Таким сміливим маневром, твердив перед поліцією Барановський, можна буде обманути організаційну мережу в Дрогобиччині й виявити всю правду про вбивство Голуфка. Пляну Барановського не виконано тому, що поліційний аґент Хшановський побоявся ризикувати своїм життям. Одначе сама диявольська пропозиція Барановського вказує на те, що він хотів помогти поліції знайти атентатників. Та це бажання не розвіювало підозріння проти Барановського, бо поліція ніяк не могла збагнути, чому „член Команди УВО”, за якого подавав себе її аґент, хапається аж таких трюків, як „приїзд Ярого”, а не знає, хто організував замах на Голуфка і хто виконав його.
Підозріння польської поліції супроти Барановського зростало в ході дальших подій, коли він не міг попередити її, ані пізніше вказати на виконавців нападів на поштові амбулянси в Трускавці, під Вірчою, Печеніжином, вбивства таємного поліційного аґента в Бориславі та низки інших бойових виступів ОУН. Врешті, коли згинув з рук бойовика комісар поліції Чеховський, зверхник Барановського на службі польської поліції, а донощик не міг навіть вказати на слід атентатника, поліція прийшла до висновку, що Барановський підісланий і тому пора з ним покінчити. Барановського ув'язнено і він, як згадано, з Мотикою став перед судом.
Під час процесу Р. Барановський запевняв суддів, що він щиро й вірно служив поліції й доносив їй про все, що знав. Свідок радник Казімєж Івахуф, який також був поліційним зверхником Барановського, свідчив у його користь, висловлюючи переконання, що донощик справді служив щиро і розкривав поліції все, що тільки міг знати про діяльність УВО-ОУН. Все таки польський суд засудив Романа Барановського на 10 років тюремного ув'язнення за... співучасть в убивстві Тадеуша Голуфка. Скоро після того Барановський-”Рибак”, а як поліційний працівник – „Завадзкі”, помер у тюрмі на сухоти 11 липня 1935 року.
Довідавшися з опису процесу про ганебну працю свого сина, батьки Романа Барановського оголосили в українській пресі таку заяву:
„Заявляємо оцим, що раз назавжди вирікаємося нашого сина Романа і не хочемо ні ми, ні наші діти мати з ним жадних взаємин, а то тому, що він через свою юдину роботу позбавив життя або здоров'я не одного українця. Його поступки негідні не то українця, але ніякої чесної людини. – Дорогів, 27 вересня 1933, Володимир і Мальвіна Барановські, разом з дітьми”.[216]
Заява КЕ ОУН у справі Романа Барановського
У зв'язку з процесом проти Романа Барановського Крайова Екзекутива ОУН на ЗУЗ оголосила в його справі окремий комунікат, опублікований у „Бюлетені КЕ ОУН на ЗУЗ” та в „Розбудові Нації” такого змісту:
„У зв'язку з самбірським процесом (проти Романа Барановського) доводимо до відома:
1. Рішенням Крайової Команди УВО в місяці червні 1929 р. виключено Романа Барановського з активу УВО тому, що він затратив ті моральні вартості, які члени УВО мусіли мати в своєму характері.[217] Тим самим з того часу не був Роман Барановський утаємничений в ніякі справи Організації й не брав ніякої участи ні в організуванні, ні в виконуванні ніяких актів чи акцій з доручення Організації.
2. До ОУН Роман Барановський ніколи не належав.
3. В місяці жовтні 1929 р. виринуло підозріння, що Роман Барановський має зв'язки з польською поліцією. Тоді перевірено ті факти, з яких випливало те підозріння, одначе вони не вистачали до випровадження остаточних консеквенцій – цебто виміру найвищої кари. Дальшому слідженню Романа Барановського перешкодив його побут за кордоном, а після його повороту до Краю – його арешт.
4. Інформації, які давав Роман Барановський польській поліції, були роблені ним як заключення на основі зовнішніх помічень і ознайомлення з деякими справами Організації (УВО) з давніших часів. Позатим – це видумки і брехні.
