суперечок. Я приготую святкову вечерю, а моя наречена мені допоможе.
— До речі — вітаю, Мареку, Аліно, — Рита простягає Аліні руку. — Вибач, що я тебе образила, вибач, будь ласка. Я винна.
— Та нічого, забудьмо. За годину покличемо вас на вечерю.
— Ні, так нецікаво, — Ліка аж підстрибнула. — Вечерю готуватимемо разом — кожен щось своє, або ще якось… Тільки я не буду, бо зовсім не вмію, та я можу заварити чай, ось!
Відсвяткуємо заручини, хай там хоч каміння з неба!
— Так, — Орест лагідно дивиться на Ліку. — Святкувати таку подію обов’язково треба — аби не востаннє.
— Ходімо всі, — Наталка бере книжку. — Звісно, будемо зараз готувати різні смачні речі, вітати наречених, а ще — доки ми не виробили єдиної тактики, маємо тримати одне одного в полі зору. Щоб хтось здуру не вчинив непоправного. Наприклад, не запросив на вогник когось із Тих, що з Ним.
— От умієш ти, мала, зіпсувати настрій, — хоча Мар’янові зараз ніщо не здатне зіпсувати настрій. — А загалом, маєш рацію. Тому домовмося: хто б не просився зайти до нашої піраміди, то — не люди, а тому нехай гуляють собі надворі, погода якраз відповідна для них. Отож опустімо завіси і якомога менше озираймося на вікна.
Вони мовчки погоджуються з ним і юрбою сунуть до кухні. Це велике приміщення, попід стінами — столи з металевими поверхнями, величезні електропечі, три холодильні камери, кілька стільців. Саме тут вивантажили провіант, закуплений в Мукачевому.
— От цікаво, чому це вода так пінилась на обличчі товстухи? — Віка наливає собі мінералку. — Вода як вода…
— «Вони бояться води, що присвячена богам», — похмурніє Аліна. — А Вода наша взята з освяченого митрополитом джерела. А Катя, вочевидь, вже була однією з Тих — у душі. Тож забрати тіло було простою справою. Тому вона й не зайшла в каплицю, й у будинок теж не змогла потрапити — адже вам, слава Богу, й на думку не спало її запросити. Отож довелося нашій подрузі мокнути під дощем. Гадаю, вона нам це зарахує, коли з’явиться під вікнами клацати іклами.
— Господи, який жах! — Рита здригається. — Але послухай, Аліно, тут якась невідповідність. Папірус давньоєгипетський, боги теж звідти, а мінералка «Святе джерело» освячена митрополитом, служителем іншого, єдиного Бога. Як це розуміти?
— Бог один у багатьох і багато в одному. Просто на все був і є свій час, і на пізнання істини теж, — Наталка дивиться поверх голів присутніх. — Немає різних богів, є різні рівні розвитку душі. Аліна правильно вхопила суть, у Та-Кемет світ був іще молодий, а душі людей — юні, вони не вміли прийняти єдиного Бога, не могли зрозуміти. Потім світ став старшим, душі теж підросли. Вода, присвячена богам, несе смерть Тим — і байдуже, яким саме богам її присвячено. Головне, що присвяту було зроблено зі щирою молитвою й відкритим серцем.
— Загалом, це надто складно і водночас просто — коли отак говорити про це, — Мар’ян вдихає пахощі, що линуть від каструлі. — Аліно, а звідки ти знаєш ієрогліфи і все таке?
— Коли мені було вісім років, мені до рук потрапила книжка, яка пояснювала саме цю систему письма. Там був також словник, алфавіт, зразки. Я поцупила ту книжку з бібліотеки та вісім років щодня читала її, доки зрозуміла, що до чого. Цікаво було, мені здавалося, що я торкнулась чогось великого і складного, але водночас — простого і зрозумілого. А потім, вивчаючи історію різних культур, зрозуміла, що всі давні царства виросли з Та-Кемет, та жодне вже не мало цілого вчення, його розпорошило по світу. Наприклад, магія вуду — це спрощена єгипетська магія. Той самий принцип символіки, але без духовного натхнення стародавніх магів. І ті, хто практикував вуду, почали нести зло. Цю магію вкрали в жерців Та-Кемет нубійці — так у тогочасному Єгипті називали негрів. Вони й тоді були рабами, хитрими й підступними. Та їхні примітивні мізки не могли збагнути глибини магічних методик, вони бачили лише зовнішнє, яке пристосували до пантеону своїх демонів.
— Наталко, що це ти готуєш?
— Мамин салат. Крабові палички, банка горошку, п’ять пучків зеленої цибулі, потерті чотири варені яйця, пучок селери, все змішати і заправити майонезом, додавши вичавлений зубок часнику. Мама сама його вигадала, а в нас якраз усе для нього є.
