наблизитись… Де її носить, хто б мені сказав? Такий дощ періщить.
— Вона прийде, — супиться Наталка. — Вона прийде, але ми не впустимо її.
— Як це? — Орест знічений і збитий з пантелику. — Як не пустимо? Ми не можемо. Визнаю, вона неприємна, але вона студентка, я відповідаю за неї, зрештою, вона поскаржиться…
— Оресте, припини, — тихо просить Аліна. — Те, що прийде, буде вже не Катя.
Аліна сказала те, що кожен з них уже зрозумів, та не хотів зізнатися в цьому. Й ось тепер це сказано. І назад дороги нема.
— Отже, ми тут у пастці? — Віка втомлено сідає на сходи.
— Боюсь, що так, — Наталка сумно дивиться на друзів. — Ми тут у пастці — доки не зрозуміємо, як нам з неї вибратись.
— Цебто як? — Орест ще нічого не зрозумів. — Я не бажаю слухати ці нісенітниці!
— Я зараз прийду.
Наталка йде нагору, потім повертається, несучи невеличку чорну скриньку.
— Що це? — Аліна знає, що за написи вкривають скриньку. — Звідки ти це взяла?
— Цю скриньку дав мені мій дідусь. Він останній Зрячий в нашому роду. Я — його спадкоємиця. Ця скринька, як і інші речі, передається в нашій сім’ї від одного Зрячого до іншого. Все це дісталось нам від наших предків, жерця Тота — Нес-Міна, і жриці Ісіди — Тей. Дідусь, як і я, знав, що нас тут чекає, і набагато краще, ніж я. Тому він дав мені цю скриньку. Я не знаю, що в ній, але дідусь сказав мені: настане час, і кожен візьме звідси
— Але чому ти нам не сказала?!. — Ліка вмовкає на півслові. — Ми б тобі не повірили…
— Так. Ви б мені не повірили, — Наталка гірко посміхається. — Як колись не повірили мені батьки.
— Хіба Дар — не те саме, що Знання? — Віка хоче зрозуміти.
— Ні. Дар є у багатьох. Мабуть, і в кожного з вас він є, якщо ви тут. Але сам по собі Дар — це некерована хвиля. А от Знання допомагає скеровувати його туди, куди тобі треба. А ще Знання — це душі всіх Зрячих, що були до мене. Це великий тягар, та нести його — найбільша честь.
— Ти не боїшся? — Рита злякана й нещасна.
— Боюсь… Але що це міняє? Я мушу, мене призначено для цього. Я присвячена Маат, богині рівноваги і порядку, тому я тут.
Те, що тут оселилось і набирає силу, може порушити рівновагу у світі. І прийшов час знищити це — саме нам, тут і тепер.
— Чому ми? — Ліка трохи аж ображена.
— А чому ні? Власне, ми народились на світ задля цього. Кожен із нас від народження має бога- покровителя.
— Ти маєш на увазі Ісуса? — Віка замислено куйовдить своє волосся. — Так це розмови не нові…
— Ісус як уособлення Бога, як його Син і частина Його — так, звісно. Та є й інші боги, яким молилися задовго до того, як Бог відкрив людям свою благодать і дарував спасіння. То боги-передвісники. Вони рекли Божу волю так, щоб люди змогли її зрозуміти, іншими словами, людство не було готове сприйняти Бога як такого, і передвісники пояснювали, за якими законами жити, так би мовити, доступними категоріями. Наприклад, всі ми знаємо про заповіді Божі та суд по смерті. Так от: помираючи, єгиптянин опинявся перед судом богів і мав виправдати себе, сказавши: я не вбивав, не крав, не злословив тощо. А потім Маат зважувала на терезах його серце. На іншій шальці лежало перо, і якщо підсудний брехав, серце переважувало перо — і тоді грішну душу з’їдав змій, а якщо перо переважувало серце, праведник долучався до богів і вічного життя. Скільки існує людство, стільки існує рівновага і порядок, що дають нам Божі закони.
— І що тепер? — Ліка роздратована і не приховує цього. — Чому ми повинні сидіти тут і чекати, доки… До речі, а чого ми чекаємо?
