— Хтозна, де вона поділася. Може, справді, десь поїхала скупитися абощо. — Мар’ян присів на ґанок поряд із Лікою. — Хіба таки почекаємо її? Власне, ми все одно маємо відпочити, бо ще ж назад іти. Я волію попустити віжки тут, ніж десь на дорозі посеред лісу.
Наталка мовчить. Ніхто не завважив того, що вона не бере участі в розмові, а прислухається до чогось. І що довше слухає тишу, то тривожніше їй стає.
— Дивіться, ключ! — Ліка раптом витягає з-під сходинки великого ключа. — Це ж треба, старовинний! Цікаво, що він відчиняє?
— Цікаво інше — як ти його знайшла? — Мар’ян бере в неї з рук ключа. — Де ти його взяла?
— Не знаю… Ногою намацала. Отак сиділа собі, потім ноги підібгала — під сходинкою онде щілина, чую — щось там є, я рукою сягнула й дістала, ледве виколупала, він аж у землю вріс. Давно лежить.
— Схоже на те, — Мар’ян оббиває з ключа іржу та ґрунт. — Замок, що його має відмикати цей ключ, повинен бути величезним і важити кілограмів десять, не менше.
— Що може замикати такий замок?
— Колись такі замки чіпляли до склепів, замкових брам, підземель тощо. Вже ж не до дверей колиби припасовувати такого замка!
— Гадаєш, ми можемо забрати цього ключа з собою? — Ліка вже уявила, як додасть знахідку до інших своїх трофеїв. — Чи треба тітки спитати?
— Думаю, вона й сама не знає, що він там лежав. Але нести цю залізяку будеш сама, — Мар’ян відкорковує пляшку з мінералкою. — Отож, дівчатка, перекусимо — і гайда назад.
Здається мені, нам треба забиратися звідси, доки всі цілі та здорові.
— Атож, — Ліка ховає ключа в рюкзак. — Я навіть не втомилася, тому пропоную негайно повертатися, пакувати речі — і ще до смерку будемо на шосе, а там вже хтось нас підбере.
— Приєднуюсь, — відгукується Аліна. — Все одно нема чого тут ловити.
Наталка мовчить. Вона розуміє, що має сказати їм правду, та їй не стає снаги затьмарити цей сонячний день страшними і незрозумілими до кінця навіть їй самій одкровеннями. Але вона знає: вони там, де мають бути, і доки не справдиться те, що має бути, жоден з них не покине цього місця.
— А тут двері не зачинені! — невгамовна Ліка сильніше пхнула двері, ті прочинилися, відкривши нутрощі хати, і на них війнуло вогкістю, як із льоху. — Як вона може тут жити? Вогко і смердить чимось… Ой! крові хоч небагато, але досить, аби поплямувати її кофтину. Хустка впала, сиві коси заплуталися, очі широко відкриті та сповнені жаху. Навіть смерть не змогла стерти відбиток страху, який в останні хвилини терзав жінку.
— Що це? Що ж це таке?! — Ліка спіткнулась і мало не впала зі сходів, та Аліна й Мар’ян вчасно підхопили її. — Як це?…
Вони мовчки нажахано дивляться на вбиту. Трьох із них точить думка — хто міг убити цю жінку? Наталка знає відповідь, але мовчить. Мар’ян рішуче зачиняє двері.
— Йдемо назад. Нема чого розкисати. Просто встаємо — і гайда назад, і то швидко!
— Але ми маємо щось зробити? — Ліка безпорадно озирається. — Когось повідомити?
— Наприклад, кого? — Аліна вже оговталась. — Ти бачиш тут телефон, чи хоча б інших людей? Аби повідомити про те, що тут сталося, нам треба звідси йти. І, здається мені, якомога швидше. Отож — забираймося. Поплакати встигнемо.
Погляд дівчини знову жорсткий і непроникний. Так вона дивилася завжди — раніше. Так дивилася та, інша дівчина, Сабрина. За ці дні вони відвикли від неї, а вона ніде не поділася.
Мар’ян не хоче бачити її такою, але вони розберуться з Сабриною потім, а зараз вона може бути корисною, бо Ліка вже перестала рюмсати і завдала на плечі свій рюкзак із дзвіночком.
— Як маємо йти, то ходімо.