— Цікаво, — Ліка спробувала салат. — О, смачно! Починаймо вже святкувати, бо все так пахне, і взагалі — для Марека й Аліни це такий день… Рито, допоможемо Віці накрити на стіл.
— Авжеж, — Рита злазить зі столу і бере тарілки. — Візьми серветки і виделки.
Метушнею приглушується тривога, та все одно кожен відчуває, як за вікнами збирається темрява. Дощ ущух, знову спустився густий туман. Орест обходить вікна і опускає завіси. Він дослухається до розмов, а водночас — до того, що відбувається знадвору. Те, що сталося, перевернуло його звичний світ, всі його уявлення і цінності; все те, що він вважав звичним і незмінним, раптом зникло і вже не здається таким обов’язковим і безперечним. А ще ж тепер Ліка… Збожеволіти можна. І як він по приїзді буде пояснювати, де поділася студентка Семенець?
— Не гризися тим, що може настати, бо ти не знаєш, що буде насправді. Боги про все подбають.
Жінка сидить у кріслі прямо і велично. Її смагляві руки прикрашено срібними браслетами, викладеними бірюзою та перлинами, на шиї — широкий комір зі срібних ниток і пластин.
У неї чорне волосся, обведені зеленим чорні очі — трохи розкосі, маленький носик із м’яко вирізьбленими ніздрями — в її обличчі є щось від кішки.
— Ви… хто?
— Хенхенет, жриця Баст, — жінка зацікавлено роздивляється Ореста. — Твої сумніви набридли мені, до того ж, ти дуже голосно думаєш.
— Вибачте…
— Не сміши мене, — Хенхенет глузливо посміхнулась. — Чого ти боїшся? Яке тобі діло до того, що хтось про тебе подумає? Чому ти заганяєш свою силу на спід, чому боїшся своєї пристрасті? Ви, Обранці, здаєтесь мені такими дивними… Тисячі років я спостерігала за вами, за всіма вашими перевтіленнями, аж доки ви не народилися в потрібний час — аби зустрітися і зрозуміти своє призначення, і ти чи не найдивніший з усіх. Ти постійно боїшся, в тебе купа дивних переконань, в яких немає нічого, що нагадує життя. Власне, ти й не живеш, а так, вдаєш. Навіщо?
— Не розумію, про що ви говорите.
— Все ти розумієш, — Хенхенет ліниво підвелася. — Ти думаєш, бовдуре, що я стримлю між світами тисячі років для того, аби слухати твої дурниці? Я не пішла на очеретяні поля, Анубіс чекає на мене біля входу, вже, либонь, на місяць виє від нетерплячки, виглядаючи мене. А я пасу отару із сімох Обранців, які, наче дурні вівці, воліють розбрестися хто куди, аби на самоті поміркувати про різні дурниці, та Восьмого йолопа, котрий з народження пхає свого носа куди не слід. Не для того я це роблю, аби слухати, як ти брешеш — і мені, і собі. От скажи мені, тобі подобається та дівчина?
— Так, але…
— Але вона не така, як ти собі уявляв, еге ж? Тобі хтось розказав, якою саме повинна бути дівчина, і ти міцно взяв це очі своєму страхові і кохати, ходиш отут, як сновида, гризеш сам себе, зав’язавши свій корінь життя на вузол. Ти боягуз і дурень. Не знаю, чому ти Обранець. Особисто я згодувала б твою ріденьку душу змієві.
— Ви не маєте права такого мені казати! — Орестові аж у голові паморочиться від люті. — Хай хоч мільйон років ви живете, все одно ви нічого не знаєте!
— Авжеж, — Хенхенет сміється. — Хлопчику, на світі не відбувається нічого нового, нудьга страшенна. А ти таки боягуз і дурень.
— А ви… Ви — привид!
Хенхенет регоче, аж її комір дзвенить. Потім підходить до хлопця і бере його за руку. Її рука тепла і жива, очі пронизливо й весело дивляться на Ореста.
— Ні, хлопче. Це ти — привид. Привид самого себе. Гадаю, ти мене зрозумів.
— Чекайте, але ми ж не про те говорили! — Орест, схаменувшись, намагається затримати жрицю, та її пальці вислизають. — Ви повинні нам допомогти! Ви маєте знати, де замок, і про Золтана, і про…
— Я й допомагаю. — Хенхенет сердито дивиться на нього, якимось чином опинившись в іншому кінці кімнати. — Як можу, допомагаю, це ти мені повір. Але я не можу зробити того, що повинні робити ви.