— Ми повинні виконати волю богів і знищити відступника, час якого настав. Доля звела нас разом — задля цього. І ми опинилися разом у цій поїздці — саме задля цього. З долею не можна сперечатись. Але вона дає нам вибір. І від нашого вибору залежить рівновага, тому важливо не помилитись, обираючи.
Катя свій вибір вже зробила.
— І що тепер? — Орест не вірить своїм вухам.
— Я відчиняю скриньку.
Наталка ставить скриньку на підлогу, сідає поряд і жестом запрошує друзів зробити те саме. Потім вона по черзі натискає на крильця скарабеїв — скринька відчиняється. Секунду їхні ніздрі відчувають якийсь терпкий і водночас солодкуватий аромат, потім він зникає. Та у всіх виникає відчуття, що цей запах знайомий, і знаки, що вкривають скриньку, мають певний сенс…
— Я це вже бачила… — Ліка шепоче це більше сама для себе. — Я знаю, що там, всередині. Чому я вже бачила це?
Товариство приголомшено мовчить, бо кожен може сказати про себе те саме, і це лякає до нестями. Наталка дістає зі скриньки листок папірусу, розстеляє його на підлозі та викладає на нього кілька амулетів, зроблених зі срібла.
— Зараз я роздам вам листки з іменами — і кожен з вас, поглянувши на ці речі, напише, що він бере. Мовчки, не дивлячись одне на одного.
— Навіщо? — Орестові все це здається містифікацією. — Я вже й так знаю, що там моє.
— Щоб кожен нарешті повірив остаточно і зрозумів. Якщо хоч один амулет залишиться, отже, інші теж непотрібні, я втратила час. Або поспішила. Кожна справа має бути залагодженою саме в ту мить, що передбачена долею, інакше порушується рівновага. Зрозуміло?
Що ж тут незрозумілого? Кожен дивиться на амулети, що лежать на папірусі, потім, вибравши, пише. Всі вони почуваються трохи незручно, а Орест взагалі відчуває себе дурнем, та що з того? Він теж пише, потім віддає цидулку Наталці.
Нарешті всі записки у Наталки. Вона проглядає їх і полегшено всміхається.
— Беріть. Аліна — перша. Ти вирішила взяти місяць — амулет, що символізує життя і відродження. Це знак, що носить на собі Баст, отже, ти присвячуєшся цій богині. Я розумію, чому він саме для тебе. З усіх, хто тут є, твій дух — найсильніший, дух кішки, що падає завжди на чотири лапи, дух світлого боку Місяця, дух чистого металу — срібла. Баст володіє також Темрявою, то її, так би мовити, територія. Отож ти взяла своє.
— Орест. У тебе амулет, що символізує міць, радість і майбутнє. Цей амулет носили царі та жерці, називається він — Менат. Ти присвячуєшся Гору, синові Ісіди й Осіріса.
— Ліка. Твій амулет — Анк, символізує воскресіння і вічне життя. Це один з найдревніших знаків, передвісник хреста, символ Ісіди. Його мають при собі всі боги, він об’єднує серця.
— Рита. Твій амулет — Серце, що вважалося джерелом совісті, світлої і темної половини людини. Це саме те, що тобі треба. Ти взяла своє. І присвячуєшся Нефтіді.
— Мар’ян. Твій амулет називається Шен, символізує вічність. А також — майбутнє. Це символ Осіріса, чоловіка Ісіди, судді мертвих, охоронця рівноваги і закону.
— Віка. В тебе — Сходи. Це символ Нут, символ сходження на небо, до трону Осіріса, володаря мертвих. А наскільки я розумію, декого Осіріс втомився виглядати, бо вони бігають тут і шкодять. Цьому треба покласти край.
— А я взяла собі Скарабея. Це знак вищої Сили. Я теж взяла своє. Тепер я розумію, що сказав дідусь.
— Але що для Каті? Амулетів тільки сім, а нас їхало восьмеро? — Мар’ян запитливо дивиться на Наталку.
— Я гадаю, все йде як треба. На світі немає нічого випадкового.
