забобони.

— Так, але ось що дивно: скільки існує людство, стільки існують легенди про упирів, — Аліна сердито дивиться на Марека. — Різні часи, різні культури, відділені одна від одної століттями, ба навіть тисячоліттями, а легенди збігаються.

Назва різна, а суть явища описується однаково. То обґрунтуй, чому мобільні телефони мають право бути зарахованими до явищ повсякденного життя, а упирі — ні?

— Дівчата, ви що, показилися? Які упирі? Їх просто не буває, і все! Мобільний телефон я бачив, а упиря — ні.

— Звідки ти знаєш?

— Що?!

— Звідки ти знаєш, що не бачив? Ти бував на нічних дискотеках, в нічних супермаркетах, частенько ходив поночі — то як ти можеш твердити, що всі, кого ти бачив тоді, є людьми?

Це не науковий підхід, Мареку, і твоя позиція слабка.

— Якесь пояснення має бути! Просто ми його не бачимо.

— Наприклад, яке?

— Алінко, я не знаю. Але упирі — це маячня.

— Та лише коли ми поставимо в задачу цю величину, її можна вирішити, — Ліка перелякано дивиться на друзів. — Адже це так очевидно! І так страшно. А найгірше не це. Найгірше те, що Наталка знала про все наперед, і нам не сказала.

Троє дивляться на Наталку, і в усіх трьох одна думка: так, рівняння зійшлося, і хоча рішення дуже страшне і неймовірне, та, на жаль, єдино можливе. І Наталка все знала. Вона знала ще там, у Запоріжжі, вона знала весь час — і мовчала! І дозволила їм усім сюди приїхати! І тепер всі вони — заручники. Ні, навіть не так! Усі вони — здобич.

Аліна підводиться з каменя і підходить до Наталки впритул.

В її сірих очах спалахують небезпечні блискавки.

— Як ти могла? Як ти могла промовчати і не сказати? Її лютий шепіт, здається, може зруйнувати ці гори. Наталка, теж підвівшись, спокійно дивиться в стемнілі очі подруги, потім зітхає.

— А ви б мені повірили? Якби я сказала про все там, в Запоріжжі? «Шановні колеги, нам не можна їхати, бо там на нас чекають упирі?» — так я мала сказати? І ви б мені одразу повірили, і професор Пастушенко змінив би навчальний план і Орестову тему? Ти це маєш на увазі?

— Мабуть, це. Але ти правильно кажеш, ніхто б не повірив. — І зараз дехто не вірить. В деякі речі людей треба товкти носом, і то вони не видаються достатньо ймовірними, хіба не так? Ми тут за три дні надивилися на всяке, і все одно сумніваємося, а тоді?

— Я розумію. Погляньте, скоро буде дощ. Треба поспішати.

— Ми все одно майже прийшли, — Наталка похмуро дивиться в долину, де стоїть трикутний корпус колишнього санаторію. — Наче піраміда, погляньте!

Справді, трикутна будівля з їхнього місця на вигляд скидається на єгипетську піраміду.

— Як це ми раніше не помітили? — Ліка здивована і злякана. — Дуже схоже.

— Може, й так. Адже людство нічого нового не створює, а вдосконалює вже існуючі форми, — Мар’ян вдає, що їхнє відкриття його не зачіпає. — І якщо ми не хочемо до всіх наших негараздів ще й під дощ потрапити, гайда до нашої піраміди, бо лякати одне одного страшними казками приємніше в сухому одязі.

Вони біжать дорогою вниз, до дверей, а за ними женеться дощ.

Ось вони заскочили досередини, скляні двері зачинились — і з неба впала сіра стіна дощу.

— Ви вчасно.

За їхніми спинами стоїть Орест.

— Я чекав на вас, дуже хвилювався. Аж ви таки встигли.

— А твій похід був вдалим? — Мар’ян дивиться в вікно. — Як тобі велося? ви не зустрічали Катю? Подалася в ліс, сказала, що хоче грибів.

— То Каті нема? — скинулась Наталка.

— Так… Але ж іще зовсім рано, гадаю, вона скоро з’явиться.

