Так, саме позитивної. Бо лаятися легко. Наша сусідка, баба Ліда, не маючи жодної освіти, вміла скандалити так, що у нас, тоді ще школярів, роти відкривалися від захвату. І образність лайки, так само, як і гучність голосу, була тим більшою, чим дальшою ставала відстань до об’єкта, так би мовити, критики.
А от випадків такого ж гучного вихваляння ми чомусь не змогли пригадати. Та воно й зрозуміло. Хвалити значно складніше, ніж лаяти. Тут просто “сподобалось” не піде. Тут подавай конструктив, світогляд, порівняння, образи подавай, історичний, літературний чи культурологічний аналіз. А нема. Не володіють подібним арсеналом вітчизняні публіцисти. І у позитивні рецензії завбачливо не потикаються.
Щоправда, є у нас цілий сектор того, що умовно можна все-таки назвати позитивною критикою. Позичивши образ у київського письменника Володимира Арєнєва, скажемо так: прихильники цього напрямку використовують об’єкт рецензії точно так, як стриптизерки - жердину. Спираючись на твір, критики демонструють нам свою красу. Тут змагаються за правилами - хто більше незрозумілих культурологічних термінів знає, хто найдовший ланцюжок асоціацій, нібито навіяних твором, складе, хто вигадливішим буде у епітетах або алегоріях. У подібний спосіб в Україні заведено відгукуватися про видання визнаних авторитетів, особистих знайомих та закордонних авторів. Але від того рецензії не стають ані цікавішими, ані кориснішими.
Звичайно, ринок українських публіцистів повинен мати виключення з описаних нами стандартів. І ми чесно такі випадки шукали. Шукаємо й далі. Хто знає - відгукніться.
Ми уже бачимо мудру посмішку читача і чуємо вигук: “Ага, знову автори образилися на те, що їх розкритикували”. А от і не вгадали. Зараз ми виступаємо не як автори, а як роботодавці. Бо відродили і щодватижні видаємо на-гора газету “Друг читача”. Її передплачують у звичний для всіх спосіб, через каталог “Укрпошти”, а тому коло читачів - звичайні українські люди, більшість з яких живе у невеличких містечках та селах. Вони знаходяться далеко від мейнстриму літературної інформації. Цим людям потрібна корисна критика, тобто така, з якої можна зробити висновок - яку книжку вибрати. Так само, як і іншим, значно більш затусованим читачам. Бо, слава Богу, кількість книжок, виданих навіть українською мовою, виключає можливість бодай половину з них перечитати. І на наших критиків покладається функція перш за все первинного сортування книжок. Функція кваліфікованої дружньої рекомендації. І саме такої, дружньої рекомендації чомусь на українському ринку рецензій катма. Ми навіть не в змозі показати потенційним авторам зразки і сказати: “Роби так само”.
От і виходить, що лідерами у сучасній літературній критиці поки що виступають журнал “Афіша” та решта його глянцевих побратимів з читацького сектору “для тих, кому нєфіг дєлать”. При всій невибагливості літературних прийомів із рецензій на їхніх сторінках завжди зрозуміло, яку книжку варто брати з собою у відпустку, а яку треба напружитися і прочитати з міркувань престижу.
Наостанок хочеться висловити сподівання, що наші скромні думки стануть у нагоді якщо не критикам, то хоч би редакторам, і процитувати улюбленого вже Симона Петлюру. У статті “Критика чи деморалізація” він пише: “… журналістика… вимагає поважної допомоги і безсторонньої оцінки достоїнств і хиб.” І скажіть, що він не правий! Лишається тільки додати, що “поважної допомоги і безсторонньої оцінки достоїнств і хиб” вимагає також і решта української культури, яка не входить до місткого поняття “журналістика”.
Телекритика, www.telekritika.kiev.ua, 2004 р.
Parlez-vous Franсais?
“Як красиво ваші політики виступають на мітингах!” - сказав наш старовинний друг, який завітав до України 2004-го року на католицьке Різдво.
Він виписав собі через інтернет посвідчення міжнародного спостерігача і власним коштом приїхав допомагати нашій боротьбі. Глибоко розчулені таким проявом дружби і солідарності, ми все-таки рішуче не погодилися з його оцінкою ораторських талантів наших революціонерів.
“Ну як же ж? - не вгавав наш друг. - Ви подивіться, які характери! Який божевільний контраст - співуча мова та революційний азарт! Яка міміка!”