Вони йдуть, не озираючись. І тільки Наталка знає, що коли озирнеться, то не втримається на межі здорового глузду. Бо доки товариство сперечалося, вона озиралася по сірих запилених вікнах. І вона точно знає, що то їй не примарилось. Обличчя, яке глянуло на неї з одного вікна, бліде, з червоними очима і люто вищиреними зубами, промайнуло на якусь мить, та тієї миті для Наталки було досить, аби її серце закалатало як навіжене.
13
Як тільки в долині зі смерекових стовбурів показалося село, всі полегшено зітхнули. Добре, що не дуже далеко йти. Віка з Ритою пішли трохи вперед, намагаючись триматися якомога далі від Каті. Орест зітхнув. Він ішов і думав про те, які гарні Ліка й Аліна, та й Наталка теж, тільки дуже мініатюрна. І навіть Віка та Рита, хоч на перший погляд здалися неприємними, виявилися досить пристойними людьми.
Зрештою, Ореста мало цікавили жінки. Попервах, коли він приїхав до Запоріжжя, місцеві дівчата здавались йому нецікавими, бо поводилися занадто вільно, як на те, до чого він звик. А потім у нього вже не було часу розглянутися краще. Іноді декому вдавалося звабити красеня, але Орест вагався, чи це саме те, що йому треба. Йому гадалося, що його обраниця має розділяти його переконання, хоча за стільки років, що він про жив на сході, ті переконання йому самому почали здаватися чимось доволі ілюзорним. І ось тепер Ліка. Дивна істота, зовсім не така, якою він уявляв собі ідеальну жінку, та тепер це несуттєво, бо навіть найідеальніша вже не потрібна, адже тепер є Ліка. Вона хвилює його, та аби ж то не було в неї такого багатого татка…
«А що — татко? Вона сама казала, що він у неї тямущий, то, може, в мене є шанс».
— Оресте, а чи не здається тобі, що тут нема чого досліджувати? — Віка вдирається у солодкі мрії аспіранта. — Адже тут немає нікого. Ці хати стоять порожні…
— З чого ти це взяла?
— Все заросло травою, немає ніяких стежок. Тут давно нікого немає.
— Але цього не може бути! Ходімо, маємо самі пересвідчитись.
Орест відчув запал дослідника. Якщо ці села порожні, але вдасться знайти хоч когось, хто зможе передати свої знання, то це буде справді великий здобуток. Не дати загинути безцінній народній спадщині, продовжити життя творам народних талантів. А ще якщо тут знайдеться щось особливе…
Якби вони знали, наскільки особливе «щось» чекає їх тут, жоден із них не сів би на потяг. Але ніхто не знав. Майже ніхто.
— Погляньте, це ж капличка, — Орест зупиняється біля невеликої мурованої будівлі. — Маємо подивитись, що там є.
Вона добре збереглася, отож є хтось, хто доглядає за нею.
— Тут зачинено, — Рита показує на великий іржавий замок. — Як ми туди зайдемо?
— Мені страшно. — Віка тримається поближче до Ореста. — Вшиваймося звідси, тут якось моторошно, наче на кладовищі.
— Хіба на кладовищі моторошно? — Рита бачила тільки Капустяне кладовище в Запоріжжі, в пам’яті постають охайні світлі пам’ятники, квіти і доріжки. — На кладовищі якраз нічого, цивілізовано. А тут наче в американському фільмі жахів. Маєш рацію, тут страшно. Оресте, ходімо звідси.
Та Орест вже осідлав улюбленого коника, і тепер сам не свій від запалу. Не звертаючи увагу на писк дівчат, він по черзі обходить вцілілі дворища, але скрізь одне й те саме: пустка. Тож він повертається до каплички.
Це невеличка будівля зі старої цегли. Невідомо, коли її побудовано — Орест не настільки знається на архітектурі, аби хоч приблизно визначити рік, та й не схожа будівля на жодну з раніше ним бачених культових споруд — власне, таке враження, що в ній змішалися всі стилі, і вийшло щось дуже гарне. Готична башточка й напівкруглі склепіння, невеликі колони, вузькі ви сокі заґратовані віконця-бійниці, двері, оббиті залізними смугами. Орест розуміє, що ця капличка — його єдиний шанс. Можливо, там знайдуться якісь записи, писемні пам’ятки. Це буде безцінна знахідка. Тому він обходить капличку, намагаючись вирішити, як вчинити.
