Інший вид

— А як же Катя? — Орестові пече відповідальність.

— Ми потім подумаємо про неї. А поки що повинні зрозуміти, з чим маємо справу.

Наталка відкриває застібки і розгортає книгу.

— О, то тут спочатку йдуть ієрогліфи… Це папіруси, їх сюди вклеїли. Що тепер робити? Я не настільки добре читаю це, — Наталка розгублено дивиться на всіх.

— Дай сюди, — Аліна рішуче відбирає фоліант. — Звичайна ієратика, скоропис часів Середнього царства. Зараз розберу, чекайте. Отож:

«… І тоді призвав фараон жрицю Хенхенет, присвячену Баст, і спитав її:

— Чи можеш ти покласти цьому край? І відповіла йому Хенхенет, присвячена Баст:

— Їхня влада над серцями величезна, вони вкладають до сердець свої бажання. Їхні зуби міцні, а місячне світло для них — наче тверда дорога. Їхні очі бачать те, що не бачимо ми, їхнє життя вічне, а наше — тільки мить. Я можу лише спостерігати і просвітити Обраних. Відступники не бояться світла Місяця, та бояться Баст-кішки. І вони не всесильні. Вони також бояться Ра, бо він спалює їх своїм світлом. Вони не можуть зайти, доки не запросиш сам. Вони бояться води, що присвячена богам. Вони бояться білого металу, що присвячений Місяцеві, бо він знищує їх. Вони бояться смороду часнику, бо він проганяє їх. Вони не можуть ходити вдень — бо повинні спати. І якщо немає свіжої крові, вони слабнуть. Ми можемо покласти цьому край, але спершу хай знайдуться Семеро, присвячені різним богам. І вони знищать їх.

Фараон тоді спитав жерця Тота, Нес-Міна:

— Чи ти знайшов Сімох? І відповів жрець:

— Знайшов, але їхні серця дивляться врізнобіч, а Восьмий ще не народився.

Тоді засміялася Хенхенет, служителька Баст, і сказала голосно:

— Ти й справді знайшов Сімох, та вони ще не готові. Вони мають перероджуватися стільки, скільки треба, аби їхній дух зміцнів, і відродяться всі семеро в час, коли можуть зустрітися не тільки душі, а й тіла. Так повинні стати планети в час їх народження, аби вони були присвячені сімом богам, що стоять біля трону Осіріса, і жодному з Темних. Одначе й це не все. Вони вб’ють Його тоді, коли їхні серця дивитимуться в один бік і коли Восьмий приєднається до них — той, хто присвячений Тоту і проживе сім століть. Вони спатимуть у піраміді сім ночей — і тільки тоді вийдуть і вб’ють Тих, хто з Ним. А потім вони знайдуть Його і візьмуть Його в безкінечне. І тоді Анх і Шен відкриють шлях Анубісові. І Він піде, і я піду слідом, аби свідчити проти нього. Така воля богів, що чекають у залі Суду».

— Це все. — Аліна озирається, товариство мовчить. — Це уривок з якогось великого твору. Власне, я майже все зрозуміла. Для цього діла треба семеро закінчених індивідуалістів — «серця, що дивляться врізнобіч». Він — я так розумію, це наш красень Золтан.

— Ні! — Наталчин розпачливий зойк примусив усіх здригнутися. — Ні, не Золтан! Не Золтан…

— Наталко, ти що? — Орест намагається заспокоїти дівчину, та вона вириває від нього руку. — Що з тобою?

— Ви нічого не розумієте. Золтан — Восьмий, присвячений Тоту.

— Що ти говориш? — Рита стиснула свій амулет, аж поранила собі долоню. — Всі легенди, що ми тут чули, вказують на Золтана. І якщо тут справді є не-мертвий, а простіше — упир, то це якраз Золтан і є.

— Ні, — Аліна задумливо накручує на палець волосся. — Якщо вірити цьому папірусу — а з огляду на останні події не вірити в нас немає підстав, — то Відступник походить з Єгипту часів Давнього чи Середнього царства. Отже, це не може бути Золтан, аж ніяк, бо його рік народження — 1308.

— Сім століть тому.

Це сказав Мар’ян, і раптом стало зовсім тихо. Кожен мовчки думає про почуте.

— Дурня якась, — Віка підводиться і йде до вікна. — Навіть якщо припустити, що цей Золтан ще якимось чином живий, то як він може жити, якщо не став не-мертвим? Не сходиться…

— Хенхенет зберегла його, — Наталка благально дивиться на друзів. — Я знаю, це вона зберегла його, а ми повинні його знайти, доки його не знайшов той, інший.