Ми замислилися. Справа в тому, що наш друг попри високу освіченість та політичну свідомість абсолютно не володіє українською. І його оцінки ораторського мистецтва Майдану виглядали - як би так це м’яко сформулювати - не зовсім адекватно.
Аж раптом… “Чорт забирай, - раптом подумали ми. - А може, в цьому і секрет?” І згадали один випадок з далекої своєї юності.
Сиділи ми якось у кафе за чаркою віскі і говорили, звісно, про дам. Коли раптом за сусіднім столом почули дзвінкий і ніжний голос. Чимось він вразив, настільки, що ми, не змовляючись, обернулися. Дівчина говорила французькою. Судячи з вимови, вона була щирою француженкою, і як усі вони, говорила дуже емоційно. Супутник явно розумів, що говорить дівчина, ми - явно ні. Однак і ми, й він щиро милувалися цим процесом. Ми навіть кинули віскі і зсунули стільці, аби не оглядатися, а сидіти зручно.
Дівчина була досить милою. Не красивою - а саме милою. А симпатичні гримаски, що супроводжували монолог, додавали обличчю неповторного шарму. Усе, про що говорила француженка, відразу відбивалося на її обличчі - на секунду воно ставало стривоженим, тоді здивованим, далі розквітало радісною посмішкою, і очі запалювалися, як два діаманти, потім губки стискалися в серйозну пичку, а згодом очі знову починали грайливо блищати. Усі ці почуття пробігали обличчям за якусь мить, заворожуючи спостерігача. Чимось воно нагадувало гру води на сонці або полум’я в каміні - те, від чого неможливо відірвати погляд.
І ми дружно не відривали своїх поглядів, аж поки французи не закінчили їсти. Ми навіть не подумали, що дівчина може неправильно витлумачити таку виняткову увагу з боку двох однакових дядьків. Слава Богу, вона була захоплена своєю розмовою і нам вдалося уникнути незручності.
На жаль, усе добре колись закінчується, і коли дівчина зникла за дверима, ми повернулися до свого віскі. Спочатку пили мовчки. Але згодом прокинувся письменницький інстинкт і зажадав пояснення. Що, власне, трапилося? Що нас так заворожило? Зовнішність? Ми роззирнулися навкруги. За столиками сиділо кілька наших співвітчизниць, і після ретельного вивчення ми дійшли висновку, що усі вони красивіші за француженку. Просто геть усі. Але чому тоді ми задивилися саме на неї? Парадокс.
Вся справа у французькій мові, вирішили ми. В усьому винувата наша бабуся - випускниця інституту шляхетних панянок. Вона з дитинства прищепила нам пієтет до французької. Вбити в наші голови граматику їй, щоправда, не вдалося, а от любов до цієї співучої, швидкої та злегка гортанної мови ми відчуваємо з дитинства. Мабуть, після української французька - наш фаворит.
Однак письменник зобов’язаний дивитися всередину речей, а не покладатися на перші висновки. І ми вирішили продовжити спостереження. По правді кажучи, за нашими жінками спостерігати складніше, вони спиною відчувають чоловічий погляд, і нам довелося замовити ще віскі - робота обіцяла затягнутися.
Спочатку нам не вдавалося як слід зосередитися. Тільки-но знаходиш блискучі жваві очі, починаєш прислухатися до ніжного голосу, як відразу занурюєшся у ціле море проблем - що на кому було вдягнено, хто що сказав і що подумав, у той час, як хтось третій дзвонив кудись там… Ну, ви, мабуть, добре уявляєте ці розмови - ніякого романтизму. Довелося замовити ще кави.
Не знаємо, скільки тривало б наше спостереження і скільки б нам довелося випити, якби наступної хвилини бармен не зробив музику трохи гучнішою.
І в цей момент - справжнє диво! - усе перетворилося, неначе хтось махнув чарівною паличкою. Усі жінки за столиками стали красунями! Ви не повірите. Ми теж не повірили, однак факт лишався фактом. Музика злегка приглушила розмови, не стало чути слів, а залишився лише тембр -дзвінкий, ніжний і чарівливий. А через відсутність інформації як такої, наш мозок почав сприймати винятково картинку - фантастичну зміну емоцій на жіночих обличчях, просто море і вогонь у супроводі райського щебету. Як у тропічному лісі. Боже, що то було за видовище! Жіночі очі змінювалися, як погода навесні, несли в собі неземну радість, світлий смуток, миттєву агресію, легку іронію - уся гама почуттів, що винайшло людство за довгу історію, тепер з легкістю пробігала по милих жіночих личках. Це був справжній рай. Ми відразу закохалися у всіх відвідувачок кафе без винятку.
