УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ СУПРОТИ ФАШИЗМУ І ГІТЛЕРИЗМУ
Московські большевики та інші вороги України, а впарі з ними й українські опортуністичні партії намагалися причепити українському націоналізмові, особливо ж Організації Українських Націоналістів, ярлик „фашисти”, а згодом ще й „гітлерівці” – з метою принизити український націоналістичний рух і представити його як безкритичне наслідування чужих зразків, як пересаджування на український ґрунт чужих назадницьких політичних доктрин, і авторитарних організаційних форм.
Що це робили і роблять далі вороги України, то в тому немає нічого дивного. Аджеж ці вороги подекуди ще й досі намагаються заперечувати навіть саме існування української нації, мовляв, усе це „видумка” такої чи іншої чужої політичної потуги. Зате ж дуже жалюгідним явищем є те, що й українські політичні опортуністи не раз підспівують в один голос із ворогами України, називаючи український націоналістичний рух „фашистівським”, чи „гітлерівським”. Якщо ж уже мова про наслідування кимось з українців чужих зразків і прищеплювання на наш ґрунт чужих доктрин, то цей закид можна зробити тільки на адресу українських соціялістів всіх мастей і відтінків. Це ж вони виводять свої програми не з української духовости і традиції, а з вчення Маркса, Леніна, Плеханова, чи іншого чужинецького вчителя соціялізму.
А все ж таки цікаво, яке становище зайняла Організація Українських Націоналістів супроти фашизму й гітлеризму?
В час постання ОУН італійський фашизм під проводом Беніта Муссоліні мав уже за собою кілька років існування і діяльности, позначеної дуже серйозними досягненнями в політичній, економічній та соціяльній ділянках життя італійського народу. В критичні дні після першої світової війни фашистівський рух врятував Італію від комуністичної анархії, що почала була заливати країну. Перебравши в свої руки владу, фашизм запровадив лад і порядок, опанував важку повоєнну господарську кризу і привернув народнім масам патріотизм та дисципліну.
Ці наявні успіхи італійського фашизму привернули до нього увагу політиків, економістів та соціологів, а то й простих людей у всьому світі. Будучи не лише декляративно, але й на практиці безкомпромісовим ворогом комунізму та соціалізму, фашистівський рух здобув собі симпатію в їх противників. Комуністи та большевицька Москва визнали фашизм своїм смертельним ворогом. Аджеж якби не фашизм, то комуністи були б опанували Італію, і вже в перші повоєнні роки вона була б стала большевицькою випадовою базою для опанування Европи й Африки.
Не диво, що й серед українських націоналістів, безкомпромісових противників комуно-большевизму, італійський фашизм, як антикомуністичний рух, викликав симпатію, а як новий соціяльно-політичний та економічний рух – зацікавлення. Проте вони вважали його витвором чужого духа, непридатним для прищеплювання на український ґрунт.
ОУН чітко з'ясувала своє ставлення до фашизму, як ідеології, на сторінках свого офіціозу „Розбудови Нації” (ч. 8-9, за серпень-вересень 1929 р., стор. 262):
„У десятий рік після закінчення світової війни хто не чув про фашизм? Він притягає до себе увагу не тільки політиків, його противників, але й найшов широкий розголос, а навіть став модною назвою серед широкої публіки, хоч вона не завжди знає його суть. Ним стали цікавитися і люди науки; постали навіть інститути для вивчення фашизму. Про нього з'явилося вже немало спеціяльних публікацій різними мовами, крім української, в якій досі маємо тільки окремі статті про ті чи інші прояви.
„Тим часом і для нас далеко не зайвим є мати цілісну уяву, хочби тільки в стисло конспективнім огляді, цього нового й своєрідного політичного й соціяльно-економічного явища, бодай в основних його ідеологічних і практичних проявах.
„З надісланих праць даємо насамперед можність п. проф. О. Мицикові передати свої погляди про фашизм, який автор розглядає в процесі його розвитку – від початків до сьогоднішнього стану.
„Заразом зі свого боку підкреслюємо невмісність назви „фашизму”, якою охрестили український націоналізм його противники. Фашизм – це рух державного народу, це зроджена на соціяльнім підкладі течія, що змагалася за владу у власній державі. Український націоналізм – це рух національно-визвольний, завданням якого є боротьба за державність, до якої має повести найширші маси українського народу. А тому українського націоналізму не тільки-що не можна утотожнювати з італійським фашизмом, але навіть не можна до нього надто приподібнювати. Тим більше не можна приподібнювати українського націоналізму до тих соціяльно й політично реакційних течій інших державних народів, що їх охрещено рівнож „фашизмом”, назвою зрештою невідповідною, коли візьмемо хочби на увагу те, що сам Муссоліні сказав: „Я тверджу, що в чужині є неможливо наслідувати Фашизм, тому що є там інші історичні, географічні, господарські й моральні умовини”.
Цю останню глибоку різницю між італійським фашизмом і українським націоналізмом чітко підкреслено й у черговій статті про фашизм, пера Є. Онацького, вміщеній на сторінках „Розбудови Нації” (ч. 12, за грудень 1929 р.):
„Зміст тої ріжниці полягає в тім, що фашизм зродився і переводив цілу свою акцію з межах власної держави, в опозиції до власного уряду, на власній національній території, і мав на увазі не створення якоїсь нової Держави, але лише відмолодження, перетворення старої. Тим часом український національний рух має перед собою займанські уряди, не має ніякої національної держави й головні його представники перебувають навіть на чужій території. Вже сама ця ріжниця є настільки істотна, що вона потягає за собою цілу низку важливих відмін у тактиці і в діяльності відповідних угрупувань. Ця ріжниця ще більше поглибилася з того часу, як італійський Фашизм прийшов до влади й почав користуватися для своїх цілей державним апаратом, вживаючи тої зброї, якої так охоче вживали і вживають проти нас наші вороги, що володіють державним апаратом на наших землях. Більше того, ця типова зброя державних переможців у кожній горожанській війні зробилася для ліберальної преси цілого світу і для цілої низки псевдофашистівських урядів та організацій ніби найбільш характеристичною для фашизму, тим часом, як вона є типова і для большевизму, і для російського автократизму, і для польської „соціялістичної” пілсудчини”.
До тих ясних заяв треба додати ще факт, що ідеологія українського націоналізму – прийнята Організацією Українських Націоналістів за свою і покладена в основу її програми – оперта виключно на тисячолітній державницькій традиції українського народу. ОУН не з'явилась неждано, а постала через органічне об'єднання українських націоналістичних і революційно-визвольних організацій, які виникли в той час, коли фашизм був ще лише в пеленках і ніхто з українців ним не цікавився. З того всього ясно, що тільки неук, або злобний ворог чи політичний противник, який не гидує свідомим фальшуванням правди, може називати українських націоналістів „послідовниками фашизму”.
Ще більшою нісенітницею є твердження ворогів і противників українського націоналізму про те, що ідеологія і програма ОУН – це „копіювання німецького націонал-соціялізму”.
В час постання Організації Українських Націоналістів німецький націонал-соціялізм був ще лише дрібною, для українців майже зовсім невідомою партією, однією з багатьох інших. Гітлерівська партія починає привертати до себе увагу щойно в 1931 р., як замітніша нова політична сила Німеччини. В „Розбудові Нації” починають появлятися інформативні статті про гітлерівську партію щойно в 1932 р., отже аж на четвертому році існування і боротьби ОУН. Отже, закид на адресу ОУН про ідеологічно-політичне чи програмове наслідування гітлерівців – це очевидна нісенітниця. Такою ж самою нісенітницею є ворожі інсинуації про „політичне пов'язання” Проводу ОУН чи навіть усієї ОУН з гітлерівською партією.
У відповідь на згадані ворожі наклепи. Провід ОУН опублікував у „Розбудові Нації” (ч. 11-12. за листопад-грудень 1931 р.) таку заяву:
„Від хвилини, коли організований український націоналістичний табір зайняв відповідне місце в теперішній українській дійсності, як активний чинник боротьби українського народу за відновлення Самостійної Соборної Держави, почали проти нього завзяту й щодо способів неперебірливу акцію уряди, суспільність та преса тих держав, що окупували українські землі. Поруч із насильствами та нищенням українців на окупованих ними українських землях, окупанти почали вживати ще одного способу – провокації.
