революційну недосяжність, пішов на послуги сил, про які не можна було ніколи сказати, де кінчаться власні, а починаються чужі. І – довів до втечі від громадської праці, поглибив зневіру ще більше, створив у політичному житті дикі поля, на яких бушують вовчі інстинкти і всевладно царить пайдократія (панування дітей).
„Нація котиться до катастрофи. І скочують її не лише інспіратори атентатів а ля Голуфко, але й анонімові автори летючок і бюлетенів, масово поширюваних поміж молоддю, особливо сільською”.
В такому оце стилі й у такому напрямку українські опортуністичні політики повели напади на українське націоналістичне підпілля, бо вважали, що треба використати нагоду компромітувати український революційний рух.
Серед політичне дозрілого громадянства не може бути двох різних думок щодо моральної оцінки аґентурного служіння ворожій поліції і щільно з цим пов'язаного провокаторства: це – поза всяким сумнівом – явище гидке, наскрізь неморальне і негідне не лиш революціонера, але взагалі кожної шануючої себе людини. А тому й виявлення кожного окремого випадку провокації й служіння ворожій поліції викликає серед загалу громадянства обридження до даної одиниці й пригноблення через свідомість того, що людина спроможна морально так низько впасти. Не може бути також сумніву, що ті явища пов'язані з боротьбою кожного революційного підпілля.
Одначе, для аналогії сказати б, немає теж двох різних думок щодо того, що масова масакра людей, вояків і цивільних, тисячі калік та руйнування не лише промислових об'єктів, а й мешкальних домів, шкіл і церков, що їх приносить зі собою кожна війна, є також явищами глибоко потрясальними, глибоко трагічними і жалюгідними. А проте, жадна об'єктивно думаюча людина не стане засуджувати й відкидати війну в обороні волі й існування нації. Бо всі жертви і спустошення є конечним лихом: жахливим, якщо розглядати й розцінювати його як само про себе, але – дрібним, якщо порівняти його з тим безмежним лихом, яке приходить, коли загрожена нація відкине війну як засіб оборони своєї волі та свого існування і без спротиву підкориться жорстокому займанцеві.
Явища „конечного лиха” має теж кожна революційно-підпільна боротьба і одним із них є – явище провокацій й зради. Це лихо треба безоглядно поборювати, але ніколи шляхом ліквідації самої підпільно- революційної боротьби. Бо ж таке „лікування” було б цілком подібне до „лікування”, наприклад, сухіт людини через... фізичну ліквідацію цієї самої людини.
Одначе, чи справді служба ворожій поліції та провокаторство зв'язані тільки з революційно- підпільною боротьбою? Чи справді зникнуть ті явища, якщо не стане революційно-підпільної боротьби? Безперечно, що перед обличчям революційної боротьби ворог стає особливо аґресивним і безоглядним у стосуванні засобів поборювання підпільників-революціонерів, свідомий того, що саме така боротьба несе для нього загладу. Коли поневолений народ мовчки кориться і не мислить про жодний активний спротив окупантові його землі, коли й тіні немає такого організованого спротиву, то й для чого ворог має скріплювати свою чуйність та розсилати своїх розвідників і провокаторів? Для цього немає потреби у ворога й тоді, коли поневолений народ має свої організації і бореться за свої права, але організації є суворо леґальні і боротьбу веде виключно в рамцях того, на що погоджується й дозволяє окупант. Бо ж тоді окупаційна влада знає про все докладно від самих тих організацій, які звітують про кожний свій крок і про кожний свій задум окупаційній владі, згідно з її вимогами, проголошеними як „леґальні закони”.
