ПЕРЕДНЄ СЛОВО
У 90-і роки кількість істориків, які звернулися до проблематики національно-визвольного руху в Україні 1917-1921 рр., стала вимірюватися сотнями. Масовий інтерес наукової громадськості до цих проблем цілком відповідав суспільним потребам. Адже історичний досвід національного державотворення початку XX ст. був практично забороненою темою в радянські часи. Тепер же він підлягав вивченню і осмисленню, щоб можна було винести уроки для сьогодення. Сучасна національна державність будується на радянському фундаменті, але з максимальним використанням демократичних традицій УНР і ЗУНР.
Масовий інтерес істориків до проблем 1917-1921 рр. призвів до дублювання найбільш популярних тем. З'явилося багато публікацій, які практично повторюють одна одну. Проте залишається важлива сфера, в якій практично відсутня конкуренція, – діяльність спецслужб. Безперечне лідерство в цій царині з 1994 року належить В.С.Сідаку. В руках у читача – останнє його дослідження, яке має підсумковий характер і охоплює всі аспекти досить специфічної теми. Автор зупиняється на зародженні органів державної безпеки в УНР періоду Центральної Ради, вивчає структуру та основні напрями діяльності спецслужб Української Держави Павла Скоропадського, детально аналізує роботу органів безпеки Директорії і специфіку функціонування розвідки та контррозвідки ЗУНР. Окремий розділ монографії присвячено особливостям діяльності спецслужб Державного центру УНР в екзилі.
Навіть побіжне ознайомлення із змістом монографії дає відповідь на причини відсутності конкуренції різних авторів у цій темі. Крім грунтовної загальноісторичної підготовки, її розробка потребує спеціальних знань, якими історики не володіють. Проте це завдання виявилося під силу В.С.Сідаку – кадровому військовому, генералу, організатору і ректору Академії Служби безпеки України, з-під пера котрого вийшло близько двох десятків публікацій з проблеми. Багато років він працював у тісному контакті з науковцями Інституту історії України, де вийшло друком кілька його брошур і грунтовна стаття в 'Українському історичному журналі', пов'язані з проблематикою відділу історії Української революції 1917-1921 рр. Отже, монографія є підсумком великої аналітичної роботи над першоджерелами, яких раніше не торкалася рука дослідника.
Монографія В.С.Сідака грунтується переважно на документах - використовуються матеріали близько трьох десятків архівних фондів, які вперше відкрилися тільки після 1991 р. Окремі з них, скажімо, Архіву Служби безпеки України, й досі мало доступні для істориків. Поряд з архівними використані деякі друковані матеріали, здебільшого відомчого характеру.
Автор прагнув опрацювати всю можливу інформацію перед тим, як написати цю книгу, і, можна стверджувати, досяг мети. Звичайно, в його дослідженні залишилися певні лакуни, але знайти суттєві додаткові джерела вже навряд чи вдасться. Не треба забувати, що українські держави, архіви яких досліджуються у книзі, швидко загинули. Разом з ними загинула або була спеціально знищена основна частина письмових матеріалів, які відбивали діяльність спецслужб.
У монографії досліджуються ключові питання діяльності органів безпеки – особливості державної політики в цій галузі, правове регулювання, форми, методи та 'механізми' їх роботи, кадровий склад. Найбільш важливим висновком, який випливає з усього змісту книги, є те, що національні спецслужби були і діяли на всіх напрямках. Це означає, що попри короткий період існування УНР, Українська Держава гетьмана П.Скоропадського і ЗУНР виявилися спроможними в умовах воєнної або напіввоєнної обстановки завзято вести боротьбу з розвідками і контррозвідками інших держав.
Переконаний, що книга В.С.Сідака викличе інтерес у широких читацьких колах.
Генерал-лейтенант Сідак Володимир Степанович - доктор історичних наук, кандидат юридичних наук, професор. Закінчив філологічний факультет Рівненського державного педiнституту. З 1970 р. на службі в органах державної безпеки. Пройшов шлях від молодшого оперативного працівника до заступника начальника управління. З 1988 року очолює спеціальні вищі заклади освіти; організатор і перший ректор Національної академії Служби безпеки України. Є автором понад 60 наукових праць, з яких близько 20 присвячені історії спеціальних служб України.
ПЕРЕДМОВА
'...Не всякий має дійсну здатність до справ розвідочно-розшукних; бо це є теж дар Божий - талант, який можна розвивати і довершати, але ні в якім разі не можна його вкоренити в чоловіка, який не народився з цим талантом; не можна вже на підставі того, як не можна по волі стати художником, поетом або скульптором.
Отже, коли хто не почуває в собі того святого вогню, про який зазначено вище, то будь він з найвищою освітою і значним службовим стажем, він не може бути корисним для розвідочно-розшукної організації і йому не місце в рядах тієї сім'ї, яка ідейно і безоглядно віддана любимій праці своїй'.
Начальник Інформбюро Генштабу Армії УНР полковник М.Красовський
Розвідка та контррозвідка... Серед різновидів людської діяльності немає інших, які б так завзято увінчувались ореолом таємничості. Остання зумовлена як об'єктивно-поважними, так і штучно-суб'єктивними причинами і за своїми соціальними наслідками часто була шкідливою, бо ставала, як правило, в кращому випадку предметом політичних спекуляцій, а в гіршому - зловживань владою та злочинів. Ось чому перше завдання кожного наукового дослідження діяльності спецслужб - розвіяти туман надмірної таємничості, сказати правду про роботу бійців таємного фронту, зробити її надбанням науковців та широкого кола читачів.
Інтерес до цієї проблеми ще більше зростає, коли мова заходить про історію національних спецслужб України, адже в літописі українського народу ця сторінка завжди була білою плямою. Білою, тому що для ідеологізованих, недемократичних систем це було дуже вигідно. Бо народ, що не знає своєї власної історії, стає іграшкою в руках політичних авантюристів, безпорадною чередою, яка, не вміючи боронити себе, приречено йде туди, куди жене її батіг пастуха. Заповнити цю білу пляму - відповідальне завдання науковця- історика. Головна мета монографії - довести, що український народ не лише творець шедеврів матеріальної та духовної культури, а що цей народ наполегливо й цілеспрямовано виборював свою незалежність, мужньо її відстоював, у тому числі й особливими, спеціальними засобами.
Об'єктом дослідження і є система спеціальних служб української національної державності 1917-1920 рр. та Державного Центру УНР в екзилі у 1921 р., різноманітні аспекти їх професійної діяльності в Україні та за її межами. На основі аналізу першоджерел та наукової літератури простежується процес їх становлення, розкриваються особливості функціонування як окремої важливої складової української державності. Мета автора - з'ясувати організаційний устрій, функції, форми, методи і напрямки діяльності спеціальних служб України періоду Центральної Ради, Української Держави Гетьмана П.Скоропадського, Директорії УНР, Західно-Української Народної Республіки, Державного Центру УНР в екзилі як специфічних державних інституцій.
У зв'язку з цим у праці здійснюється спроба спростувати думку, яка поширюється нерідко деякими політичними силами, про якусь 'природжену анархічність' української нації, розвіяти міф про 'бездержавність' українського народу, показати, що він був суб'єктом своєї державності в історії і спроможний не лише створювати основні гілки влади, а й формувати свої спецслужби та забезпечувати їх ефективне функціонування. Це вкрай важливо сьогодні, коли створюється правова демократична Українська держава.
З відомих причин всебічні спеціальні дослідження історії національних спецслужб у вітчизняній та зарубіжній літературі відсутні. І хоча останнім часом у пресі інколи з'являються деякі документи й мемуари -
