брудна, як свинюка, то нам до цього не звикати, хоча, маю визнати, цього разу вона сама себе переплюнула. Так ще й плете таке, що купи не тримається. Я хлопцям кажу: треба її замкнути в кімнаті, дати валер’янки чи по голові чимось важким, бо інакше не вгамується. Як же вона дістала!
— Он вони, хіба не бачите? — Катя тицяє брудним пальцем у бік холу. — Сидять, дивляться! Знаєте, чого вони чекають? Вони чекають, аби ми поснули, і тоді вони зможуть прийти і напитися. Вони всі хочуть пити!
— Мареку, давай простирадло, — Орестові нарешті вдалося притиснути товстуху до стіни, і вона затихла. — Ходімо, Семенець, вам треба відпочити, а завтра ми поговоримо спокійно про все, що вас турбує. — Її, либонь, ніхто ніколи не притискав, бач, як притихла, — Рита уїдливо посміхається. — Кайф зловила дурнісінько. Чи й собі в корчах впасти? Отак візьме мене Орест на руки, віднесе до кімнати…
— Ні, з тобою ми й самі впораємось. Запхаємо тебе спочатку в холодний душ, а потім до комірчини замкнемо, — Ліка сміється. — Добре одне: наша божевільна прийшла сама, отож не треба плуганитися надвір, шукати її потемки. Ходімо, чай доп’ємо.
Вони спускаються сходами, думаючи кожна про своє, та тривога не відпускає їх. Жодна з них не може сказати, що ж саме примушує здригатися від кожного звуку, але страх не відпускає, а за вікном клубочиться туман, притискається до скла, і щось в тому тумані є таке, від чого хочеться тікати світ за очі. Але тікати нікуди.
— Може, опустимо завіси? — Рита сторожко озирається. — Якось воно так… неприємно.
— Опустимо, — Ліка смикає за мотузок, здіймається хмара пилу, та вікно закриває шовкова завіса. — Справді, так затишніше.
Вони, чхаючи від пилу, опускають завіси на решті вікон.
— О, це ви добре придумали, — Орест задоволено озирається. — Тут, у горах, вечорами буває незатишно, а так — нормально.
— Що там Катя? — Ліка намагається не дивитися на нього. — Не покусала вас із Мареком? Дивись, аби не довелося щеплення від сказу робити.
— З нею щось негаразд, — Орест раптом спохмурнів. — Я схиляюся до думки, що по приїзді її треба показати психіатрові.
— Добряча в дівки шиза, — Мар’ян шукає очима Аліну і не знаходить. — Що вона там верзла про трупи і кров? Добре, що ми її замкнули в кімнаті. Хтозна, що їй спаде на думку вночі.
— Ходімо пити чай, — Ліка підводиться з крісла. — Такі незручні сидіння, я аж стерпла вся.
— А дівчата де? — Мар’ян роззирається.
— Ти даремно використовуєш форму множини, Мареку, — розуміюче всміхається Віка. — Це я тобі як філолог кажу. Десь вона з Наталкою, зараз прийде, не турбуйся. Ходімо, й справді, пити чай.
12
Наталка не хоче нікого бачити й чути. Важка втома навалилася на неї, і хочеться просто лягти, заповзти під ковдру і спати. Галас, що його зчинила Катя Семенець, відібрав у неї останні сили.
— Наталко, ти як? — Аліна стурбовано мацає її чоло. — Ти не захворіла часом, дівчино?
— Ні, — Наталка намагається всміхнутися. — Просто втомилась, у мене таке часом буває. Йди, Аліно, а я засну.
— З тобою точно все гаразд?
— Атож, — Наталка втомлено закриває очі. — Йди, він чекає на тебе. Мені просто треба поспати. Закрий, будь ласка, завіси на вікні.
Аліна йде, а Наталка поринає в напівсон. Дідусь Яків щось промовляє до неї, та Наталка не розуміє мови, якою він говорить. І тітка Циноті розкинула карти і показує Наталці, що випало: Башта, Смерть, Зірка.
Що ж, не все втрачено, ще є надія. Але чому саме вони?
