— Боже, яка смакота! — Ліка аж очі заплющила від насолоди. — Оресте, я вийду за тебе заміж.
Орест аж вдавився від несподіванки. Дівчата регочуть, Мар’ян теж. Орест почувається дурнем, і все через невгамовну Ліку. Оце наче вже звик до її вибриків, а вона щось новеньке придумає — і все, наша пісня гарна й нова, починаймо її знову.
Сиди собі, Оресте, печи раків.
— А… власне, за що така честь?
— Коли настане моя черга куховарити, ти одразу зрозумієш, — Ліка робить згорьовану пичку. — Маю надію, у нас на всіх вистачить активованого вугілля і таблеток від шлункових кольок?
— О, ні! — Віка весело стріпує різнокольоровим волоссям. — Якщо такі справи, то ми тебе до кухні на гарматний постріл не пустимо. Будеш на підхваті.
— Грішна, зовсім не вмію готувати і вчитися не хочу, отож шукаю собі чоловіка, що вміє, — Ліка регоче. — Не бійся, Оресте, я пожартувала. Твоя цнота лишиться при тобі.
Регіт розлягається порожнім будинком. Навіть Орест, що почервонів, як півонія, регоче, не здатний стриматись. Уявив собі, як красуня Ліка ганяється за ним у білій сукні з флердоранжем, з букетом троянд, а він тікає від неї, у блискучих черевиках, циліндрі і фракові старого фасону, з велетенською хризантемою в петлиці, а дві довгі поли метляються за вітром — так швидко він біжить. Орестові так смішно від тієї уявної картини, що він регоче голосніше за всіх, тільки очі його, зустрівшись із поглядом Ліки, пронизливі й пристрасні, і від того в Ліки стискається в грудях і солодко млоїть передчуття чогось… чогось такого, чого давно хотілося. А хотілося їй відчути, як цілується Орест Страдомський, а він завжди ходив університетом такий серйозний, заглиблений у свої думки, або сидів у бібліотеці, не помічаючи нікого й нічого, щось там клацав у своєму ноутбукові, а вона частенько сідала за сусідній стіл, брала книжку і вдавала, що читає, а сама милувалася на його чіткий профіль, гарні руки з довгими пальцями, уявляла, як би обіймала його шию, плечі — а він жодного разу навіть голови не повернув у її бік. Втішало лише те, що вона не була винятком. Так само він поводився і з іншими шукачками його уваги. А тепер все змінилося, тепер все буде по- іншому.
— Цікаво, де наша прима-балерина? — Віка стурбовано дивиться у вікно, за яким вже темніє. — Як подалася кудись ще вдень, так і по ній.
— Ага, до речі! — Мар’ян запитливо глянув на Ореста. — Як вам сьогодні повелося? Бо ми втрапили у такі нетрі, що там лише одна хата і ніякого тобі фольклору. Хіба ти не знав, що тут села стоять порожні?
— Уявлення не мав, але в Поляні нам не поталанило: нікого немає, хати поруйнувалися — пустка, — Орестові неприємно згадувати про сьогоднішній невдалий похід. — Може, завтра поталанить більше. Мене турбує відсутність Семенець. Мареку, якщо вона найближчим часом не прийде, нам доведеться йти її шукати.
— Не мала баба клопоту… — Рита ретельно намазує бісквіт варенням. — Ці бісквіти трохи сухуваті. Власне, чого чекати від продуктів з таким довгим терміном зберігання? Самі тобі консерванти. Так я оце кажу: прийде наше золото, ніде не дінеться, хоч би й хотіли. Десь сидить, викльовує собі печінку. Хоче, аби її пошукали, припросили, — не треба цього робити, вона саме цього й чекає, аби знову зчинити істерику.
— Але вже вечір, а її досі десь чортяка носить, — Ліка теж відщипує бісквіт. — Маєш рацію, трохи сухуваті, та це не від консервантів, а просто так невдало спечені, та якщо намазати варенням, їсти можна. Оресте, може, справді пошукати її?
— От іще! — Рита гидливо кривиться. — За запахом знайдете. Та кажу вам: саме цього вона й прагне.
— Рито, якщо з нею щось трапиться, в Ореста буде купа неприємностей, — Віка теж береться до варення. — Чи ти не розумієш?
— Не подумала, вибач, Оресте, — Рита відставляє набік чашку з недопитим чаєм. — То ходімо пошукаємо ту поторочу. Тільки всі разом.
— Рита має рацію, тільки всі разом, — Віка підводиться. — Ходімо просто зараз, потім посуд помиємо.
