Харчука – по 8 років, Е. Апонюка, Б. Шпура та Гричанюка – по 7 років, Г. Березюка – на 6 років, Войцєховського – 2 роки тюремного ув'язнення.
ВИСТУПИ ПРОТИ ПОЛЬСЬКИХ ПОГРОМНИКІВ
У зв'язку з львівським процесом проти членів КЕ ОУН вліті 1936 року, польська преса висунула твердження, що поліції вдалося нарешті завдати смертельного удару Організації Українських Націоналістів. Припинення офіційним проводом ОУН на ЗУЗ всяких зовнішніх виступів ще підсилювало те переконання поляків. Це додало відваги польському шовіністичному шумовинню й воно вирішило підплатитися українському населенню у Львові. Бойового духу додавали польській шовіністичній молоді її легкі „перемоги” під час довготривалих погромів над жидами, що їх влаштували польські студенти.
[Безпосереднім приводом до протиукраїнських виступів було подразнення викликане серед поляків українськими демонстраціями з нагоди подій у Карпатській Україні і нападом боївки ОУН на польську поліцію в Гаях.]
2 листопада 1938 року на окремому студентському вічу в залях львівського університету польські студенти (а було їх у Львові понад 5 тисяч) прийняли постанову не допускати українських студентів на виклади в університеті й політехніці та знищити українські вивіски на українських крамницях і установах Львова. Після закінчення віча багатотисячна юрба польських студентів вирушила групами на місто, щоб нищити вивіски українських установ, а при тому плюндрувати українські крамниці.
Одначе, тут їх зустріла дошкульна несподіванка з боку українців, які дали напасникам гідну відсіч. Та відсіч була зорганізована під проводом Романа Шухевича згадуваним „середовищем Академічного Дому”, тобто, українським націоналістичним студентством. Сам „Академічний Дім”, після кількакратного використання його як інтернату для українських богословів, був пізніше, в 1937 році, знову переданий для вжитку студентів. Але центром тодішньої діяльности українського студентства у Львові стала студентська харчівня на розі вулиць Міцкевича і Зємялковського, де містилися теж різні організації українських студентів.
Погромницькі пляни польських студентів заздалегідь стали відомі українському студентству, яке зразу приспупило до зорганізування належної відсічі. Керівництво тією акцією, як сказано, перебрав Роман Шухевич, а працівник текстильної фірми „Полотно” Омелян Грабець зорганізував групу львівських „батярів” українського походження, які опісля дуже добре справилися із завданням – під час нападу польських студентів на український „Академічний Дім”. Проникаючи в гущу польських напасників, вони „оперували” серед них ножами, вдаряючи в спини. У висліді такої „операції” кількох польських студентів забрано до шпиталю, де, як були поголоски, дехто із них помер.
За короткий час зорганізовано кілька інших боївок, які одержали призначені їм об'єкти оборони. Коли ж вістка про напади польських студентів дійшла до українського робітництва у Львові, воно масово ввімкнулося в активну дію. Отож, юрбу польських погромників зустріла прикра несподіванка вже за кілька кроків від університету. Коли вони вийшли на вулицю й кинулися демолювати „Українську Гостинницю”, приміщення „Української Преси”, український банк і станицю українського „Маслосоюзу”, що містилися при вулиці Костюшка, – то в той час із вікон тих усіх установ посипалися на голови погромників каміння, а навіть револьверові постріли. Полилася кров, польських погромників охопив страх і вони кинулися втікати. Врятувала їх поліція, яка наскочила на українських оборонців, та, арештувавши їх, відвела до в'язниці. Очевидно, що з польських напасників нікого не арештовано, навпаки, поліція дала їм змогу з-поза своїх плечей вибивати камінням вікна в українських установах.
Таку саму разючу відсіч зустріли польські напасники по всіх інших українських установах. Невдалий наступ на український „Академічний Дім” кількох польських погромників оплатило своїм життям, а оборона дому „Просвіти” напроти міської ратуші перетворилася в регулярний кількагодинний бій, що його зліквідувала щойно поліція, яка заарештувала багатьох оборонців дому. Ув'язненими в той час українцями були переповнені не тільки камери, а й подвір'я всіх львівських в'язниць. Такий стан розбурхав прилюдну опінію й викликав інтервенцію в польського уряду, тому з Варшави прийшов наказ до польської поліції у Львові звільнити всіх ув'язнених українців.
