апробати цією Командою постанови Конґресу про злиття всіх націоналістичних організацій, у тому й УВО, в єдину Організацію Українських Націоналістів, до ПУН-у кооптовано ще двох членів Головної Команди УВО: сотн. Омеляна-Сеника-”Грибівського” і сотн. Сидора Чучмана, а також Ярослава Барановського, як представника Крайової Команди УВО. Сотн. Р. Ярому передано керування референтурою зовнішніх зв'язків, Я. Барановському – референтуру зв'язку з Краєм, сотн. О. Сеникові – координацію референтур, архіви і нагляд над фінансовими справами закордонних частин ОУН. Сотн. С. Чучман став співпрацівником військової референтури. Головному судді Макареві Кушніреві („В. Богуш”, „Я. Дуб”) доручено керівництво чужомовними виданнями ОУН. Весною 1934 року членом ПУН-у став Іван Ґабрусевич-„Іртен”-„Джон”. Він перебрав- керівництво референтурою ідеологічного вишколу, що її вів д-р Ю. Вассиян, який уже раніше виїхав до Краю. У 1937 році покликано до ПУН-у д-ра Олега Кандибу-Ольжича — для керівництва новоутвореною референтурою культурно-освітньої праці; згодом його заступником став Орест Чемеринський-”Оршан”. В вересні 1938 р. прибули з Краю Ярослав Стецько й Олекса Гасин. Перший працював в ідеологічній ділянці, другий у Військовому Штабі ОУН.
Членом ПУН-у став теж ген. В. Курманович, заприсяжений член ОУН на Конференції в Берліні (червень 1933), який став, побіч ген. Капустянського, співкерівником референтури для військових справ.
Уповноваженими ПУН-у для керівництва працею ОУН на окремих теренах були: сотн. Р. Ярий – на Німеччину; інж. Євген Ляхович – на Великобрітанію, згодом на Америку; С. Давидович – на Великобританію (після виїзду інж. Є. Ляховича); Євген Онацький – на Італію; Василь Баранецький – на Фінляндію; сотн. Іван Ревюк-Бартович – на Литву; Андрій Федина – на Данціґ; Іван Шиманський – на Болгарію; д-р Олександер Хмельовський, а опісля д-р Михайло Мілько – на Манджурію; Олександер Бойків – на Францію; інж. Дм. Андрієвський – на Бельґію; сотн. Осип Твердовський – на Люксембурґ і сумежні терени Франції. З них членами ПУН були тільки сотн. Р. Ярий та інж. Дм. Андрієвський.
Особистими секретарями полк. Є Коновальця, як Голови ПУН-у, були (за чергою): Олександер Бойків, інж. Михайло Селешко, Олександер Сокіл і Орест Питляр і деякий час Михайло Турчманович.
Крайових провідників ОУН на ЗУЗ затверджував полк. Є. Коновалець на пропозицію Крайової Екзекутиви ОУН, передавану через референта зв'язку з Краєм при ПУН. Ця справа засадничо не йшла на розгляд цілого ПУН-у з конспіративних причин.
У праці ПУН і всієї Організації полк. Коновалець керувався засадами демократичности: він ніколи не накидав своєї волі ні окремим референтам, ні членам ПУН-у, але уважно вислуховував думки своїх співпрацівників і намагався приймати вирішення після того, коли воно було узгіднене з усіма, чи бодай більшістю членів ПУН-у. Лише справами ОУН на українських землях під большевицькою окупацією полк. Є. Коновалець займався сам і не втаємничував у них нікого з членів Проводу.
Форми діяльности закордонних клітин ОУН
Всі клітини ОУН в Европі, поза українськими землями і поза Польщею та СССР, уважалися за звичайні півлеґальні політичні організації, які майже відкрито вели свою діяльність. Даний Відділ охоплював усіх членів ОУН, що перебували в тій місцевості, де він існував, загальні збори Відділу ОУН обирали голову Відділу і на його пропозицію затверджували інших членів управи, сходини членів були загальні. Цей виразно неконспіративний характер Відділів ОУН віддзеркалює звідомлення ПУН-у ч. 2, надруковане в офіціозі „Розбудова Нації” за березень-квітень 1929 року:
”2. Відділи Організації Українських Націоналістів мають подавати для вміщення в „Розбудові Нації” дописи про діяльність – сходини реферати, демонстрації та ін.”
