— І що тепер?
— Тобі треба зустрітися з Обранцями.
— Але як?!
— Як — не питання, а от коли… Вони вже стоять на порозі Знання, і як тільки істина відкриється їм, я поведу тебе до них.
— А чому не зараз?
— Тому що вони ще не готові, — Хенхенет роздратовано смикає себе за волосся. — Стільки перевтілень, стільки століть — а вони все одно не готові! Шмаркачі, самі дурниці в головах… З іншого боку, а про що вони мають думати? Молоді, гарні… Я перетворююсь на стару буркотливу відьму. Чого витріщився? Я надто багато часу провела з вами, аби не дратуватися самим цим фактом.
— Я й половини не розумію з того, що ти кажеш, — Золтан важко зітхнув. — То це так тепер люди говорять?
— А ти як гадаєш? — Хенхенет задумливо дивиться на місячне світло. — Світ змінився, Золтане.
— Він і раніше мінявся. Ти сама казала, що з часів Та-Кемет світ інший.
— Ти не зрозумів. Світ зараз не просто інший. За останні два століття світ змінився повністю, змінився так, що не впізнати.
Люди стали іншими — хоча, звісно, жити їх спонукають ті самі пристрасті.
— Я не розумію.
— Ще б пак! Та нічого іншого я не скажу.
— Я не хочу тут залишатися, — Золтан теж іде до вікна. — Мені хочеться побачити світ. Скільки залишилося часу?
— Менше, ніж ти думаєш, — Хенхенет пильно дивиться на Золтана. — Мені бракуватиме тебе. Але я так втомилась! Тисячі років минуло, мій світ, який я знала, зник, померли всі, кого я любила, я й сама померла, і моє висохле тіло покоїться в пісках. Немає більше священного міста Бубастіс, і богиня-кішка Баст говорить зі мною все тихіше, бо мало хто пам’ятає її і вимовляє її ім’я. Ти ще пізнаєш це — самотність і відчуття непоправної втрати, але меншою мірою, бо тепер ти знову серед смертних. А я… Залишився тільки Ані, і я маю бути тут, доки тут він.
— Чому?
— Тому що він — мій брат, — Хенхенет опускає погляд. — Я не казала тобі раніше, але це так. Ми двійнята, одночасно прийшли у світ, і мене присвятили Баст, а його — Сетові. Так часто робили з двійнятами в мій час, і коли нам було по сім років, нас розлучили. Мене забрали жриці Бубастіса, а він став служкою в храмі Сета в Мемфісі. Ми іноді бачились у дні храмових свят, чи коли помирав хтось із сім’ї фараона або сам фараон — на моїй пам’яті їх померло аж три… Хтозна й де мій брат знюхався з демоном, який зробив його тим, ким він є, але спокутувати його гріх маю тепер і я, і доки він продовжує своє нечестиве існування, дорогу до брами Анубіса для мене закрито. Я сама так вирішила, аби прокляття, що його накликав на нашу кров дурень Ані, на нас і закінчилось. У мене були ще брати й сестри, і вони були звичайні собі люди, мали дітей, потім онуків, і через злочин Ані всі вони могли постраждати, боги могли проклясти всю нашу родину, а так…
— І за стільки років Ані не знає, що ти теж тут?
— Той, хто п’є кров, перестає бути Зрячим, — Хенхенет вдивляється в Золтанове обличчя. — Дар покидає його, так боги карають Відступника, забираючи в нього те, що дали. Для Ані це стало несподіванкою. Він уявити собі не міг, що перестане бачити духів, чути голоси, що звучать в серцях смертних, і одкровення богів. О, він і досі вважає, що з ним вчинили несправедливо.
— А ти? Як ти?…
— А що — я? Фараон, почувши про легіони не-мертвих, яких наплодив мій дурнуватий брат, наказав знищити всіх. Та було пізно, бо їх стало надто багато, вони вже були скрізь. А завойовники не дрімали, от тільки потрапили не на той бенкет… Зараза розповзлася світом, і нубійці, і перси пізнали жах перемоги в Та-Кемет, і тікали геть, та було запізно і для них. І тоді фараон покликав мене та Єйє, жерця Амона, і наказав спитати богів, як нам вчинити з Ані. І боги дали нам відповідь, та вона не задовольнила фараона. Семеро прийдуть і виконають волю богів, та прийдуть не скоро. Тоді я поклялася, що очей не спущу з Обранців у всіх їхніх перевтіленнях, пасучи їх, як отару, доки вони не зберуться всі. І тепер це сталося, а отже, час Відступника настав.
