— Швидко ж вони впорались! — Мар’ян дивиться на Аліну, і серце йому стискається. Дівчина не звертає на нього уваги.
— Може, там нікого й не було, вони поникали-поникали, та й повернулися, облизня впіймавши. Варто було заради цього їхати чортові на роги, гроші розвозити.
— Маєш рацію. Глянь, Наталка побігла, аж спідниця замаяла. А ти куди?
— Піду трохи поблукаю, — Аліні хочеться побути самій, її втомлює товариство. — До вечері повернуся, отож я сьогодні вам не куховаритиму, хай хтось інший.
— Піти з тобою? — Мар’янові не хочеться відпускати Аліну, вона вабить його.
— Ні, не варто, — Аліна поспіхом звернула в ліс. — Знаєш, я інколи маю побути сама, я втомлююся від людей, вибач. Я просто хочу побути сама.
Аліна заглиблюється в ліс. Вона боїться, що Мар’ян піде за нею, тому поспішає. Власне, для не вельми товариської особи вона трималася напрочуд ґречно, навіть нікого не послала подалі — ну, майже нікого. Але вона втомилася. Втомилася від розмов, від необхідності тримати рівновагу і якось спілкуватися, втомилася від тривоги, що зачаїлась отут. Їй хочеться просто сісти десь осторонь і помовчати.
Аліна йде лісом. Тиша не хвилює її, як не хвилює її самотність. Ось плюскіт води — вона йде на той звук і опиняється на березі чи то великого струмка, чи маленької річки. Вода плине швидко і невтомно, піниться й блискотить. Аліна сідає на пісок і знімає взуття. Вода обпекла її ноги таким холодом, що дівчина аж задихнулася від несподіванки й болю.
— Холера! Яка ж ти холодна!
Та холодна вода таки зробила свою справу: ноги вже не втомлені й не болять. Аліна відсувається від води та лягає на пісок, перебираючи пальцями округлі камінці.
Аліну зачаровує блиск води, вона відчуває, що не хоче повертатися до того осоружного трикутного будинку, де повно порожніх кімнат, пилу і чужих речей. І тьмяних дзеркал, що бачили так багато.
10
Золтан прокинувся від холоду. Цікаво, куди поділися слуги, що не допильнували хазяйського каміна? Він підвів голову від купи рукописів, поцяткованих малюнками-ієрогліфами. Він таки добре вміє читати ці майже струхлявілі від часу тексти. Він зробив із них собі книгу, аби зручніше було читати, і старий циган Ані, що приблудився до замку і приніс йому це нове знання, тільки всміхнувся. Він не чекав, що Золтан сам щось зрозуміє з тих книжок, і так би воно й було, аби не Хенхенет. Вона прийшла якось вночі, відтоді Золтан зачинився у своїй кімнаті в башті, не впускаючи до себе навіть Мілену.
Золтан гортав папіруси старого Ані — не інакше як десь їх украв старий циганисько, то таки люд непевний, тягнуть усе, що де побачать. Золтан і сам до ладу не знає, чому дозволив Ані лишитися в замку. Той з’явився якось надвечір. Як він пройшов повз охорону, Золтан не подумав. Він не помічав таких дрібниць. Він взагалі мало що помічав навкруги, і батько частенько сварив його за це — сварив, та не дуже. Риси Золтана нагадували старому Алмошу риси тої єдиної жінки, яку він кохав і яку так рано втратив, — Ради, його Ради…
Золтан був схожий на неї, як викапаний, — ті самі чудові довгасті сині очі, темне — але не чорне — волосся, високий, гінкий стан і красива голова з високим чолом, примхливим малюнком повних уст і різьбленим носом. Алмош любив сина, єдиному з усіх своїх дітей пробачав усе: його відлюдкуватість, непоштивість до князівського звання — свого і його, Алмоша, заглибленість у себе та інші дивацтва. Достоту такою була Рада. І дивлячись на високе замислене чоло сина, на розліт його брів, на схилену над книжками постать, старий князь часто думав, що навіть проживи він ще стільки ж, скільки прожив, а й тоді не зрозуміє, які думки блукають у голові Золтана. Той був зовсім іншим. Він відверто нудився на балах та інших чоловічих посиденьках, він цурався буйних гулянок і полювань, не встрявав у сварки — хоча мало хто хотів із ним сваритися. Так само заглиблений у свої думки, він і під час двобою наче мимохіть зносив голову тому, хто зачепив його. Не хизуючись, навіть не помічаючи нічого й нікого, Золтан просто прибирав те, що заважало йому думати про щось своє.
