— Виспишся тут! — Ліка з серцем копирснула ногою якусь бляшанку, що вже аж вросла в ґрунт. — Тільки засну — і знову я в нашому холі, і жіночки сидять по кріслах, як живі, а в кожної на горлі рана, очі розплющені… Уявляєш? Встала води попити — а ти спиш собі, наче й не смердить тобі часником, що на бильці твого ліжка висить. Аж воно туману за вікном нема, і місяць здоровенний, на півнеба, і видно все, і моторошно якось. Чого мене до вікна понесло, досі не знаю. Що я там хотіла побачити?
Але так близько місяць, я задивилася, потім погляд униз, аж дивлюсь — алейкою пливе жіночка…
— Пливе?!
— Ну, так — наче в повітрі. А вбрана вона у сукню в горошок…
Чого ти регочеш?
— Та привиди зазвичай у білому ходять, уніформа в них така. Це ж класика!
— Не знаю. Що бачила, те й розказую. От вона долинула до ґанку, сходами вгору — голова опущена, на голові волосся розкуйовджене. Я аж ущипнула себе, витріщилася на неї — а видно добре, вікно ж у нас якраз туди виходить. А вона неначе почула мене, голову підвела, а очі червоні. Я від вікна відскочила, завіску запнула і під ковдру. Серце ще годину по тому калатало, а там тільки задрімала — знову якийсь жах верзеться. Ото й усе спання.
— Гадаю, ми вже мутанти, і стільки кисню нам шкідливо.
Та Ліка жарту не сприйняла. Аліна розуміє, що Ліка розповідає те, що вважає правдою, але…
— Мені не наснилося, — Ліка вже досить знає Аліну, щоб розуміти, про що та думає. — Алінко, я клянусь тобі: я бачила те на власні очі, і я не спала. Нам треба їхати звідси, доки не пізно.
— То завтра й поїдемо. Заспокойся. Може, спитаємо в Наталки, що все це означає?
— Чи ж вона скаже? — Ліка гірко всміхнулася. — Ні, гадаю, що нам вже запізно їхати. Нам сюди приїжджати не треба було.
— Та припини, нічого такого тут нема, — Аліна трохи аж сердиться. — А навіть якщо є, то воно ж тільки вночі? І до будинку не заходить. То хто ж нам завадить поїхати вдень?
— Маєш рацію, — повеселішала Ліка. — Плюнемо на все, поїдемо до моря. Хіба я тобі не казала? Я запрошую всіх до себе, у мене в Ялті є будинок, відпочинемо. Поїдеш?
— Хіба ненадовго. Працювати треба.
Ліка спохмурніла. Ота Алінина «робота» дошкуляла їй, вона намагалася не думати про це, але щоразу пригадувалось, як спалахнула Аліна від її необережних слів тоді, в поїзді. Ліка мізкувала і так, і сяк, як же допомогти подрузі, — і виходило, що ніяк, хіба вмовити батька дати їй грошей. Утім, він дасть, та Аліна не візьме. Горда, образиться, і далі буде ходити на ту свою «роботу», щоразу помираючи якоюсь своєю частиною, але тепер Ліка точно знатиме, як воно їй ведеться, і душа її млітиме за нею.
— Ліко…
Орест вже кілька хвилин стоїть поруч, та Ліка не завважила його, аж доки він не покликав її. Вона аж просяяла йому назустріч, і навіть те страшне, що так налякало її вночі, відступило.
— Ліко, я прошу тебе, будь обережна, — Орест легенько торкнувся до її долоні. — Щось тут негаразд діється. Завтра зберемося й поїдемо звідси.
— А як же твоя робота?
— Ця експедиція не має для неї великого значення, дисертація майже готова. Я… мені треба тобі багато сказати…
— Сьогодні по обіді скажеш, бо на нас уже он дивляться.
— Думаєш, вони нас засуджують?
— Не сміши мене, Оресте. Ти Марека й Аліну засуджуєш?
— Я?! Ну, що ти! — Орест здивовано звів брови. — Я радий за них!
— Отож, — сміється Ліка.
— То як, дівчатка, готові рушати? — Мар’ян завдає собі на плечі рюкзак з водою й бутербродами. — Наталко, ти як?
— Добре. Ходімо вже, доки сонце не припекло.
Вони йдуть тією ж дорогою, що й учора, та щось змінилося. В самому повітрі щось змінилося, невловимо та невідворотно. Так, наче бринить десь струна, тривожно і на одній ноті, і вже схили гори, порослі травою й ромашками, не такі безперечно гарні, і ліс обабіч дороги похмурий і принишклий, і неначе погляди, хижі й жадібні, люто пропікають їх.
Село виринуло перед ними, як і вчора, несподівано — глянули в долину під ногами — ось воно, село. Тільки йти туди не хочеться.
— Підемо одразу до тієї Докії, — Ліка надпиває води й полегшено зітхає. — Нема чого тинятися тими пустками. А вже в тітки розпитаємо, куди всі поділися і що за чортівня тут коїться.
— Це якщо вона нам скаже, — Аліна похмуро позирає на залиту сонцем долину. — Навіть котів тут немає, то хіба це добре місце?
— А до чого тут коти? — Мар’ян готовий верзти будь-що, аби тільки Аліна говорила до нього, а не мовчала похмуро, думаючи про щось, вочевидь, неприємне. — Як їхня відсутність впливає на місце?
— Не знаю… — Аліна все ще похмура. — Але я помітила: коти не люблять непевних місць, не живуть там, тікають.
— Непевних?
— Таких, що про них подейкують, що там нечиста сила абощо, — Аліна сама не вірить, що каже таке. — Все це, звісно, забобони, та все одно якесь раціональне зерно в цьому є. А тут із часу нашого приїзду я жодного кота не бачила.
— Не може того бути, щоб котів не було, то такі, що є скрізь. Просто ми уваги не звертали.
— Я звертала, — Аліна вперто хилить своє. — Немає.
— Як зустріну, вловлю тобі, — сміється Мар’ян.
— Якщо знайдеш і зможеш упіймати — зроби це, Мареку, — Аліна перша ступає в долину. — Та гадаю, що тут ти його не знайдеш.
Далі йдуть мовчки. Наталка напружено думає, шукаючи відповідь, і раптом починає розуміти. Якщо відкинути одного, то їх семеро. А якщо додати одного — дев’ятеро. Сімка й дев’ятка, знак земного і вічного життя. І вибір тільки такий. Або хтось залишиться тут, у цих горах — і тоді все лишиться без змін, або хтось додасться до їхнього гурту, і тоді все скінчиться для цього краю, вони зроблять те, задля чого прийшли сюди.
— Золтан. Нехай це буде Золтан.
Наталка шепоче його ім’я. Вона знає, що він має її чути. Якщо доведеться комусь лишитись, вона готова лишитися тут, поряд із ним. Вона вже не належить сама собі. Або ж нехай Золтан іде з нею. Світ не буде вже цілим — без нього…
— Що ти там про якогось Золтана шепочеш, мала? — Мар’ян іноді такий тактовний, як слон на виставці богемського кришталю. — Чи не той Золтан, про якого нам розповідала тутешня бабця?
Наталка промовчала. Їй нема чого сказати друзям, бо те, що вона має сказати, таке неймовірне і страшне, що їй не повірять. Поки що — не повірять.
— Моторошно тут, — Ліка нервово смикає за дзвіночок на своєму рюкзаку. — Не будемо ніде тинятися, ходімо одразу до її хати.
— Ходімо, — Аліна вдивляється у вікна скособочених сірих хаток. — Аби швидше.
Хата, де вони ще вчора зустріли Докію Петрівну, зачинена.
Ліка марно грюкає у двері — ніхто не відчиняє.
— Куди вона могла подітися? — Мар’ян зазирає у тьмяне віконце. — Нікого немає, Ліко, не стукай, розбудиш тишу.
— Може, до крамниці пішла? — Ліка сідає на ґанок. — То почекаємо її.
— Ти тут бачиш крамницю? — Аліна зазирає в колодязь, з якого йде важкий сморід. — Цікаво, що це там так смердить? Невже вона пила звідти воду? Таж і води, здається, там немає… Де ж вона брала воду?
— Магазин може бути деінде, — Ліка не хоче здавати позиції.
— Десь же вона має купувати одяг, харчі. А вода десь тут є — річка, чи копанка, чи потічок. Аліно, та закрий той клятий колодязь, бо я зараз сконаю від смороду!