Твердження, нібито підпільно-революційна боротьба поневоленого народу сприяє породженню запроданців, вислужників окупантові й провокаторів, – абсолютно неправильне й необґрунтоване справжнім станом. Про це повчає нас давне минуле. Наприклад, найвідданіший окупантові та найбезоглядніший супроти власного народу запроданець-перевертень періоду козацького повстання під проводом Богдана Хмельницького – Ярема Вишневецький, вийшов цілком не з середовища тогочасних українських повстанців, а якраз навпаки, з рядів найрішучіших противників тієї боротьби проти польського окупанта. А в нашій сучасності: польські комісари Чеховський і Білєвіч та польські таємні поліційні аґенти Гірний, Хімяк, Будний,[222] такі відомі в період польської окупації з політичних процесів, як особливо жорстокі переслідувачі всіх проявів українського національного життя, – походили з українського роду і виростали не в середовищі визнавців революційно-підпільної боротьби українського народу, а в середовищі противників такої боротьби. А директор української ґімназії у Львові Бабій, що без вагань видавав у руки польської поліції кожного „нельояльного супроти польської влади” українського ґімназиста? Хіба ж це не той Бабій, українець, але запеклий ворог підпільно-революційної боротьби українського народу проти польського окупанта, намовляв до служіння польській поліції донощицтвом на своїх товаришів – молодих українських ґімназистів? І в ім'я правди, хоч вона дуже гірка, запитаємо: чи не було більше отаких Бабіїв якраз у середовищі українських „леґалістів”, противників революційного підпілля, які цілком свідомо й послідовно сприяли вирощуванню вислужників окупантові й провокаторів? Підпілля ніколи не вирощувало вислужників окупанта ні в себе, ні серед своїх партійно- політичних противників. Навпаки, революційне підпілля завжди і в морально-політичній ділянці, і на ділі безоглядно поборювало кожний вияв вислужництва ворогові й провокації. Але ж від підпільно-революційної організації не можна вимагати, щоб вона іммунізувала кожного свого члена проти евентуального морального заламання, щоб кожна людина, яка стала членом підпільно-революційної організації, обов'язково перетворилася в незламного, мов криця, твердого, та з кришталевим характером революціонера. Людина є істотою нерозгаданою, і немає жадного мірила, яким можна б було зміряти, точно визначити й перевірити її моральну міць, немає теж засобів, що ними можна було б формувати духовість людини точнісінько такою, а не інакшою. Коли між 12 апостолами Христа виріс один Юда, то й неможливо запобігти тому, щоб десь між тисячами членів підпільно-революційної організації не появився політичний Юда.
І саме так, як жадна нормальна людина не ставить твердження, що краще б було, коли б Христос не виступив із своєю наукою, бо тоді не було б Юди, і не стане винуватити християнства в тому, що воно „неодмінно” виростило Юду, – так само не повинно бути здорово думаючої людини, яка запевняла б своє громадянство, що було б краще, щоб не було в нього підпільно-революційної боротьби за своє визволення, бо тоді не буде провокаторів та агентів ворожої поліції, та звинувачувань революційного підпілля в вирощуванні провокаторів і вислужників ворогові.
Як ми уже згадали, ОУН і морально, й активно завжди поборювала провокацію та вислужництво ворожій поліції. Одначе цікавим є, що ті самі, хто звинувачував ОУН у тому, що нібито вона сприяє вирощуванню провокаторів і поліційних донощиків, – ті самі українські політичні діячі з найбільшим галасом завжди підносили лицемірний „протест”, як лише ОУН карала котрогось виявленого провокатора чи донощика. Значить, вони цілком не бажали винищення тих неморальних проявів, якими є провокаторство і донощицтво на службі ворога, а навпаки, вони брали в оборону провокаторів і донощиків та домагалися для них безкарности. Тому й увесь галас із приводу розкриття провокаторської роботи Романа Барановського українські партійні діячі зчинили виключно з метою компромітувати ОУН як свого політичного противника.
Мета, що її поставили перед собою ті партійні політики, зчиняючи галас про „просякнення ОУН провокаторами”, примусила їх теж перекручувати або бодай тенденційно насвітлювати окремі факти.
І так, наприклад, хоч сам Р. Барановський на процесі цілком виразно заявив, що на службу до польської поліції він пішов щойно після того, коли Революційний Трибунал УВО осудив його і викинув з лав УВО, себто, від червня 1929 року, та що від початку того ж року він уже не був членом УВО, а членом ОУН взагалі ніколи не був, і хоч цей факт підкреслив теж в офіційному комунікаті Провід ОУН, то в українській опортуністичній пресі далі вперто повторювано, як факт, вигадку Барановського, яку він подавав польській поліції, щоб підбити собі ціну, а саме, що в час служби для поліції він нібито був одночасно членом Крайової Команди УВО та Крайової Екзекутиви ОУН. В аспекті такого перекручування фактів, з метою компромітувати українське революційне підпілля, згадана преса повторювала також іншу неправду, а саме, що посла Голуфка і поліційного комісара Чеховського вбито нібито з ініціятиви й під керівництвом Романа Барановського, дарма, що Барановський до тих двох атентатів не мав жадного стосунку. Навпаки, він ніяк не міг довідатися, хто з бойовиків ОУН убив Голуфка і Чеховського, а через те попав у підозріння польської влади, що він насправді не „нурець” польської поліції в українському підпіллі, а „нурець” того ж підпілля в польській поліції. За те він був суджений польським судом.
Отож, Романа Барановського ніяк не можна порівнювати з Азефом, який, бувши аґентом царської поліції, був одночасно справжнім керівником бойового реферату підпільної російської партії соціял- революціонером, чи з Маліновскім, який був аґентом царської поліції і заразом офіційним представником
