Тіло дівчинки на столі, маленькі ручки беззахисно розкинулись. Золтан скидає з себе оціпеніння. «Вони мають владу над серцями», — Хенхенет знала Їх, знає й досі, і вона має рацію. Вони вміють насилати морок, та з цим можна боротись.
— Он як, мій князю? — Мілена сміється, і цей сміх такий жорстокий і страшний, хоч і дзвенить кришталевим дзвоником під темними склепіннями підземної зали. — То ти вмієш опиратися? Дивно.
— Нічого дивного, — Ані злостиво пирхає. — Адже він тепер — один із Зрячих. От тільки не збагну ніяк, хто із Забутих узяв його під своє крильце? Отже, Ані Вам невгодний, так? — циган пригрозив кулаком кудись у простір. — А цей шмаркач сподобався? І цьому чужинцю Ви відкрили Знання? Чи віддали моє? Що я зробив такого, що Ви відняли в мене Знання і Дар? Що?!
— Ти відкрив своє серце Темряві, — Золтан з презирством дивиться на двох не мертвих. — Ти почав служити Темряві.
— Я був присвячений Сетові!
— Але Сет — то не Темрява. То — Тінь. Речі різні, ти не вважаєш?
— Дуже розумний?! — Ані страхітливо зареготав. — Але це тобі не допоможе, май на увазі. І знаєш, чому? Доки ти порпався в папірусах, ти був невразливим для часу. Вони подарували тобі час, я це одразу збагнув, то тільки Мілена думала, що я тебе зачарував, та мені, на жаль, таке не підвладне. Але тепер ти знову почнеш старітися і згодом помреш. А ми з Міленою ще поживемо, бо ти ж знаєш: наш час ще не прийшов. Доки ти дошукувався Знання (от не гадав, що знайдеш!), у тебе не залишилось нічого. Хочеш знати, як то було? Спершу я спожив полонених. Потім — челядь. А ти не чув їхніх криків, ти нічого не бачив — і це теж ціна Знання. Потім настала черга Мілени: вона старілась, а ти ні. Отож вона не дуже й пручалась. А вже вдвох ми впоралися з навколишніми містечками й селами. Мало хто лишився. Ти ж бачив? І ти нічого не можеш нам зробити. Ти ніяк не перешкодиш. Сім століть минуло! З пробудженням, мій господарю!
Циган насмішкувато скривився і відважив Золтанові глибокий уклін, кров з його рота скрапнула на долівку.
— Замовкни, — скривилася Мілена. — Ти огидний. Послухай мене, мій князю. Кинь своє мудрування і приєднуйся до нас. Темрява така лагідна, і так солодко плавати в місячному світлі!
— І вбивати?
— А, ти про це? — Мілена зневажливо махнула рукою. — Це просто їжа. Власне, ти ж все одно не можеш нам завадити? Ми просто інші, але поглянь: моя краса стала ще яскравішою.
— Ні, — Золтан холодно оглядає Мілену. — Ти втратила те, що я в тобі любив.
— Що?
— Душу. Ти — не моя Мілена. Ти нечисть. Але я винен…
— Ти ніколи не цікавився душею, то чому вона почала турбувати тебе тепер?
— Не знаю. Може, я став старшим.
Мілена засміялася. Золтан не хоче бачити її — те, що опанувало її тіло, страшне і хиже, спостерігає за ним очима його дружини, і князеві не хочеться на це дивитись.
— Князю мій, світе мій, не кидай мене тепер, — Мілена благально простягає до нього руки. — Ми можемо бути разом навіки, ти ж уже знайшов те, що шукав, то що тепер робитимеш? Нікого вже нема з тих, кого ти знав, — нікого, окрім мене та Ані. Тобі буде самотньо доживати отут, старітися, а куди ти звідси підеш? Ти ж не знаєш головного: клятий Титус замкнув нас всіх тут, і ти теж не…
Золтанові не хочеться слухати її. Він виходить із підземелля, лишаючи там двох проклятих, іде замком. Коридори й зали смердять вогкістю і пилом — і ще чимось, Золтан вже знає, що то запах із підземелля, і ним тепер просякнутий весь замок.
— Сім віків минуло… Цього не може бути, — Золтан намагається уявити собі стільки часу — і не може. — Як таке могло статися? Там бракує однієї сторінки, тому я не знаю, що мені тепер робити… Та сторінка — ключ до всього, без неї закляття безсиле, та її нема, і де шукати?
Відчай охопив Золтана. В книзі бракує сторінки — одного-єдиного листка папірусу, та то — ключ до всієї книги, без того листка все, що він знає, безсиле. А ту сторінку нема де взяти, невідомо, коли і де загубилася вона в просторах тисячо літь, що минули. Немає виходу.