— Я теж так гадаю. Вночі вона обов’язково прийде, — Наталка сумно хитає головою. — Але ми не будемо аж такі дурні, щоб її впустити.

15

… І сказав Золтан: «Не буде мені спокою, доки не досягну свого». Плакала Мілена, простягаючи до нього руки, але князь вийшов з її покоїв і пішов до підземелля, де горіли чорні свічки, зроблені з людського жиру.

Там, у підземеллі, давно не бував князь Золтан, син Алмоша і Ради. Він жив у башті, там їв і спав, там зберігав книжки і речовини, які любив змішувати навіщось. І великий неприступний замок, що полили своїм потом тисячі русинів, був йому непотрібним, бо серце його вже не належало цьому світові — відтоді, як пізнав він таємниці темної країни Та-Кемет. Жрець мертвого бога, циган Ані, якого хтозна за які злочини вигнали з рідного племені, показав шлях Золтанові. Він приніс із собою велику скриню чорного дерева, поцяцьковану написами — словами мертвої мови. В тій скрині було Знання — сховане в тонких сторінках, зшитих між собою, в дивовижних написах-картинках, в малюнках, що зображали мертвих богів.

Циган Ані був жерцем одного з таких богів. І він був вигнанцем.

— Я навчу тебе, — Ані посміхається, та очі його холодні і байдужі. — Я навчу тебе всього, що знаю сам, я віддам тобі знання своєї землі — якщо ти зможеш ним скористатися, а дозволиш мені жити тут і віддавати почесті моєму богові. Це не занадто висока ціна, авжеж?

— Можеш лишитися, — Золтанові цікаво, він так жадібно шукає в світі чогось невідомого. — Але за це ти розповіси мені все, що знаєш сам.

Відтоді, як Золтан дозволив Ані жити в підземеллі замку, один за одним зникла челядь. Та Золтан не звернув уваги, бо саме тоді до нього заговорила Хенхенет, і за тими розмовами минав час, і він нарешті зміг прочитати листки зі скрині Ані — то була розповідь про царство Та-Кемет, його богів і правителів. Золтан не мав часу звернути увагу на те, що замок спорожнів.

Потім зникла Мілена. Ні, Золтан не кохав її, але дозволяв жити в покоях поряд зі своїми, бо хтось же має задовольняти князя, а Мілена, хоч і взята просто з дороги, пригріта з милості в чумний рік, та неабияка красуня, жодна князівна з нею не зрівняється вродою, тож кого цікавить її походження? Золтана не цікавить. Принаймні Мілена кохає князя щиро і віддано.

Ось тільки вона чомусь ненавидить Ані, завжди ненавиділа і постійно застерігала Золтана, молила прогнати цигана, та князь не чув її прохань. Він хотів знайти те, що шукав. Він хотів зрозуміти, як так сталось, що величезне царство зникло, розсипалось, пропало. Так само пропаде колись усе, що він бачить навколо, світ зміниться, але як саме і чому?

Золтан розуміє, що, прийнявши Знання, він продовжить історію синів Та-Кемет. Бо чиїм сином він був? Мадярські князі не приймали його — байстрюка, сина русинки. Для русинів він був мадярським виродком, чужим. Золтан скрізь був чужим. Тільки Мілена якось скрашувала його життя. І батько завжди любив його, хоч не розумів. Та батько далеко, і він вже не той… Хоч так само м’якшає його погляд, коли Золтан приїздить навідати його, і тоді злочинці благословляють ім’я молодшого князевого сина, бо жорстокий Алмош милує їх — так радіє відвідинам Золтана.

Того дня Золтан прокинувся й пішов до Мілени сам. Він щойно скінчив читати, і дивне почуття причетності до чогось великого та могутнього наповнювало його душу, і хотілося поділитися тим бодай із кимось. Він ішов порожніми коридорами, та жоден слуга не потрапив йому на очі. Він знову піднявся сходами нагору, до своїх покоїв, — скрізь було порожньо. Золтан не міг сказати, коли саме спорожнів замок, він навіть не міг сказати, скільки часу він читав книгу. Йому здавалося, що недовго, та коридори, зали й кімнати

Вы читаете Інший вид
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату