Еміліяна Чеховського.
Якийсь другий перебіг через гостинець і почав дряпатися на протилежний шкарп на кладовищі. Раз обсунувся, бо було ковзько, та за другим разом видістався на цвинтарну алею. І зараз же зник. Ще лиш оглянувся за перехожими, а вони: всі три трамваярі поставали збентежені, нерішучі, не знаючи, що робити, до кого вдатися. Не кричали, лиш поволі почали підступати до чоловіка, що лежав на землі. Про того другого хіба забули. А він кількома швидкими кроками пробіг кладовище і кинувся через городи в напрямі Пел- чинської вулиці. О, це зовсім не легка дорога – сніг декуди по пояс, стежки нема, а гаятись не можна. Та на щастя ні живої душі не видно.
Та в Юрка вже друга думка: якнайшвидше віддалитися звідсіля. І мов олень скаче він великими кроками по глибокому снігу. Ще крок, ще два і він уже при Пелчинській вулиці, вже видно трамваєву зупинку. Міра вже жде. Допитливий погляд. „Щасливо, по всьому”. „Ні, це неможливо, я нічого не чула!” – „Бо тільки один постріл, а відгомін тут не долетить”. І знову дружній стиск руки. Вона перша його вітає, того щасливого молодого революціонера, що ось перейшов свій хресний вогонь. Відбирає від нього зброю, кашкет, тепер уже вона тим заопікується.
Але робота ще не скінчена. Ще Юрко мусить якнайскорше дістатися додому, їдуть трамваєм обоє, щасливі, радісні. Вівторок щасливий день. До поїзду ще п'ять хвилин часу. Міра купує білет і знову молодий блідий чоловік всувається в кутик сепаратки, – закрившись курткою, дрімає. Чи справді дрімає? На маленькій зупинці Павлів висів єдиний подорожній і польовими доріжками подався на схід.
– Де ж той Юрко подівся, що я його від рана не бачив? – питається батько доньки.
— Десь тут ходив, а потім сказав, що йде до свого товариша до Кривого.
— Але що так зранку захотілося йому йти у відвідини?
– Він десь зараз повинен бути, – відповідає дочка, а сама лиш ходить від вікна до вікна і щохвилини заглядає на годинник. Ах, як тяжко ждати, краще самому робити, ніж другого висилати. Живе, чи ні? Ці питання увесь час клубляться в дівочій голові.
В сінях хтось витирає взуття. То він, то напевно він. Скрипнули двері, в кухні стала струнка постать Юрка. Йому назустріч один довгий, допитливий погляд. Його очі сказали їй усе. Ще заки вспів щонебудь промовити, кинулась йому на шию і почала гаряче цілувати. За хвилинку сиділа вже при слухавках радіо- апарату і відбирала вістку:
„Сьогодні о годині 7.30 при вулиці Стрийській невідомий чоловік одним пострілом з пістоля замордував пана комісара Еміліяна Чеховського. Вбивство, правдоподібно, сталося на політичному підґрунті. Слідство ведеться. Подробиці покищо в таємниці”.
Польська поліція стала перед загадкою, що її довший час поліція не могла розв'язати. Доперва три роки пізніше вона з архівів Сеника[175] довідалася, що вбивником комісара Чеховського був Юрко Березинський. Та він уже тоді не жив. 30 листопада 1932 року він згинув смертю революціонера в Городку Ягайлонському”.
Так був підготований і виконаний один із найсправніших і ніколи не виявлених польською поліцією атентатів ОУН. Проведені польською поліцією масові арештування та енерґійне слідство закінчилося неуспіхом.
ЗМІНИ В КРАЙОВОМУ ПРОВОДІ ОУН
Наприкінці травня 1932 року Івана Ґабрусєвича-”Іртена” звільнено з слідчого ув'язнення і він незабаром виїхав нелеґально до Праги, щоб обговорити з полк. Коновальцем ситуацію і плян дальшої дії ОУН.