Аліна відчуває, що їй зимно:
— Треба щось на себе накинути, бо там вже, мабуть, холодно. Ходімо, доки не стемніло зовсім. Тільки треба захопити ліхтарики.
Хол яскраво освітлений. Віка добряче попоралася тут, прибираючи: журнали купкою лежать на одному із столиків, зайвих речей не видно, підлога й килим чисті — ні пилинки, у крісла теж можна сідати, не ризикуючи померти від нападу астми.
— Віко, ти трудоголік, — Ліка захоплено озирається. — Як це тобі вдалося?
— Звичка, — Віка безтурботно змахнула рукою. — А ще дуже моторошно було від усіх тих речей, розкиданих журналів та іншого. Так, наче мерці тут-таки й досі, просто ми їх чомусь не бачимо.
Наталка здригнулася та уважно подивилася на Віку. Вони піднімаються сходами, інстинктивно притискаючись одне до одного, тиша гнітить їх, а Наталці страшно. Ось велике дзеркало на поверсі, майже на всю стіну, і Наталка силоміць примушує себе поглянути в нього — тільки їх відбиває старе скло, дбайливо натерте до блиску хазяйновитою Вікою.
— Рито, перенесімо твої речі на наш поверх, — Віка рушає далі сходами. — Чого тобі сидіти там самій?
Рита підтюпцем кинулася слідом. Вона так змучилася від страху там, в порожній кімнаті, та знала: після того, що сталося, її нізащо не приймуть до товариства. Але трапилося диво: колюча, агресивна й дратівлива Віка, від одного вигляду якої Риту кидало в холодний піт, сама запросила її до гурту, і ніхто не заперечив.
Похапцем збираючи свої речі, Рита відчула, що сльози ось-ось бризнуть з її очей.
— Ти… Віко, дякую, — Рита ковтає сльози. — Я…
— Нема про що говорити, — Віка з-під лоба глянула на Риту. — Припини скиглити.
— Я не…
— Скиглиш, — Віка підхоплює Ритину сумку. — Не плюйся отрутою направо й наліво, і все буде тихо- мирно. Марек зробив свій вибір, просто прийми це і не зачіпай Аліну. Вона нормальна, сама ж бачиш! А ти поводилась як навіжена. Нам Каті не досить?
— Атож…
— Ходімо. Нема чого баритися.
Рита підтюпцем побігла за Вікою, радіючи з того, що її прийняли до гурту, пробачили її поведінку і не нагадують про той сором, якого вона зазнала, сперечаючись із Сабриною через Марека. Від однієї згадки про вчорашній вечір у Рити спалахують щоки.
На цю подорож Рита покладала великі сподівання. Вже ж не на Катю задивиться Марек, та й Віка не в його стилі, Ліку Рита відкинула одразу, кілька разів спостерігши її полювання на Ореста, Сабрину ж і взагалі не розглядала як варіант для Марека. Та саме Сабрину обрав Мар’ян, і Рита зрозуміла це раніше, ніж він сам. І серце її перетворилося на суцільну рану, яка боліла і ятрилася.
— Нема чого западати на Марека, — Віка припалює цигарку, чекаючи, доки Рита доплентається слідом. — Теж мені, велике щастя! Рито, не кисни, ти собі ще такого знайдеш! Ось повернемось, запрошу тебе до нас на посиденьки — в Ігоря частенько збирається купа хлопців з машинобудівного, і серед них є класні. Не такі, як мій Ігор, але класні, чесне слово! А Марек… Рито, це маячня! Просто на філологічному якщо й трапляються хлопці, то якісь наче недороблені, макоцвітні, як не при своїх, невдахи або ледарі. Марек від них відрізняється, от наші курки до нього й липнуть. А насправді на світі повно класних хлопців, які, до речі, не мають аж стільки тарганів у макітрі, як ото в Марека. Ходімо, бо наші там чогось галасують.
Внизу справді розпалювалася сварка — принаймні дівчатам так спершу здалося. От тільки незрозуміло було, хто з ким там може сваритися. Вигулькнувши з-за рогу, дівчата аж вклякли.
Катя Семенець, брудна, розпашіла від люті, верещить щось незрозуміле, розмахуючи руками як божевільна, а Орест із Мар’яном намагаються відтіснити її до сходів.
— Що тут відбувається? — Віка здивовано витріщилася на мальовничу групу. — Звідки вона прибовталась отака?
— Трясця знає, де її носила лиха година, — Ліка нервово засміялася. — Краще б вона відстала від поїзда, чесне слово. Оце ми вже зовсім були зібралися на пошуки, аж на тобі: намалювалася! Те, що вона