— Гадаєш, ми його подолаємо?
— Він став дуже сильним. Сила не-мертвих зростає з кожним прожитим роком, Ані прожив чотири тисячоліття. Не знаю, чи ви всі здолаєте його, — Хенхенет задумливо крутить на руці браслет. — Бачиш, Золтане, люди цього часу не вірять в богів і духів, отож і те, що втілює в собі Ані, для них теж не існує. Обранці такі самі, переконати їх досить важко. До того ж, на замку лежить закляття, і через це жоден смертний його просто не бачить.
— Закляття?!
— А ти як думав? Доки ми з тобою вивчали книгу, мій брат і твоя дружина розважались, як собі вміли. І коли вже нікого майже не лишилося, лиха година принесла Титуса. Я казала старому дурневі, аби лишив усе, як є. Та хіба він мене слухав?
— Титус? Хто це?
— Ти багато пропустив, мій князю, — Хенхенет пропливла до каміна. — Підкинь дров, бо вигасне, застудишся і схопиш нежить — бач, який каламбур виходить?
Вона вдоволено захихотіла, втішена власним дотепом, та, раптом схаменувшись, продовжила:
— Так от, щодо Титуса… Він і досі десь тут, я його відчуваю. І завжди був тут, якщо ти мене розумієш.
— Не розумію.
— Не прикидайся більшим дурнем, ніж ти є. Згадай, про що ти читав.
— Але…
— Те, що годилося для Та-Кемет, годиться для всього світу.
Читай!
— Ось, знайшов: «Кожне місце, зв’язане духом людської спільноти, має свого Охоронця, що виростає з молитов, сліз і сміху тих, хто живе там. Охоронець зв’язаний з богами і людьми, він є Міст між ними, і залишається там, де з’явився, навічно, доки існує світ. Його ім’я відомо лише богам, а для людей він має інші імена. Він приходить, коли його кличуть, і йде, коли вважає за потрібне. Охоронець є духом місця, він вміє читати в серцях людей і знає, як чинити з Відступниками. Охоронець не має власної волі — тільки волю Ра виконує він, та робить це так, як вважає за потрібне…» Ти хочеш сказати, що Титус, про якого ти говориш, — Охоронець?
— Так, — Хенхенет дивиться на вогонь. — В Та-Кемет їх добре знали, приносили їм жертви і вміли з ними говорити. Іноді вони показувалися людям — і виглядали по-різному: іноді мали вигляд жінки, іноді — чоловіка, але в часи розквіту їх демонами, і тих, хто вмів говорити з ними, палили на вогнищах як єретиків і відьом. Боги розсердилися на людей і посилали їм хвороби і війни. І за тими клопотами люди забули про Охоронців, та Охоронці не забули про людей. Просто з часом більшість із них перестали з’являтися людям, а тутешній, бач, впертий. Старий дурень!
— І я не можу піти звідси?
— Можеш. Я навчу тебе як, — очі Хенхенет блищать в темряві. — Але тоді закляття впаде, і Обранцям стане зовсім непереливки, бо Ані до них дістанеться враз.
— Що ти маєш на увазі?
— Ніхто не може прийти сюди або піти, бо закляття впаде. Двадцять п’ять років тому сюди пролізла дурна сільська дівка — випадково, впала в річку і течія винесла її просто до входу в підземелля.
— І що?
— Мілена з Ані змогли покинути замок і добряче попоралися в навколишніх селах. Тепер є те, що є, — Хенхенет роздратовано підводиться і знову йде до вікна. — Тепер, бач, їм вільно ходити не тільки замком, а й навколишніми дорогами. Ось тільки в долину їм зась, та тобі від цього не легше — тобі теж зась.
— Чому?
— Всемогутня Баст! Що я роблю поряд з цим дурнем?!
Відступникові нема дороги в долину, тому що там місце, де сходяться погляди богів. Відступникові там