Одначе, беручи до уваги підірване здоров'я Ґабрусевича й те, що польська поліція, після слідства, почала підозрівати, що ОУН у Краю очолює „Іртен”, а тому дбайливо стежитиме за ним і всіма, з ким він зустрічатиметься, – полк. Коновалець запропонував Ґабрусевичеві залишитися за кордоном у складі ПУН-у, а на Крайового провідника на ЗУЗ покликати іншу особу. Цю пропозицію Ґабрусевич прийняв. На його наслідника передбачувався Степан Бандера, але він перебував у той час у слідчій тюрмі й важко було передбачити, чим закінчиться його ув'язнення. Тому на пропозицію Ґабрусевича призначено на пост Крайового провідника колишнього його заступника в референтурі юнацтва – Богдана Кордюка-”Діка”, що якраз тоді вийшов із в'язниці. Степана Бандеру призначено заступником Крайового провідника.
Кордюк зформував нову Крайову Екзекутиву в такому складі: Степан Бандера-”Баба” – заступник Крайового провідника і референт пропаганди; Зенон Коссак-”Конашевич” – організаційний, його заступник і після ув'язнення Коссака наступник на пості керівника організаційної референтури – Іван Малюца-”Крук”-”Чорний”; Володимир Янів-”Янкель” – референт політично-ідеологічних справ, його заступник і згодом наступник – Ярослав Стецько-”Карбович”; бойовим референтом залишився Роман Шухевич-”Дзвін”, фінансовим – о. Ярослав Чеме-ринський; військову референтуру перебрав, на місце Михайла Коло- Дзінського-”Кума”, що був арештований 17 січня 1932, а 10 червня засуджений на один рік тюрми, – Дмитро Грицай; референтом зв'язку з закордоном стала Анна Чемеринська-”Нуся”. Кордюк, як Крайовий провідник ОУН на ЗУЗ, вживав псевда „Новий”, але воно було відоме тільки членам ПУН; для крайового членства він був відомий під псевдами „Дік” або „Сніп”.
ПРАЗЬКА („ВІДЕНСЬКА”) КОНФЕРЕНЦІЯ В ЛИПНІ 1932[176]
На початку липня 1932 року в Празі відбулася Конференція ПУН і КЕ, в якій представниками від Крайової Екзекутиви були: Богдан Кордюк-”Новий”, Степан Бандера-”Баба”, Іван Малюца-”Крук” і Роман Шухевич-”Дзвін”.
Найважливішою темою нарад Конференції була справа остаточного впорядкування організаційних взаємовідносин ОУН – УВО. Власне, ця справа вже була вирішена в 1930 році, коли провід обидвох організацій перебрав сотн. Юліян Головінський. Але з пропаґандивних причин, під час „пацифікації”, вживання назви УВО на внутрішньо-українському та на зовнішньому відтинках вносило певну неясність чи сприяло деяким старим членам УВО відновлювати Українську Військову Організацію на ЗУЗ як самостійну одиницю. В цій справі Конференція прийняла таку постанову:[177]
„З метою створити якнайдогідніші умови для дальшого поширення революційної дії на ЗУЗ, УВО („Спілка”) підпорядковується Крайовій Екзекутиві ОУН на ЗУЗ. Бойові акції на ЗУЗ УВО провадить як референтура для військових справ при КЕ ОУН. Вона складається з бойового й кадрового ЕІДДІЛІВ, а на випадок потреби може творити свої підреферентури, наприклад, розвідки. Бойовий і кадровий референти входять у склад КЕ ОУН. У справах військово-технічних вони втримують безпосередній контакт із бойовим та військовим референтами ПУН”.
Цією постановою ще раз стверджено організаційну єдність УВО-ОУН і вияснено, що під назвою „УВО” треба розуміти бойову й військову референтури ОУН.
Конференція у Празі остаточно устійнила організаційну структуру КЕ ОУН і цілої ОУН на ЗУЗ, яка оформилася еволюційно, силою обставин, дещо інакше, ніж це зразу передбачали постанови Конґресу, який покликав до життя ОУН. Конференція затвердила існуючий фактичний стан. Додатково було вирішено покликати до дії також „контрольно-розвідочну” референтуру, завданням якої було вести, згідно з дорученнями, нагляд над окремими членами Організації та збирати різні інформації щодо різних представників ворожої влади і тих, хто з нею співпрацює.
Керівником новоствореної референтури при КЕ ОУН Кордюк-”Новий” призначив студента медицини Ярослава Макарушку, члена УВО, а його заступником студента техніки Олександра Пашкевича.
Конференцію у Празі було названо, для конспірації, „Віденською” і час її відбуття подано в офіційному, прилюдному повідомленні ПУН як червень 1932. Текст того офіційного повідомлення, опублікованого в „Розбудові Нації”, такий:
