— Якщо ти хочеш зайти, то ось візьми ключа.
Голос прозвучав так несподівано, що Орест різко обернувся, а дівчата вереснули з переляку. До них підійшов чоловік. Він ще не старий, вдягнений у світлу полотняну сорочку і такі самі штани, босий, обличчя його смагляве, густа борода спадає на груди — не сива, а якась наче попелом притрушена, погляд — уважний і розумний. Хтозна, скільки йому років, може бути і сорок, і вісімдесят. Є такий вид людей, що час до них торкається обережно.
— Хто ви? — Орест має щось сказати, а нерви напружені до краю.
— Мене звати Семен, Семен Титус. Я тутешній. Бачу, капличкою цікавитесь, то заходьте, подивіться.
— То ви нам відчините? — Рита полегшено зітхає. Це — не привид, це — жива людина.
Титус іде до дверей. Замок м’яко клацнув, і двері відчинилися. Ніякого рипіння, завіси добре змащені. Орест тільки здивовано хитає головою. Він заходить досередини, за ним ідуть Віка і Рита.
— Катю, а ви?…
— Не хочу, — Катине обличчя зле і вперте. — Нізащо не піду туди!
— Тобі й не треба, — Семен Титус суворо супить брови. — Ти й сама знаєш, що не зможеш зайти.
Орест усе те пропускає повз вуха. Навколо муровані стіни, позолочені свічники, в яких теплим світлом горять свічки, — багато їх тут, запах воску, ладану і ще чогось, від чого йде обертом голова і хочеться дивитися й дивитися на вогники, що освітлюють ікони та фрески, на яких апостоли Петро й Симон та архангел Гавриїл. І квіти — живі, свіжі лілеї і троянди, червоні, рожеві, білі. Звідки тут взялися ці квіти? І чому саме ці святі зображені на стінах?
— Дивна тут компанія, еге ж? — Семен Титус підсміюється. — Маєте рацію, пане студенте, компанія дивна, але саме така як треба. То що б вам дати, раз ви вже тут? Ага, ось. Саме для вас.
Орест бачить невеличкий визолочений столик, оточений вазами з трояндами. На столику височіє стос великих книжок. Навіть здаля видно, що то старовинні фоліанти — що за тексти ховають їхні палітурки, які таємниці? Орест розуміється на таких речах, аби оцінити вік цих книжок і їхню наукову вартість. Він знає, що оце зараз натрапив на скарб, якому ціни немає, — невідомі науці писемні пам’ятки, та ще й в такому прекрасному стані збережені! Не Євангелія, не житія святих, а історія, справжня історія, рукописні літописи, свідчення очевидців, відповіді на питання лежать отут, оправлені в шкіру зі срібними викладками. І Семен подає йому один із цих неймовірних скарбів.
— А чи ви впевнені, що я можу це взяти? — Орест нестямиться від щастя. — У вас не буде неприємностей? Адже цим текстам ціни нема, їм місце не тут, а…
А цій книзі вже час — тому ви тут. Ви маєте прочитати її, а далі справа за вами, — Семен суворо дивиться в очі Ореста. — Беріть і йдіть звідси. І ніколи не повертайтесь на це місце.
— А хто ви? — Рита простягає руку і обережно торкається до плеча чоловіка, наче хоче таки пересвідчитись, що він справжній. — І чому ви тут сам-один?
— Я тут не один. Нас троє. А ти, дівчино, маєш перемогти свій темний бік, бо біда тобі буде, коли темний бік переможе тебе. Йдіть. Їм не хочеться йти. Орестові здається, що він оце чи не вперше відтоді, як приїхав у ці гори, почувається в цілковитій безпеці, спокійно і впевнено, — так, наче прибув додому з далекої дороги.
Риті чомусь хочеться плакати, і вона, ткнувшись кирпатим носом у плече нового знайомого, тихенько схлипнула — їй пригадалася раптом мати, а оцей чоловік здався до болю знайомим, і Риті чомусь страшенно соромно згадувати, як вона злостилася і чинила недобре… Шкарубка рука легенько погладила її коси.
— Не плач, дитино, все тепер буде добре.
Віка озирається по стінах, намагаючись втримати сльози.
Вона давно вже розучилася плакати — не хотіла тішити тим матір та брата.
— Рито, чого ти ревеш?