Жінки гинули за Золтаном. Щоправда, вони не цікавили його. І ставалось нерідко, що якась сільська дівка, знемагаючи від кохання до господаря замку, топилася в мочарі, не витримавши його байдужого погляду. Та що сільські дівчата — навіть пані та панночки, один раз скуштувавши Золтанових вуст, ридма ридали за красенем-князенком, та він не помічав того. Заглиблений у якісь свої, нікому не відомі думки, він рідко зводив очі, аби роздивитись те, що відбувалося поряд з ним. Ночами він вдивлявся в небо, близькість небесних світил хвилювала його, підштовхувала його уяву — Золтан, син князя Алмоша, не бажав багатств чи військових перемог та інших суто чоловічих звитяг. Він прагнув Знання. А це було єдине, чого не міг дати йому старий Алмош.
Алмош не висватав Золтанові ні князівни, ні королівни. Знаючи чудний норов сина, він одружив його з простою дівкою, взятою до двору ще малою. Старий князь розсудив, що Золтанові поряд потрібен хтось, хто дбатиме про нього, а не гоноровита панна, яка й про себе не здатна подбати. Так Мілена, сирота, пригріта в замку Алмоша з милості в той рік, коли чума викосила стільки люду, що не було кому копати могил, Мілена, донька коваля, стала княгинею над цілим краєм. Але що їй було з того, коли Золтан не хотів помічати її? І ночами, пестячи його, Мілена знала: думки чоловіка блукають десь далеко, а де — вона зрозуміти не могла. Ні її сльози, ні її пестощі не зворушували Золтана.
А потім до замку прийшов старий циган Ані. Звідки він узявся, ніхто так і не дібрав, — наче з-під землі виріс, смаглявий, з темними недобрими очима, з прямим чорним волоссям, що сягало пліч, і хоч сивини у волоссі небагато, та й обличчя циганове не посічене зморшками, та все одно відразу стало знати, що він старий як світ. Щось таке було в його очах, в недобрій усмішці сухих вуст, від чого навіть дворові пси задкували, підібгавши хвости.
Тільки Золтанові до псів було байдуже. Як ото спраглий притьмом припадає до води, так Золтан слухав розповіді старого цигана про те, що той бачив, що знає, — а циган, здається, знав усе на світі — і про зірки, і про вітер. Золтан наче отримав до рук неймовірно цікаву книжку і гортав, гортав її ночами. Чому ночами? Бо циган вдень спав десь у підземеллі — Золтан не цікавився, чому той спить вдень, а не вночі, як всі добрі люди. Так само, як не було йому цікаво, що до замку дісталась якась пошесть і щодня ховають челядь. Золтан не бачив того, як не бачив і сліз Мілени, яка відчувала до Ані якусь незрозумілу відразу, а циган частенько слідкував за нею ласим поглядом налитих кров’ю очей.
А потім Ані дістав із своєї скрині ті листки, рясно поцятковані якимись знаками, — і, низько уклонившись, віддав їх Золтанові.
— Що це? — Золтанові пальці обережно торкнули старі листки. — Дивний якийсь папір…
— Не папір, а папірус, мій пане! — Ані тонко всміхнувся. — Там, звідки я родом, немає такого паперу, як оце тут, але є такий очерет, з серця якого видобувають папірус, обробляють його і тоді вже пишуть. А ці тексти, князю, я віддаю тобі — бо я вдячний тобі за те, що ти дозволив мені, старому, дожити свої останні дні спокійно, не знаючи голоду і страху.
Золтан зачаровано дивився на купу папірусів, згорнутих у тугі сувої. Як же це прочитати? Може, Ані знає? Циган усе знає, то такий… Ось тільки погляд його наче глузливий. Чи то здалося? Ат, яка різниця, нехай дивиться, як собі хоче, а ще краще — забирається геть, бо Золтанові кортить докласти рук до тих старих крихких листків. Від них віє такою давниною, що й Ані, мабуть, не знає, хто й коли написав їх. І Золтан поклав собі будь-що розібратися в тому, що там написано.
Ані вклонився і вислизнув із князевих покоїв, промайнув повз Мілену, що сиділа за гаптуванням біля каміна. Мілена навіть голови не повернула в його бік, та рука затремтіла і голка вп’ялася в палець, краплина крові впала на гаптування.
— Ви поранились, красна княгине! — Ані стрепенувся і припав до ніг Мілени, аж та відсахнулася, не в змозі стримати огиди, яку викликав у неї цей чоловік. — Хіба можна бути такою необережною? Кров — це життя, моя пані, не можна отак лити її.
— Це лише краплина, — роздратовано відказала Мілена. — Йди, куди йшов, і не чіпай мене.