— О, Господи… — Рита теж підводиться й наливає собі соку. — Хтось іще буде пити? Як собі знаєте… Наталко, ну що тобі до того Золтана? Звідки ти знаєш про нього? Все це здається таким реальним, але ми, схоже, все-таки божеволіємо. І звідки тобі відомо про Хенхенет?

— Вона приходила до мене, — Наталка розпачливо дивиться на колег. — В мене іншої, зручнішої правди для вас немає. Вона приходила до мене і розмовляла зі мною, і показала мені Золтана. Він — Восьмий, і ми повинні знайти його.

— Та тільки де ми його знайдемо? — Віка завжди дивиться на речі практично. — І де ми знайдемо піраміду?

— Це якраз найпростіше, — Аліна вже трохи оговталась. — Піраміда — оцей будинок, його побудовано за принципом піраміди. Ми сьогодні стояли отам, на вході в долину, і зверху ця будівля на вигляд — піраміда.

— Можу посвідчити, так і є, — Мар’ян обіймає дівчину. — До речі, шановне товариство, за всіма клопотами я забув повідомити, що сьогодні освідчився Аліні і вона погодилась вийти за мене. Так що пізніше ми це обов’язково відсвяткуємо. Та це потім, а зараз рухаймося далі. Оресте, а ти що думаєш? Чи й досі сумніваєшся?

— Ще сьогодні вранці я послав би вас до дідька з такими розмовами, та після всього, що трапилось… Ні, все це реальність, на мій превеликий жаль. Ну, а Ті, що з Ним, — це, я гадаю, люди, що стали упирями через спрагу Відступника. Думаю, двадцять років тому котрась із цікавих жіночок, що тут відпочивали чи працювали, якимось чином надибала руїни замку Золтана і зробила щось — ненавмисно, звісно, — що звільнило Його. І Він почав надолужувати згаяне. А звіт про те, що тут сталося тоді, у 1985 році, надійно осів на дні найгрубішого сейфа КДБ. Шкода, що ми того звіту не побачимо. Він міг би нам допомогти.

— Оресте, невже й ти віриш у цю маячню? Невже ми всі віримо? — Віка дивиться на всіх застиглими очима. Їй страшно.

— А чому ні? — Аліна всміхається кутиками уст. — Власне, що тут такого? Уяви собі: легенди про упирів такі самі давні, як і легенди про походження світу. То чому ми маємо не вірити?

— Але ж то тільки легенди!

— А легенди, любонько, не виникають на порожньому місці. Всі легенди, казки, саги мають під собою реальне історичне підґрунтя, ось спитай хоч Ореста, він тобі скаже, він фахівець у цих питаннях. Просто в більшості таких творів мотивація вже непрозора, бо минуло багато часу, явище зникло і образ здебільшого втратив своє первісне значення. А в цій ситуації є ще один огидний бік. Легенди звинувачують у всьому Золтана — не знаю, як так сталося. Може, тому, що він був володарем замку. — І хто ж тоді той, кого чекає Суд богів?

— Хто його зна. Та якщо знайдемо Золтана, спитаємо. От якраз він повинен це знати. Бач, яка штука виходить — ми, до речі, вже обговорювали сьогодні це у своїй групі, та повторити неважко… Так от. За тисячі років легенди про упирів збереглися незмінними. І знаєте чому? Моя версія — тому що збереглося саме явище. Людство впродовж своєї історії стикалося з цією поганню, вивчало її, виробило правила боротьби, але цілковито її знищити нікому не вдалось. Тому ми зараз тут. Для одного з Них прийшов час померти. Наталка має рацію, всьому свій час.

— Цього не може бути, я сплю…

— Віко, перестань, — Наталка обняла подругу за плечі. — Як там сказано? «Вони вб’ють Його тоді, коли їхні серця дивитимуться в один бік…» Ми маємо дійти згоди і діяти без вагань, сумнівів і суперечок, як одне ціле. Тільки тоді ми переможемо. Тому нам дається сім днів, упродовж яких ми маємо жити тут і вивчати все, що дасть нам змогу зрозуміти сутність того, що відбувається, — у нас є книжка, що ви принесли, і є кому її прочитати. Далі там латиною, Орест її знає, а грецькою Рита зможе прочитати, вона відвідувала спецкурс у доцента Середи. А коли ми будемо готові, ми вийдемо звідси і вб’ємо Його і Тих, що з Ним.

— Але я боюсь.

— Ми всі боїмося. Але ми мусимо. Це — наша доля, така воля богів. Ми мусимо коритися.

— А мені хочеться їсти, — Мар’ян вирішив, що досить розмов. — Натщесерце люди схильні до