— Ти дурень, — Хенхенет роздратовано жбурляє в нього один зі своїх браслетів. — Якби ти знав, як ви мені всі набридли! Обранці, ти, клятий Ані і твоя вівця Мілена. Стільки часу минуло, Анубіс, либонь, вже вуха собі погриз, виглядаючи мене біля брами, а я стримлю тут із вами і навіть не бачу, заради чого! Ви все одно дурні й невіри, хоч скільки перевтілень, нема з вас користі ніякої — ні з тебе, ні з тих. Чого ти никаєш залами, як сновида? От скажи мені: що тепер не так?
За час, що Хенхенет провела поряд із Золтаном, вона іноді сварила його, та ще ніколи — отак. Щось роздратувало її, і Золтан, дослухавшись до її вигуків, починає розуміти щось зовсім нове для себе. Обранці?!
— То ти знала?! — Золтан піднімає з підлоги браслет жриці, ледве стримуючись, аби не кинути ним їй в голову. — Ти знала, що минуло стільки часу?
— Авжеж, — зневажливо всміхається Хенхенет. — А інакше навіщо б я ошивалася тут? Чи ти гадаєш, що мені тутешній клімат припав до смаку? Зміг би ти прочитати папіруси, якби я не стояла в тебе над душею? Чи ти уявив, що сам до всього дійшов? За всієї поваги до твого князівського звання, сам ти міг би хіба що дівок псувати та мечем махати, а ночами скімлити на місяць. Хоча, звісно, потяг до пізнання в тебе є, тому я тут. Сядь, не стовбич.
Золтан покірно сів. Голова йому трохи паморочиться, і він відчуває, що голодний. Боже милий, сім століть! І весь цей час ті, в підземеллі, були тут, спустошували його край. Він виявився поганим володарем, бо не захистив людей, що покладалися на князівську волю і владу.
— Це, бач, інший бік влади, — Золтан замислено дивиться в камін, де хтось розпалив вогнище. — Вони корилися мені, а навзаєм я мав захистити їх. Та я про це не думав тоді. А тепер запізно…
— Тебе знову заносить не туди, — Хенхенет осудливо хитає головою. — Ви, люди нового світу, страшенно непрактичні. Про що ти думаєш? Минуле минулося, виправити нічого не можна. А воля богів — священна, і настав час виконати її. Чи ти думаєш, що я мозолилася з тобою задля твого гарненького личка? То я бачила кращі.
— Чого ти хочеш від мене?
— А, то ти аж тепер завважив, що я таки чогось хочу. Я знала, що рано чи пізно ти це помітиш, і ось бач, не минуло й тисячі років, як ти збагнув, що я чогось хочу. Добре, що ти не мій чоловік.
Золтан дивиться на жрицю, наче вперше бачить. До цього часу всі їхні розмови зводилися до читання і тлумачення священних текстів, і говорила з ним Хенхенет так, як були написані ті тексти — велемовно, зате ввічливо. А тепер вона свариться з ним, як звичайна собі жінка.
— Я знаю, про що ти думаєш, — Хенхенет уїдливо всміхнулася. — Тільки дурень може припускати думку, що, протинявшись між світами кілька тисяч років, я так нічого й не навчилася. Тому говоритимемо як люди. Хоча, звісно, ні тебе, ні мене назвати цілковито людиною не можна. Я, як сказав той молодик, — привид. Ач, нахаба який! Але, звісно, щось у цьому є… А ти — хто його зна, хто ти. То чого ти казишся тепер?
— Бракує сторінки, — Золтан гортає фоліант. — Саме там, де має бути написано про Обраних, бракує сторінки. Час Відступника ось-ось настане, а я не відчуваю в собі достатньо сил, щоб подолати його. Де мені шукати тих Обраних?
— Вони вже тут, — Хенхенет гостро поглянула на Золтана. — І вони… не дуже тобі сподобаються. Вони дуже дивні. Так само, як і ти. Але ти все одно не можеш покинути замок.
— Чому?
— Тому що один бовдур наклав на нього закляття, — Хенхенет вже біля вікна, місяць просвічує крізь її тіло. — Коли Мілена з Ані розпочали свій бенкет, села й містечко спорожніли. Люди частиною померли, частиною — долучилися до не-мертвих, та все сталося дуже швидко. Не гризися, ти нічим би не зарадив, тільки наклав би головою, а я не могла цього дозволити. І коли пошесть вже мало не вихлюпнулась у долину, захожий чаклун наклав закляття на замок і всіх, хто в ньому.
— Але ж я виходив сьогодні, ходив біля річки!
— А далі — не пішов би. В долину для тебе немає дороги, там виросло велике місто. Але й ті двоє не можуть піти далі, а довгі роки голодування ослабили їх. Та, окрім них, є й інші, вони сидять голодні й божеволіють у своїх норах.