— Я не хочу, аби всі вони загинули, — Наталка змучено стогне. — Я не знаю, що тут відбувається, та я не хочу, аби мої друзі загинули. Вони не заслуговують такого.
— Хто на що заслуговує, не тобі судити, а долі людей — в руках богів. Просто йди далі.
Голос чути так, наче та, що говорить, стоїть поруч. Та?!
Наталка нажахано стискається під ковдрою:
— Хто ти?!
— Я — Хенхенет.
Перед очима в Наталки майнула постать у білому уборі, в жінки чорне довге волосся і густо підведені очі. Наталці здалося, що вона вже десь бачила її, але де? Видіння зникло, і Наталка починає думати, що то їй наснилося. Напевне, наснилося. От кажуть, що не можна спати на заході сонця, так воно й є. Мариться всяке.
Вона злазить з ліжка і йде вмиватися. Вода тепла, запашний гель для душу огортає її тіло піною, і Наталці починає здаватися, що вона вдома, у своїй квартирі, і скоро батьки приїдуть із театру, мама почне ревізувати холодильник і складати туди принесені харчі, батько втомлено сяде на диван у вітальні, увімкне телевізор… Перед очима в Наталки зринає постать чоловіка. Невисокий, але гінкий, в білій сорочці, поплямованій свіжою кров’ю — вона така яскрава на білому полотні, а обличчя в чоловіка розгублене, і його чудові довгасті сині очі розпачливо дивляться, шукаючи когось. Золтан.
— Знайди мене, любий, — Наталка подумки шепоче йому, та він не чує. — Знайди мене — і я допоможу тобі. І лишуся з тобою.
Вона знає, що вже не буде для неї іншого, окрім Золтана. Хто б він не був — хоч сам диявол, все одно. Тільки б бачити його, пестити його й охороняти. Наталці стає гаряче й голова йде обертом.
— Золтан.
Вона тихо вимовляє його ім’я, і він нарешті чує її, очі їх зустрічаються. Наталчине серце завмерло і знову шалено застукотіло. Ні, він не диявол, і немає в ньому зла. Він — заблукала дитина в тілі дорослого чоловіка.
— Я знайду тебе. Чуєш, любий? Я тебе знайду.
Золтанові очі здивовані й зраділі, та раптом на нього падає густа пелена туману, і що там, у тому тумані, Наталка не знає, та відчуває небезпеку.
— Нам треба стерегтися туману, — шепочуть її вуста. — В тумані смерть. Стерегтимемось туману, що приходить вночі.
В її голос вливається ще один — вона його сьогодні вже чула. Хенхенет.
— Сьогодні працюємо в тому самому складі, — Орест поважно оглядає свій невеличкий загін. — Ви повертайтеся до Дубців, може, там ще хтось є. А ми спробуємо щастя, пройдемо трохи далі, до Звору. Катю, ви як, усе гаразд?
— Авжеж, чому ні?
Катя Семенець зранку така сама, як і завжди. Чи то й справді не пам’ятає, що викомарювала вчора, чи придурюється. Цей порожній пансіонат уже набрид, як набридла і мертва тиша навкруги, отож їм хочеться якомога швидше скінчити справи й податися додому, у гримотливе забруднене місто, де різнокольорові дими фарбують небо в бурий колір, де вдень і вночі ревуть машини, і нема чим дихати. Але там затишніше, ніж отут, в екологічно чистих горах, де сняться неприємні сни, де звичайна собі мінералка чомусь має властивість пінитись і парувати, впавши на землю, де ночами туман перетворюється на тисячі рук, які тиснуть знадвору на вікна, намагаючись їх видавити. Ні, додому, додому, і хай цим повітрям дихає, хто сам хоче, а їм від нього вже аж млосно.
— Кажуть, після довгого кисневого голодування в людини, якій дали багато кисню, можуть початися галюцинації, — Ліка замислено дивиться під ноги. — Я щось таке читала…
— Це ти до чого? — Аліна стурбовано дивиться на подругу. — Маєш кепський вигляд. Не виспалась?