— Нехай, — Семен дивиться їй просто в очі, і Віка завмирає, непролиті сльози печуть їй душу. — В кожного свій хрест, дитино, смиренно неси свій — а вони свій нестимуть. Хтозна, чий важчий…
Віка чомусь знає, що він говорить це їй, що він якимось чином знає все і про неї, і про Риту, і взагалі… Але як?
Стіни каплиці тремтять і пливуть, і полум’я від сотні свічок зливається у якийсь вихор, і той вихор несе їх на теплій спині, і так від того весело і легко, і, здається, все зрозуміло — що було, і є, і що буде, і спокійно від того, бо відомо також, чому так, і що спочатку було слово, і слово було у Бога, і слово було Бог…
14
Вони майже бігли дорогою через ліс. Сонячний день померк, жах штовхає їх у спини, сковує думки, і лишається тільки одне — тікати, тікати якомога далі, аби опинитися десь у безпеці, де немає спорожнілих сірих хаток, смердючих колодязів, цвинтарної тиші і трупів з розірваним горлом. І білі ромашки в траві здаються несправжніми, і сонце, що осяває навколишні гори, насмішкувато шкіриться з неба, і ліс причаївся, наче звір перед стрибком, і кам’яниста дорога робиться чимдалі крутішою, та вони мовчки йдуть вперед. Дзвіночок на рюкзаку Ліки жалібно дзенькав, аж поки Ліка не відірвала його і не запхала до кишені.
— Та хай би собі дзвенів, все ж не так моторошно, як оця тиша, — Аліна потягла ланцюжок із кишені подруги, і дзвіночок весело зблиснув у її долоні. Вона втерла чоло і хильнула води: — Чому ми так біжимо? Що б там не було, вдень воно не з’явиться.
— Що ти маєш на увазі? — Мар’ян спинився і взяв у неї з рук пляшку. — Я доп’ю, в рюкзаку ще є дві пляшки. Що ти маєш на увазі, коли кажеш про те, що начебто з’являється вночі, а не вдень?
— Мареку, доки ми вдаватимемо, що нічого не відбувається?
— Аліна сердито обводить товариство очима. — Тут діється щось дуже дивне!
— Про що ти? — Ліка нервово стріпнула волоссям. — Я не розумію…
— А я вважаю, що розумієш. І всі ми розуміємо, та оскільки все це не вкладається в нашу звичну картину світу, то воліємо шукати якісь нелогічні пояснення, але «природні», ніж прийняти хоч і неприродне, але таке, що само собою випливає з логіки речей і подій.
— То просвіти нас, — Мар’ян всідається на камінь біля узбіччя. — Сідаймо ось тут і поговоримо. Все одно бігли, як хорти, аж змокли. Нумо, Алінко, розкажи нам про неприродне.
— Глузуєш?
— Що ти, кохана, як я можу? Їхні погляди зустрілися. Отак просто це виявилося — і сказати, і почути. Все стало на свої місця, і пальці їх сплелися. — І що тепер? — Аліна трохи налякана і знічена. — Що тепер?
— Нічого особливого. Повернемося додому і поберемося, — Мар’ян торкається губами її пальців. — Я ні з чим тебе не квапитиму, та обіцяю: буду дбати про тебе і захищати, як велить закон і Бог. Якщо ти на це пристаєш, то оце наші заручини, Ліка з Наталкою свідки.
— Але…
— Так чи ні? Я не дам тобі часу на роздуми, бо ти почнеш колупатися в пам’яті, згадувати різні жахи, і зрештою тобі здасться, що ти не заслуговуєш на щастя чи я не заслуговую тебе. Тому питаю зараз: ти вийдеш за мене?
— Так.
— А я вже боялася, що ти зараз впореш чергову дурницю, — Наталка всміхнулася, наче сонце з-за хмари визирнуло. — І якщо тут у нас заручини, то я маю дещо для вас обох.
Зблиснув ланцюжок, запалахкотіли на світлі камінці каблучок — сині та червоні.
— Мій дідусь дарує вам обом ці каблучки і своє благословення, — Наталка простягає подарунок, її смаглява запилена долонька, яку вона квапливо витерла об джинси, трохи тремтить. — А ми з Лікою будемо свідками і охоче погуляємо на весіллі.
— Твій дідусь? — Ліка здивовано зводить брівки. — А звідки він знав?…
— Знав. Він багато що знає, мій дідусь. Він дав мені їх і сказав: це не тобі, та коли настане час, ти