В „Звідомленні ПУН ч. 3.” („Розбудова Нації” за травень 1929) зазначалося:
„1. Провідникам теренів, Секретаріатам округ і держав та Управам Відділів ОУН доручається в найшвидшому часі наладнати організаційний апарат у своєму засязі діяння, згідно з постановами Устрою ОУН та подрібними вказівками поодиноких референтів Проводу. Зокрема належить припильнувати введення діло- і книговодства, зібрання членських заяв та їх висилки до затвердження Проводові, реґулярного висилання членських вкладок і місячних звітів Управ Відділів.
2. Управи Відділів ОУН мають влаштовувати щотижневі сходини членів для вислухання розпоряджень провідних органів ОУН і для зачитання рефератів”.
Отже, Відділи ОУН вели свою працю таким самим способом, що й усі інші політичні організації еміґраційної громади: явність членства, письмові звідомлення, заяви про вступлення в члени ОУН, реєстрація членів, протоколювання сходин, виборність управ Відділів, звітування про діяльність Відділу перед усім громадянством проголошенням у пресі.
Таку засаду неконспіративности стосовано деколи і до діяльности ПУН-у. Зразу після відбуття Конґресу його Президія подала до преси докладний звіт про хід нарад, опублікувала всі його постанови й подала поіменний склад ПУН-у.
Одначе, конфронтація теоретичних міркувань і плянувань з дійсністю швидко виявила, що й за умов свободи у західньому світі є неможливим, а принаймні недоцільним, стосувати в усіх країнах ті самі організаційні форми праці і що ті справи треба достосовувати до специфічних умов дотичної країни.
[Це насамперед незастосувальне до всіх таємних відділів Організації за кордонами України, що мали пряме відношення до революційної діяльности, зокрема до станиць УВО-ОУН в Данціґу, на Литві та в інших осередках. Також унаявлення діяльности ОУН не відповідало тодішнім політично-правним відносинам у закордонних державах, ані структурі існуючих тоді українських громадських організацій в Америці.]
Станиця УВО-ОУН в Данціґу[303]
Про важливу ролю осередку ОУН в Данціґу для діяльности Організації подаємо вибрані уривки з непублікованого до цього часу матеріялу керівника того осередку Андрія Федини, що знаходиться в організаційних архівах.
„Організаційний період праці на терені вільного міста Данціґу за час мойого побуту – пише А. Федина – був такий живий і многогранний, що він займе окреме місце в історії ОУН. Він дотепер ніде не був публікований тому, що я все ще уважаю, що були там події, які в міжнародній комбінації мають ще сьогодні свою вагу, та які ще сьогодні передчасно подавати до публічного відома. Рівнож були там застосовані в праці методи, з яких ще сьогодні може користати як Організація в Краю, так і її частини за кордоном...
В наслідок свого специфічного політичного положення Данціґ був в тому часі ближчий Львова, ніж Луцьк чи Варшава. Там перебували члени Організації, яким треба було якийсь час переховуватись, чи відпочити. Там жили короткими періодами члени, які після довгої тюрми потребували спокою і поправлення свого здоров'я, яких треба було відповідно примістити та з огляду на незнання мови ними заопікуватися. Жоден із них не попав в руки поліції, ані в дорозі до Данціґу, ані в повороті до Краю. До Данціґу приїжджали на організаційні зустрічі, і то не один раз, Бандера, Стецько, Янів, Колодзінський, Кордюк і ряд інших членів Крайового Проводу, а з другого боку Сціборський, Сеник, Мартинець і другі. Ні в одному випадку не було у них будь-яких труднощів з приводу зв'язку зі мною, чи іншими, тощо.
Через Данціґ переїжджала щасливо в один і другий бік група бійців на вишкіл у Східніх Прусах, або інша група на вишкіл з хорватськими усташами. В Данціґу відбувся військовий перевишкіл бувших старшин УГА під проводом генералів Курмановича і Капустянського. Ціла підготовча робота, зв'язана з приміщенням, харчуванням, підшуканням місця на вправи і т. п., взагалі з переведенням цього перевишколу, лежала на моїх плечах.[304] Мені невідомий ані один випадок, щоб котрийсь із курсантів був затриманий в дорозі, хоч було там понад 20 осіб.
Данціґ був часовим місцем побуту Сеника-Грибівського в часі, як він безпосередньо керував бойовим відділом ОУН. В найбільшій таємниці виїжджав він не один, а „більше разів до Краю і щасливо вертався назад. Він не був ані разу арештований. Я єдиний знав з обов'язку конспіративну кватиру під час його побуту у Львові. Через Данціґ переїжджали члени Організації, які одержували за посередництвом консульства