Сутички українців з польським шовіністичним шумовинням продовжувалися кілька тижнів, набувши вигляду ніби поділених ролей: під вечір на вулиці Львова виходила юрба польських погромників, щоб під охороною поліції плюндрувати українські крамниці й установи, а коли цілком стемніло, тоді починали свою роботу українські боївки, масакрували поляків. І хоч вигляд знищених українських крамниць наповнював радістю польських погромників, то велика кількість побитих, а навіть убитих з-поміж них швидко відібрала польському шумовинню відвагу й охоту продовжувати небезпечну для дних „війну”.
Легку „перемогу” здобули польські шовіністи тільки в житловому будинку українських богословів, тому, що керівництво дому не хотіло прийняти української боївки, яка мала обороняти дім. Самих богословів під час нападу не було в будинку. Польські напасники легко вдерлися до будинку й по-варварськи його знищили, зламавши при тому хрест і порізавши ножами образ Богоматері. Але й ця „перемога” повернулася проти поляків. Саме в той час у Львові випадково перебував японський кореспондент і ним пороблені знимки з поламаного хреста й порізаного образу Богоматері, з поясненням, що це зробили польські католицькі студенти з ненависти до католиків українців, – появилися в японській пресі та спричинили інтервенцію папи Пія XI в цій справі.
НА РОБІТНИЧОМУ ВІДТИНКУ
Економічна скрута і зростаюче безробіття в Польщі щораз більш актуалізували теж питання робітництва. Цю ділянку намагалися повністю опанувати комуністи, але революційний націоналізм і тут виступив до бою з комунарськими впливами, активно анґажуючись в організовану боротьбу робітництва за його права. Голосні робітничі страйки в 1930-их роках у Скільщині, Долинщині, на Лемківщині й Гуцульщині були організовані під впливами українських націоналістів, завдяки чому поєднювано в дії боротьбу за національні та за соціяльні права і тим поширювано та закріплювано націоналістичні впливи також серед найширших мас українського робітництва.
Коли в 1936 році у Львові вибух голосний страйк робітників, котрі працювали при каналах, який закінчився кривавими зударами з поліцією, то в страйковому комітеті був також один член ОУН – Юліян Петречко. Пов'язання ОУН із робітництвом у боротьбі за його соціяльні права закріплено й у Львові.
Свої контакти з українським робітництвом Юліян Петречко використав для пожвавлення праці українського робітничого товариства „Сила” й для опанування його націоналістичними впливами. У цій праці в „Силі” допомагали йому Степан Ніклевич, колишній референт Юнацтва у дрогобицькому повітовому проводі ОУН, В. Жданович і Николяк, а далі й низка інших членів ОУН. Завдяки їхній праці українське робітництво у Львові стало під прапори українського націоналізму.
Політичну настанову українського робітництва у Львові ілюструє хоча б така коротка нотатка в тодішній українській пресі: На з'їзд москвофільської „Руської Селянської Організації”, що відбувся у Львові (на початку 1937 р.), прийшов гурт українських робітників, щоб запротестувати проти деструктивної роботи москвофілів. Прийшло до сутички, після чого робітники відспівали „Ще не вмерла”. Поліція арештувала робітників Шияна, Садового, Баричка, Максимова, Павлика й Іванусу, списала протокол й опісля випустила їх на волю.[301]
Перехід українського робітництва у Львові під прапори українського революційного націоналізму особливо яскраво виявився в 1938 році, коли львівські українські робітники масово стали разом із українськими студентами-революціонерами, щоб у вуличних зударах дати відсіч польському шовіністичному шумовинню.
З ініціятиви Ю. Петречка та С. Ніклевича у вересні 1937 року при робітничому товаристві „Сила” відкрито перший Український Робітничий Народній Університет. У доповіді під час святкового відкриття цього університету Степан Ніклевич заявив, що українське робітництво стоїть і завжди стоятиме на позиціях
