із малих школярів виголошував завчену промову, підтримувану одностайним криком усіх присутніх дітей з вимогою, щоб на українських землях українських дітей учив український учитель, українською мовою й про Україну. Заалярмовувана польськими вчителями польська поліція пробувала арештовувати шкільних дітей, але на їх захист часто ставали матері, б'ючи поліціянтів мітлами чи коцюбами, а це ще більш осмішувало представників польської влади. Для тисячів українських шкільних дітей такі події були пам'ятні на все їхнє дальше життя і творили першу лекцію активного спротиву окупантській ворожій владі.
Для документації наводимо уривки з поширюваних тоді летючок ОУН:
„Ви, молоді українці, виборюйте для себе рідну, справжню українську школу, в якій Вас учитиме щирий, кохаючий свою землю і нарід, учитель-українець. Школу, в якій учитимуть Вас любити свою рідну землю Україну, свій Український Нарід і шанувати своє славне минуле. Боріться за школу, з якої Ви вийдете справжніми синами свого народу й землі, борцями за кращу долю й волю. Не чекайте, щоб Вам хтось виборов власну українську школу, але самі ставайте до боротьби! Дружньо! Як один! Спільною лавою!
„Щоб Ваша боротьба була успішна, робіть ось що: В школі жадайте, щоб Вас учив учитель щирий українець, що любить Україну, а не поляк-зайда або хрунь. Жадайте науки українською мовою, а не мовою нашого ворога й грабіжника поляка. Коли поляк-учитель схоче, щоб Ви молилися по-польськи, Ви вперто моліться по-українськи, всі, як один! Коли поляк-учитель скаже, щоб Ви співали польських пісень, Ви вперто співайте тільки українських!
Жадайте, щоб учитель оповідав Вам про Україну, а не про Польщу! Нищте по шкільних бібліотеках усі книжки, в яких вихваляється Польщу! Нищте в школі портрети польських королів і панів! Зробіть собі українські синьо-жовті прапорці та'маршуйте через село, співайте українських пісень і кричіть: Ми хочемо української школи! Ми хочемо вчитися про Україну! Хай живе справжня українська школа! Геть з учителями- ляхами! Хочемо вчителів-українців! Геть з польськими школами!
„Не дайтеся, щоб із Вас вороги зробили яничарів! Не дайте, щоб ляхи обернули Вас у своїх покірних рабів! Ви маєте бути лицарями й борцями за волю України! Перед Вами велика, свята боротьба!”
Про те, чи була причина для таких алярмів до боротьби проти польщення українських дітей, може свідчити хоча б ця коротка нотатка з української газети:
„Ляхи силують українських дітей молитися мовою окупанта. Пишуть із Золочева: В золочівському повіті з новим шкільним роком почались нові практики з нашими молитвами, не зважаючи на виразне рішення Кураторії в цій справі, а саме: вчителі, заслонюючись розпорядженням повітової шкільної ради, наказують українським шкільним дітям молитися по-польськи й навіть кажуть їм переписувати собі польські молитви по кільканадцять разів, щоб їх наші діти скорше вивчили” [192]. Таку практику, щоб, з одного боку, для зовнішньої пропаґанди видавати розпорядження про право українських дітей молитися в школі своєю рідною мовою, а одночасно іншими розпорядженнями адміністраційної влади та внутрішніми політичними інструкціями для учителів:
— послідовно привчати всю українську шкільну дітвору навіть молитися по-польськи, – було застосовано поляками не тільки в одному золочівському повіті, а й пробувано робити це скрізь, на всіх українських землях, окупованих Польщею. І тому заклик ОУН, щоб активним спротивом не дозволити полякам повертати українських дітей у яничарів, не був аж ніяк „бомбастичною” фразою, але серйозною пересторогою перед грізною, наявною небезпекою.
Як виглядав хід шкільної акції, подамо за газетою „Український Націоналіст” опис двох із безлічі подібних випадків:
У селі Жидичин, пов. Луцьк, діти активно виступили проти польської школи. Вони зажадали української мови, української історії, українських пісень. Відмовлялися говорити по-польськи, рвали польські книжки, усунули „орли” (польські державні герби) й портрети польських державних достойників. До школи прийшла поліція, робила слідство, страшила тюрмою. Все таки діти не піддалися. Наслідком їхньої рішучої постави, з того часу науку ведуть виключно українською мовою.
В селі Синєвідсько Вижне, пов. Стрий, діти понищили в школі польські державні герби та портрети й зійшлися з синьо-жовтими прапорцями перед школу. Тут один із школярів, дванадцятирічний хлопчина, сказав до учнів, учителів і батьків, що зібралися біля школи, промову про причини й мету того шкільного страйку. Своє слово він закінчив так: „Ми хочемо вчитися по-українськи, про Україну, ми хочемо молитися в школі по-українськи. Чи ви, наші батьки, з нами в цій боротьбі, чи проти нас?”
Закликана поліція пробувала арештувати найактивніших школярів, але в обороні дітей виступили матері й побили поліціянтів. На допомогу місцевій поліції прибув відділ поліції з Стрия, який арештував певну