5. Так званий самбірський процес був влаштований польською владою на те, щоб підірвати довір'я українського громадянства до ОУН. Представники угодового табору в поборюванні революційного націоналістичного руху пішли шляхом, підсуненим польською владою, і прийняли за правдиві поліційні зізнання та насвітлення діяльности ОУН, подавані конфідентом і представниками польської поліції”.[218]
Остання замітка стосується того, що український угодовецький табір не тільки безкритично повторяв у своїй пресі всі твердження Барановського і польської поліції, як правдиві, а й видав окремим цикльостилевим виданням зізнання Р. Барановського про діяльність УВО-ОУН і поширював його поміж українським громадянством. Але цікавим є факт, що сама польська поліція перестала вірити в „інформації” Барановського і названих ним провідних членів УВО-ОУН не поставила перед суд на підставі тих його „зізнань”.
ЯЗВА ПРОВОКАЦІЇ ТА ОЦІНКА ЦЬОГО ЯВИЩА
Викриття юдиної роботи Романа Барановського на службі польської поліції проти українського революційного підпілля викликало потрясальне враження як серед членів УВО-ОУН, так і серед загалу українського громадянства. Що могло привести молоду українську людину, колишнього члена УВО, до такого морального падіння, до такої затрати не тільки національних почувань, а й відчуття людської гідности взагалі? Але українські опортуністичні політики підійшли до справи з цілком іншого боку: вони визнали, що справа Барановського дає їм добру нагоду компромітувати перед очима українського громадянства революційно-підпільну боротьбу поневоленого народу, ведену націоналістичними організаціями УВО й ОУН, компромітувати в самих підставах, саму концепцію тієї боротьби. В тогочасній українській опортуністичній пресі появилися моралізаторські статті, в яких, нав'язуючи до справи Романа Барановського, з'ясовувано кожне революційне підпілля як кубло ворожих провокаторів, а саму революційно-підпільну боротьбу, як таку, що нею в кожному випадку обов'язково керує ворог, проти якого та боротьба ведеться. Для ілюстрації цього наведемо уривки з однієї з таких статтей:[219]
„Ще ніколи український громадянин наших земель не мав нагоди бачити так виразно і в такій цинічній наготі всієї, до досконалости доведеної, новітньої техніки боротьби з підземними організаціями. Та ще ніколи той сам громадянин не мав нагоди переконатися, у яке безвихідне трясовиння зіпсуття докотилася українська підземна організація, яка неподільно й беззастережно опанувала душі і серця української молоді.
„Самбірський процес розкрив небувалий в історії всіх революційних рухів факт паралічу революційної конспірації з допомогою двадцятилітніх конфідентів. Бо разом з двома обвинуваченими процес розкрив уже п'ять прізвищ ґімназистів або студентів університету, які з однаковою легкістю робили „революцію”, як і віддавалися на послуги поліції. Маємо повне право припускати, що при іншій тактиці оборони, яка чомусь не вважала за відповідне потягнути за язик свідків, високих поліційних достойників, звільнених до того від урядової тайни, – можна було довідатися тих прізвищ ще більше.[220]
„Ми вже згадували, що вважаємо за природне явище те, що в ОУН розпаношилися конфіденти. ОУН, як революційна організація, не могла бути вийнятою з-під права, під яке підпадають усі того роду організації. Могутня нелеґальна партія російських соціялістів-революціонерів була попросту опанована (царською поліцією) „охраною”. Можна було сказати, що охрана командувала партією. Що найменше кожний третій соціяліст-революціонер був конфідентом охрани, яка з допомогою тих конфідентів кермувала майже всіми виступами партії...
„Все це історичні факти. І тому не потрібно дивуватися, чому в нас не мав би бути можливий Барановський, коли деінде і при подібних умовах можливий був Азеф і Маліновскій.[221] Усяке здивування й обурення тут не поможуть. Громадянство, а в першу чергу молодь, повинні докладно зрозуміти, що революцію не можна зробити за всяку ціну, хоч би при допомозі ґімназистів. І що до революції треба людей не лише готових до посвяти і з почуттям ризика, але перш усього треба характерів. Що, врешті, цього всього замало, коли все це не побудоване на непохитній, глибокій моралі...
„Рух, якого завданням було захопити і відновити все громадянське життя, отрясти з нього зневіру й апатію, перетворити біль у постійне зусилля, став монополем одиниць, що скрились за анонімність і
